ВЕЛИКА БЛОКАДА 1945-1946 рр. ЗАГИБЕЛЬ КОМАНДИРА РІЗУНА
Від 18 жовтня 1945 року, з нагоди першої річниці визволення УРСР від німців, розпочалась т. з. „велика блокада“ теренів, у яких діяли загони УПА. Наступ на повстанців тривав півроку — до весни 1946 року.В частинах НКВС, які блокували цілі райони дій повстанців від р. Дністер на сході і включно Дрогобич-чину (захід), нараховувалось 150 тисяч сталінських посіпак. Воєнна округа „Говерла“, яка охоплювала названу територію (включаючи і ТВ?22 „Чор-ний ліс“; к-р сот. Різун) могла протис-тавити ворогу 38 бойових сотень УПА. Їх чисельність становила 6 тисяч вояків і старшин.
Велика блокада завдала великих втрат відділам УПА. На теренах ВО „Говерла“ (к-р майор М. Твердохліб-“Грім“) їх чисельність зменшилась на 60% від свого початкового складу.
Важких втрат зазнали і різунівці. Не було сотні „Чорного лісу“, яка б не втратила 50-60 відсотків своєї чисе-льності. Із звітів відділів видно, що із 3000 бійців у 1945 році на весну 1946 року в рядах ТВ-22 залишилось біля 1300 повстанців.
Та найболючішими за час блокади були втрати ключових командирів, зокрема тактичних відтинків. 29 січня 1946 року загинув поручник Микола Яворський-“Козак“ (Коломийщина); командир Дрогобицького ТВ-24 „Маківка“ Ярослав Вітовський-“Андрієнко“ був загазований у криївці і попав безпритомним у руки НКВС.
Залишився в живих досвідчений коман-дир калуського ТВ-23 „Маґура“ сотник Яро-слав Косарчин-“Байрак“, який виконував обов’язки у 1945—1949 роках. Про цього командира див. книгу Миколи Когута „Повстанська доля Байрака“ (Дрогобич, 1999. — 48 с., іл.).
24 лютого 1946 року впав легендарний командир „Чорного лісу“ майор (посмертно полковник) Василь Андрусяк-“Різун-Грегіт“. В тому трагічному бою була розбита чекістами сотня Запорожця. Разом з командиром „Різуном“, прикриваючи його відхід, полягли: політвиховник Боян (Борис Ковач з Павельча), охоронець Горобець (Михайло Матіяшин, родом із Посіча) та три незнаних героїв.
Названих повстанців чекісти на двох санях привезли у с. Глибоке Богородчанського району. Командира Різуна і Бояна роздягли до пояса, зняли чоботи. У командира біля скроні з лівої сторони виднілася рана від пістолетного пострілу і був перев’язаний лікоть правої руки. Обох сфотографували. Ці знимки бачила дружина Різуна Євгенія Андрусяк під час слідства у 1947 році.
Командира Різуна і Бояна чекісти під посиленою охороною возили кілька днів по селах, показували людям, що їх захисник вбитий.
Вранці 9 березня 1946 року тіла загиблих повстанців привезли у Богородчани, а через деякий час відправили до Станіслава.
Існує декілька версій загибелі Різуна. Зупинюсь на одній з них, яку повідав мені калушанин Василь Бобик, нині покійний. Останній був родом з с. Грабівки Калуського району, брав участь у збройному підпіллі.
... В один з липневих днів 1944 року у Грабівці появився з сім’єю незнайомець. „Хто такий? Звідки?“ — губились у здогадках жителі села. До вечора наступного дня вже знали, що чоловіка звуть Миколою, жінку Настею, а синів — Богданом і Володимиром.
Коли з походу повернувся у Чорний ліс командир Різун, він мав розмову з прибулими. Гість розповів про себе: він із східних земель, в минулому лейтенант червоної армії. При німцях працював в українській поліції у Запоріжжі. Відпочине з дороги і збирається із сім’єю дальше на захід.
Зважаючи на нестачу військових кадрів у лавах УПА, гостеві запропонували вступити у ряди повстанців. Порадившись з дружиною, Микола дав згоду. Дружину Настю і дітей прийняла до себе бездітна сім’я Олекси Матіїва.
Новий повстанець дістав псевдо „Запорожець“. Спочатку був ройовим, через деякий час довірили чоту. В кінці 1945 року Запорожець очолив сотню. Виконував обов’язки командира справно, хоч завжди старався бути біля Різуна, ніби вичікував щось... Коли одного разу к-р Андрусяк-“Різун“ дав наказ Запорожцю піти із сотнею в рейд на терени Закарпаття, той із відділом незабаром повернувся у Чорний ліс.
Чому ви тут? Чому не виконали наказу?
Запорожець відповів:
Я був ранений в бою (показав на скалічену руку), та й терену не знаю, бо не місцевий.
... У Грабівці всі знали Анну Микитин, яка сама виховувала двох малолітніх дітей. Її хата була в межу з оселею Олекси Матіїва, у якого жила сім’я Запорожця. Була Анна до всього цікава, знала багато, бо за самогоном до неї заходили багато сельчан. Не обминали хати Микитин і повстанці, щоб зігрітися і, що гріха таїти, перехилити стакан самогонки. Різун та інші командири не раз попереджали жінку не давати спиртного хлопцям.
В розмовах із повстанцями Анна кілька разів говорила, що вечорами до хати Олекси Матіїва приходить незнайомий чоловік. Запитали. Жінка Запорожця мала відповідь: її відвідував брат. Після — їздила з головою сільської ради у Перегінськ (тодішній районний центр) ніби у справах грошей для своїх дітей.
Дізнавшись про розмови Анни Микитин і знаючи нетерпимість командира Різуна щодо вживання спиртного повстанцями, сотенний Запорожець наказав знищити її. Не знали тоді грабівчани, що не тільки самогон був причиною смерті їхньої землячки.
... Зима 1945-1946 років була холодною, сніговою. Командир В. Андрусяк-“Різун“ вже кілька днів перебував з охороною у розташуванні сотні Запорожця. Чекав кур’єрів від к-ра Прута, щоб відійти дальше в Карпати. А їх все не було.
Була неділя 24 лютого 1946 року. Тільки світало, коли знявши безшумно стійкових, у розташування сотні Запорожця увірвались чекісти. Це була спецгрупа НКВС лейтенанта Євтухіна.
Бій був жорстоким, кровопролитним. Доходило до рукопашного бою. Багато вояків сотні полягло у перші хвилини бою... Замість того, щоб очолити бій і дати можливість відійти командиру Різуну, сотенний кинув напризволяще повстанців. Є свідки бою — Дмитро Сосяк і Микола Мельник, які у хвилини бою бачили, як Запорожець стеріг очима к-ра Різуна і в останню хвилину кинувся за ним...
Тепер відомо, що Запорожець був підісланий НКВС із спеціальним завданням — знищити легендарного командира Чорного лісу.
Згадує дружина Різуна Євгенія Андрусяк:
„ ... Для повстанської шпитальки жителями Грабівки була викопана криївка, що знаходилась на зрубі, недалеко села. Про неї мало хто знав. В лютому 1946 року в криївці перебувало 12 хворих на тиф, яких я доглядала. Зі мною був зв’язковий „Колос“ (Антось Романів).
19 лютого до нас прийшов Василько (Андрусяк — Авт.) із Запорожцем. То була середа. Казав, що чекає кур’єрів від Прута, щоб відійти у Карпати. Василь був блідий, поранена рука опухла. Залишитись відмовився. Казав, що розділить долю із своїми хлопцями. Вранці 21 лютого попрощався і покинув криївку.
Настала неділя 24 лютого 1946 року. Тишу прошили кулеметні і автоматні черги. Над лісом шугали літаки, скидаючи бомби. Від вибухів рухались стіни криївки. Нараз все стихло.
Багато днів ми були без харчів, не виходили з криївки, бо по слідах могли прийти чекісти. У вівторок чуємо — хтось добирається до нас. Прийшов Запорожець з одним стрільцем. Принесли пів барана.
Антось накинувся на нього:
Де командир? Чого прийшов? По слідах можуть наскочити облавники.
Сотенний виправдовувався: відділ розбитий, йому нема куди подітися.
Питаю я:
Чи були зв’язкові від Прута? Чи відійшов командир?
Запорожець, уникаючи погляду, відповів:
Кур’єрів не було. А командир... Я бачив, як він пробивався на п’ятому кільці... Вони відступили.
Антось підійшов до мене.
Негайно виходимо.
Сотенний казав почекати, але його ніхто не слухав. За нами з криївки виходили й хворі.
З Антосем ми пішли в Грабівку, а потім у с. Хмелівку Богородчанського району. Тут жив Антосів вуйко Микола. В селі я проживала під підробленими документами.
9 березня 1946 року вуйко Микола поїхав у Богородчани і повернувшись повідомив, що у місто з Чорного лісу чекісти привезли двох полеглих повстанців. Серед них був і мій Василь. Тієї ночі я родила хлопчика, якого назвала в честь батька — Васильком“.
Василь Андрусяк-“Різун“ (Грегіт) посмертно нагороджений УГВР найвищим відзначенням — Золотим Хрестом бойової заслуги першого класу і підвищений до ступеня полковника.
Коротко в.о. командира станіславського ТВ-22 „Чорний ліс“ був сотник (посмертно майор) Павло Вацик-„Прут“. Він загинув 1 березня 1946 року біля с. Пациків, коли чекісти налетіли на табір командира Прута.
Від серпня 1946 по 1949 рік командиром ТВ-22 „Чорний ліс“ був поручник (пізніше сотник) Богдан Трач-“Дунай“
Ім’я командира Чорного лісу оповите легендами, про нього співають пісні. Одна з них — „Пісня про полковника Різуна“ надрукована у „Літописі УПА“ (т. 19, с. 227-228). Уривок з цієї пісні я взяв епіграфом до даної книжки.
У 1948 році вийшла підпільним друком брошура „Полковник Грегіт-Різун“ (серія видань для молоді „Слідами героїв“. № 2). Видання було приурочене другим роковинам загибелі сл. п. командира Василя Андрусяка-“Різуна“.
Більше сорока літ несли в серці пам’ять про свого командира сивочолі повстанці — різунівці. Тільки в лютому 1989 року вони підняли із небуття ім’я славного сина України, полковника В. Андрусяка-“Різуна“. На місці його загибелі у Чорному лісі постав пам’ятний хрест. З того часу, щороку 24 лютого, в день смерті к-ра Різуна, біля хреста збираються ветерани УПА, молодь, жителі навколишніх сіл, гості. Священики відправляють панахиду по герою.
Десять років носить ім’я полковника Василя Андрусяка (Грегіт, Різун) Калуська міськрайонна станиця Всеукраїнського Братства вояків УПА (станичний Іван Кульчицький).
11 січня 1995 року на батьківщині героя у Снятині відбулася наукова конференція, присвячена 80-й річниці від дня наро-дження командира Чорного лісу В. Андрусяка-“Різуна“. У кон-ференції брала участь делегація станиці Братства УПА Калущи-ни. Виступали колишні упісти Олекса Савчук із с. Завою Калуського району і Василь Бобик з Калуша. Їм доводилось зустрічатися з командиром Різуном на повстанських шляхах.
Літо 1998 року. Члени калуської станиці вояків УПА і СУМу біля пам’ятного хреста полковнику В. Андрусяку-“Різуну“. В центрі - станичний І. Кульчицький. Шостий справа о. Д. Вірста, парох с. Грабівки Калуського р-ну
У травні 1999 року, на Зелені свята, у рідному місті Василя Андрусяка відбулось відкриття пам’ятника командирові Чорного лісу. Одним з ініціаторів встановлення пам’ятника і ведучим свята був Кузьма Хобзей, багатолітній політв’язень більшовицьких концтаборів. Священики — декани греко-католицької і православної конфесій Теодор Оробець і Михайло Марусик відправили поминальну панахиду й освятили пам’ятник славному синові покутської землі. Автор пам’ятника — професор Львівської академії мистецтв — Іван Самотос.
З нагоди відкриття у Снятині пам’ятника Василеві Андрусяку-“Різуну“ на святі виступили голова Івано-Франківської обласної державної адміністрації Михайло Вишиванюк, міський голова Івано-Фран-ківська Зіновій Шкутяк, народний депутат України Василь Ткачук, голова Всеукраїнського братства УПА ім. генерала Романа Шухевича Михайло Зеленчук, голова Братства УПА Карпатського краю Федір Володимирський, краєзнавець Петро Арсенич, інші промовці.
До глибини душі зворушила учасників свята своїм виступом дружина командира п. Євгенія Андрусяк, яка поділилася спогадами про останні роки його життя і боротьби за волю України. Не можна було без хвилювання слухати внука командира Різуна Павла Андрусяка, активіста студентського життя в Івано-Франківську.
Легендарному полковнику УПА Василеві Андрусяку, освяченню йому пам’ятника у Снятині, присвятив свого вірша „Прийшов!“ львівський поет Ярослав Гасюк. Ось уривок з вірша:
Десь тут... Дружина і наш син між вами...
Не плачте, рідні, я прийшов, я з вами...
Це він – стратег в криваву веремію —
Сьогодні нам усім сказав — прорік:
„Ніхто її збороти не зуміє — Вовік!
…………………………………………
– Десь тут... невістка, внуки є між вами...
Я віднині, рідні, я віднині з вами.
Івано-Франківська поетеса Світлана Дякун — автор поеми „Командир Чорного Лісу“, головним героєм якої є полковник В. Андрусяк-“Різун“. Ім’я упівського командира В. Андрусяка носять вулиці — в Івано-Франківську (мік-рорайон Софіївка), Калу-ші (в минулому Боткіна, р-н Височанка) і вулиця у Снятині, на якій прожи-вав герой. При сприянні Снятин-ської міської ради в хаті родини Андрусяків у 1995 році відкрито музей-сади-бу славного легендарного героя Чорного лісу Василя Андрусяка.
