Пісня
на цей давній наспів:
Журбо мого плачу,
чи тебе побачу?
Ці часи журбенні,
нице животіння
проминуть, мов тіні,
але не для мене.
Дні, що мчать скажено,
невидимі наче,
коли вас побачу?
Якби веремія
ця була на добре
й освітила обрій
велика надія!
Такої події
чекав би терпляче,
якщо вас побачу.
Болю мій похмурий,
я твою причину
знаю: без упину
мстишся за Амура.
За твої тортури
шаною добряче
я тобі віддячу.
О, моя скорбото,
дорогa заставо,
чи правда уяву
схвилює достоту?
Я маю охоту
вчувати, хоч плaчу,
журбу цю щемлячу.
Варіації
на цей чужинський вираз:
Зелені городи,
троянди і квіти;
дівчат-поливальниць
коханням я вбитий.
Де милують око
валуни і скелі,
трава килим стеле,
там гаї високі.
Звідти б’ють джерела
й напоюють квіти,
там дівчата можуть
коханням убити.
Вода ручаями
випливає з хащі
та з очей пропащих
повниться сльозами;
тече між кущами,
де біліють квіти
й інші очі можуть
Сади піднебесні,
зорі небозводу,
осяйної вроди
ангели чудесні.
Квітники у веснах,
барвне розмаїття;
ангели, що можуть
Кольору цитрини
зелення розлоге:
отакі є очі
у серця мойого.
Розкинулось поле,
де зeлені чари,
овечі отари
пасуться на волі,
траві там доволі
і сoнця, й вологи,
і спогади квітнуть
там серця мойого.
Пасеться худоба
собі на догоду,
вчува насолоду
тваринна утроба;
не знає жадоба,
що зелень волога -
то дяка очей,
зору серця мойого.
Плачі
Тікає добро, і лихо
зростає безперестану,
а час розкриває тихо
зневіру, гіркі омани.
І радощі, і кохання
скорочуються поволі.
Сумний, хто мав сподівання
на доброзичливість долі!
Добро, позбувшись опори,
стає хистким, перемінним,
а біль почуттів суворий
зі спогаданнями рине.
Отой, хто живе щасливо,
хай пам’ятає про сльози,
бо зло, яке не діткливе,
готує більші загрози.
Хто зло відчув, той тим паче
хай пустить острах у груди,
і з того, що він побачив,
хай судить про те, що буде.
Я весело жив, та нині
сумним життя моє стало;
ридає душа щоднини,
приречена на поталу.
У смутку беру до тями
омани всі пережиті:
добро, що збирав рокaми,
пропало якоїсь миті.
Куди ви дивились, очі?
Вже пізно вам дорікати;
ридайте, сумні, охоче,
оплакуйте свої втрати.
Яснoго сонця проміння
лиш вас обмине хіба що;
за ранком північні тіні
не слідують анізащо.
А поле нехай квітує,
нехай шепочуться води,
усе в мені хай сумує,
зростають мої знегоди.
Хотів би явити схов
я зла, що мені дісталось,
та місця не віднайшов,
звідкіль воно починалось.
Сумні турботи втомили,
і жити сумно мені;
знеможений, через силу
тягну остогидлі дні!
Я вірив наперекір
тому, в що вірю сьогодні;
мені засліплює зір
тяжкого лиха безодня.
Ай, доле моя, безслав’я
навіщо мені наслала?
Єдине добро, що мав я,
чому ти у мене вкрала?
Сумна уява, одначе,
таке добро приховає!
Хто день би такий побачив,
якого зовсім немає?!
У цьому віці сліпому
нема нічого, що звикло;
оте, яке ще не вдома,
вже начебто щезло, зникло.
А будь-яке сподівання,
неначе вітер, пролине:
все - змінне, лиш катування
моє - без жодної зміни.
Любов - сліпа і печальна,
хто з нею, той має лихо:
біда - як спротив одчайний!
Біда - як покора тиха!
В моєму тяжкому горі
спізнав я Амура вдачу:
кого любов переборе,
той зaвжди від неї плаче!
на цей чужинський наспів:
Згубила перо куріпка,
тож біда наздогнала швидко.
Якщо висoко злетіти
куріпка схоче достоту,
загубить перо в польоті,
у бурю втрапить сердиту.
Аби подолати вітер,
не буде крил для підтримки,
тож біда насунеться стрімко.
Намірялася, сміховинна,
на високу злетіти вежу,
та згубила свою одежу,
а без пір’я вона загине.
Її плач на долю не вплине:
адже хмиз - для вогню наїдки,
тож біда насунеться швидко.
Еспарса
автора щодо світового безладу
Добро я бачив завжди
там, де казились негоди;
щоб я мав більше біди,
тягнули мене туди,
де плещуть спокійні води.
Намагався я досягти
добра, але зла примари
засудили мене до кари.
Тож для моєї мети
світ припинив свої чвари.
Сонети
* * *
Я не дізнався, де моя дорога,
від холоду тремчу - але гарячий;
без приводу нараз сміюсь і плачу,
я обіймаю всесвіт - і нікого.
У почуттях - безладдя і тривога,
в душі - вогонь, в очах - ріка неначе;
надію та зневіру поряд бачу,
cусідує з безумством осторога.
Йду по землі - і в небеса злітаю,
тисячоліття віднайду в годині -
й не знаю, чи є в нім година гожа.
Куди я прагну, до якого краю -
не відаю, та припускаю нині,
що путь мою торує Матір Божа.
Любов - огонь, який горить незримо,
це рана, що болить, але - без муки;
вдоволення нема - нема й розпуки,
це - біль без болю, хоч і незцілимий.
Це - приязнь, але приязнь невситима;
ходіння між людьми - але розлука;
розчарувань постійна запорука;
цей замисел є виграшним у стримі.
Любити - це: плекати смуток брану;
не глянути звитяжцеві в обличчя;
тому, хто нас катує, скласти шану.
Як може зародити це величчя
в людських серцях ласкавість пожадану,
коли любов нас і жене, і кличе?
Поля веселі та гаї веселі,
ясні та свіжі кришталеві води -
чудові замальованки природи -
що мчать донизу від верхів’я скелі;
лісисті гори, стрімчаки дебелі,
поєднання небаченої згоди,
знайте, що я вже не радію з вроди,
перед очима - видиво пустелі.
Оскільки ви для зору не манливі,
вже ні зелення не вража красою,
ні вoди, що біжать з верхів’я радо.
Я поринаю в спогади журливі,
вмиваюся горючою сльозою
в журбі й осмуті, де нема розради.
Час є, оскільки я таки зумію
хибних думок уникнути загрози;
але любов’ю не керує розум;
отож не можу втратити надію.
Потрапивши в сувору веремію,
жити не зможе серце тонкосльозе.
Рятунок мій - у смерті? Ну й прогнози!
Напевне так, бо, живучи, я мрію.
Присилуваний, далі жити мушу.
Любов жорстоку марно я благаю
пустити супокій у бранку душу!
Моє життя ще ні дійшло до краю;
навіщо я витримую катушу
пустої мрії, що мене карає?
Моя душе тендітна, ти злетіла,
покинувши хиренне існування;
спочин твій - вічний у небесній хлані,
а на землі - моє живуче тіло.
Якщо в етері - там, де ти спочила, -
є пам’ять про земне перебування,
не забувай про те палке кохання,
яке в моїх очах ясно зоріло.
І ще: коли мої побачиш муки,
спричинені розстанням із тобою,
відчуєш, що я гину від розлуки,
благай у Бога зі свого спокoю,
щоб він так хутко припинив розлуку,
як хутко розлучив тебе зі мною.
На морі - буря, корабель загинув;
знеможений моряк зібравсь на силі
та видістався плавом із могили,
зненацька голос налякав людину;
моряк побачив, як спокійно плине
вода, що лютувала знавісніло,
і, втишений, заприсягнувся сміло,
що він свою ненaсить геть відкине:
«О, Матір Божа! Я кажу врочисто,
що на жінок дивитися не хочу -
адже мені було явлeне диво;
моя душа віднині стане чиста,
і тільки Вас хай бачать мої очі
та місце, звідки виплив я щасливо».
Оте сумне вдоволене світання,
зажурою і жалем перевите;
якщо осмута не минає в світі,
нехай це зaвжди буде святкування.
Виходила вона, немов сіяння,
приємна і красою розмаїта,
побачила, що доведеться жити
самій після гіркого розставання.
Побачила вона журні сльозини -
їх рясно проливали наші очі,
і той потік широкий довго плинув.
Вона почула там слова урочі,
які змогли б зігріти на часину
й рокованим тим душам дати спoчив.
У ницих тюрмах час минав пропащий -
ганебна кара за мої омани;
і досі ще тягаю я кайдани,
смерть розіб’є заліззя те хіба що.
Любові я віддав напризволяще
моє життя - їй жертвою не стане
ягня а чи теля; був голодраний
і засланий; мій жереб - непутящий.
Мені було потрібно небагато,
розкoші я вважав за осорому,
щоправда, зaвжди прагнув насолоди.
Та змушують мене зоря триклята,
незряча смерть і сумніви відомі
боятися веселої пригоди.
Порух очей, м’який і доброчинний,
невимушений; усмішка цнотлива,
ледь силувана; жесту ніжне диво,
де не було для радощів причини;
глибокий сон слухняної дитини;
дотепність тиха і сором’язлива;
природна доброта, що справедливо
доводила: душа ця - безневинна;
а ще були у дівчини тієї
м’яка рішучість, без вини спокута,
тривале і покірливе страждання;
небесна врода юної Цирцеї
подіяла, мов чарівна отрута,
і я змінив мої переконання.
Міняються епохи та вимоги,
міняється єство, а з ним - довіра;
весь світ зі змін складається, і міра
нового визнача його спромоги.
В оновлення ведуть усі дороги,
хоча цьому дивуємося щиро;
від зла у згадках - гіркота й зневіра,
а від добра (якщо було) - тривоги.
Зелена ковдра накрива рівнину,
раніше вже покриту снігом білим,
мій сміх солодкий заступають сльози.
Але, попри звичайну денну зміну,
є інша зміна - люта, знавісніла
і остаточна; це - страшна загроза.
Коли любов, переділивши лихо
між людом, мені прикрощі наслала
і впевнилась, що їх було чимало,
фортуні віддала мене спідтиха.
Щодо паскудства доля - теж майстриха,
бо виявилась гіршою потала;
не відаю, як небо дозволяло
таку наругу і кому це - втіха.
І ось я йду й по різному волаю,
щоби мене спостерігали люди,
яких скорили два оці тирани,
пишу рядки із дикого відчaю.
Який то спoчив - жаль стискає груди,
і віршування радістю не стане!
Чого від мене хочете, знегоди?
Чи зваба є, аби мене діткнути?
Того, що проминає, не вернути,
пішли в минуле радість, насолоди.
О, рoки! Сутність вашої природи
у тім, що ви йдете легкі й розкуті,
але, людину кидаючи в скруті,
лаштуєте бажанням перешкоди.
Змінилось те, чого колись кортіло,
настільки, що жадання й не впізнати, -
для зіпсуття час не шкодує сили.
Нові надії жде нова відплата,
бо доля й час вистежують уміло,
щоб не було радіння забагато.
Моєї з’яви темна веремія -
і час не визнає тієї днини;
якщо назад у світ вона порине,
то чорнотою сонце перекриє.
Сонце почне згасати в безнадії,
показуючи світові, що гине,
і мати не впізнaє свого сина,
зродяться монстри, вітер кров розвіє.
Безтямний жах проникне скрізь і всюди,
нестримні сльози, лиця сполотнілі,
і всі згадають про загибель світу.
Здолайте страх і не лякайтесь, люди,
бо й день такий погіршити не в силі
життя, що вам судилося прожити!
Якби волога пломінь розпалила,
а день змішався з темрявою ночі,
земля злетіла в небеса урочі,
а небо втратило магічну силу;
приборкав глузд любов спокійно, вміло,
на щастя наше світ заплющив очі,
ваша краса - незміряна, жіноча -
суперництва б ніяк не допустила.
А втім, навряд чи станеться та зміна
у світі (певна річ, це неможливо),
я бачити вас прагну заповзято.
І все ж таки моя надія згине,
мені слід позабути ваше диво,
але довіку мушу вас кохати.
Гірського пасма прохолодна врода
і сутінки каштанів цих зелених,
плин ручаїв, що відганя від мене
зажуру, бо цілющі їхні води;
хрипкий звук моря, дивна ця природа,
за пагорбами - сонця диск черлений,
іде в село худоба стережeна,
хмари й повітря, що не дійдуть згоди;
нарешті, все, що фауна і флора
нам пропонують, вельми розмаїті,
засмучує, коли тебе не бачу.
Без тебе все обридло в цьому світі;
ходжу я, відсторонений неначе,
між радощів і хмурюся суворо.
Коли мене стискає біль жахливий
і я кажу, що прагну до нестями,
думкам свідомість розчиняє брами,
і намір мій згасає соромливо.
Від похибок тяжких рятує диво -
яскраве розуміння сенсу драми,
яке доводить, що з тієї ями
нещирістю піднятись неможливо.
Ось так в уяві створюю видіння
того, чого не маю, - супокою,
буцімто він виходить із затіння.
Стає щасливим горе, що зі мною,
бо цим я заспокоюю сумління
і подумки душевні рани гою.
З надією, яка вже загасала,
відвідав я величний храм кохання;
мов той, хто тоне й вихопивсь востаннє,
віддав життя я лиху на поталу.
Невже тобі, любове, ще замало
моєї слави та мого страждання?
Не покладай на силу сподівання -
в безвихідну не повернусь я залу.
Ти бачиш душу, долю і надію -
минулого приємні компоненти,
саме цього запрагла моя люба;
помститись їм пропонувати смію;
якщо ж покари хочеш ти дощенту,
задовольнись слізьми моєї згуби.
Солодкі спогади старої слави
мені жбурнула доля покрадома,
та через них мене долає втома,
не має сенсу ця пуста забава.
Історія в мені - постійна з’ява,
у пам’яті моїй - як аксіома;
вона не йде нікуди з мого дому,
але моя не ятриться уява.
Я мавром постаю у тому схові,
бо згадки давнини ще не поснули,
і це - приємні, любі спогадання.
Якби то міг я народитись знову!
Поцінував би добре дні минулі
та зрозумів би нинішні страждання.
Супроти мене об’єднались лиха.
Яка тривалість оцієї злуки?
Вона триває, бо тривають муки;
тиранити мене - велика втіха.
Навіщо їм, караючи спідтиха,
доводити мій розум до розпуки?
Куди мене женуть затяті злюки,
чи в тій гонитві визначиться віха?
Скінчиться це після моєї смерті -
і пристрастей розпачлива тривога,
і лих моїх непогамовна ласка;
всі вдовольняться - я і злюки вперті:
на них чекає повна перемога,
на мене, поза сумнівом, - поразка.
Є щасним той, хто прикрощі любові
оскаржує хіба й душею тліє,
бо через них не втратить він надії
на втрату часу, що сплива, медовий;
є щасним той, хто спогадів закови
вчуває у далекій веремії, -
адже він болю, від якого скніє,
боїться значно менше, ніж онови.
Є щасним, врешті, стан, в якім омана
й зневаги об’єдналися рішуче
і тягнуть серце змучене з натхненням.
Але сумним той гріховода стане,
кому болять провини нестерпуче,
хто скоїв те, чому нема прощення.
Коли здається лебедю, що межі
його життя вже звузилися грізно,
він співами свою справляє тризну,
злетівши над безлюдне узбережжя.
Завершеність буття його бентежить,
чекає птаха розставання слізне;
з великою зажурою старизни
він простір неба крилами мережить.
Отак і я: коли, Пречиста Діво,
побачу, що любов пішла від мене
й моє життя кінця вже добігає,
я заспіваю чисто і красиво, -
хоч осуд Ваш настане достеменно, -
що є любов, а віри вже немає.
Триває з року в рік, безперестанно
ця втомлива, гнітюча блуканина!
Але водночас меншає невпинно
моя промова, хоч вона - гуманна!
Марнується мій вік, зростає гана,
і засобів бракує вже щоднини;
усяке сподівання швидко гине,
і в підсумку лишається омана.
Оце добро наспіти - марна справа;
спиняюся без сил на півдорозі
та знов біжу, хоча падінь - без ліку.
Я не наздожену, добро - лукаве;
коли підводжу очі у тривозі,
воно зникає, збивши з пантелику.
Від талану давно мені відомо,
що жереб мій роковано злостиво;
багатий досвід не віщує дива
в майбутньому - те буде, що знайомо.
Любов жорстока, доля - мов оскома,
бувала ваша сила - дуже мстива:
спустошує, з усього робить мливо;
таке життя - ганьба та осорома.
Любов мене постійно обминала;
через її відсутність я хіба що
витворював фантомні ідеали.
Моя зоря, о, Діво, непутяща;
аби душа в журбі не пропадала,
не кидайте її напризволяще.
Коли фортуна зволила неждано
мати надію на якусь то згоду,
мені розумування насолода
явила намір описати гани.
Аж тут любов, злякавшись, що зарано
мій розум відпускати на свободу,
вчинила в мозку бурю та негоду,
щоб я не бовкнув про її омани.
О, ви, кого любов таки скорила!
Відкривши збірку цю якоїсь днини,
довідаєтесь про всілякі пута
без вигадок, бо в цьому - правди сила…
І знайте, що в любовному зомлінні
сенс моїх віршів зможете збагнути!