На історичну науку Візантії сильний вплив мали традиції античної історіографії. Її збагатили праці Прокопія Кесарійського (VІ – поч.VІІ ст.), Агафія Мірінейського, Менандра Протиктора, Феофілакта Симокатта. Найвидатнішим візантійським істориком був Прокопій Кесарійський, що написав праці «Історія війн Юстиніана з персами, вандалами та готами», «Про будівлі Юстиніана». У них він вихваляє імператора за мудру політику та прославляє його перемоги.
Досить цікавими є історичні пам’ятки енциклопедичного характеру Х ст. – «Про управління державою», «Про церемонії візантійського двору», «Про феми». Вони містять цінні відомості про середньовічне життя, а також історико-географічні та етнографічні знання. Визначними істориками ХІ–ХІІ ст. були Михаїл Пселл – ініціатор створення константинопольської вищої школи, Анна Компіна, Микита Хоніат та ін.
Паралельно з історичною наукою у Візантії був розвинений такий жанр історичного твору, як хронографія, започаткований кесарійським єпископом Євсевієм (біля 260–340 рр.). У хроніках реєструвалися важливі події певного періоду. Кожна хроніка писалася декількома людьми, авторського права не було. Хроніки були частиною всесвітньої історії. Видатними хроністами того часу були Іоанн Малала, автор «Всесвітньої хронічки» відомої на Русі з ХІ ст., Феофан Ісповідник та Георгій Амартол (VІІІ–ІХ ст.), хроніки якого лягли в основу вітчизняного літописання.*10
*10: {История средних веков. У 2-х т. – Раннее новое время. /Под ред. С.П.Карпова/. – Т.1. С. 579.}