Трансформація науково-технічного досягнення від первинної технологічної ідеї до впровадження її в масове виробництво здійснюється, як правило, венчурним бізнесом.
Венчурні інвестиції не є безпечнішими за вкладення в уже існуюче і зростаюче підприємство, оскільки вони пов'язані з такими основними ризиками:
високий ступінь технічної невизначеності у створенні продукту;
технологічно досконалий продукт може не відповідати ринковому попиту;
управлінська команда може не мати кваліфікації або досвіду.
Ці додаткові ризики виправдовуються тим, що реалізація науково-технічного проекту, котрий є об'єктом вкладень, спочатку оцінюється як високорентабельний.
Сутність венчурного бізнесу як високоризикованої і потенційно високоприбуткової діяльності визначає такі особливості його функціонування:
об'єктом капіталовкладень є ризикові проекти;
здійснюється портфельне управління капіталом;
значна частка вкладень здійснюється у статутний капітал інноваційних фірм;
венчурний капіталіст бере активну участь в управлінні проектом або принаймні забезпечує собі надійний контроль;
реалізується гнучкий механізм узгодження інтересів інвесторів і менеджерів залежно від етапу розвитку проекту;
у першу чергу визначається спосіб виходу з бізнесу венчурного капіталіста у фазі зрілості проекту.
Основні етапи венчурного бізнесу:
Старт (від організації підприємства до випуску експериментальної партії продукції: НДДКР, капітальні вкладення, експериментальне виробництво).
Виведення продукції на ринок (збільшення оборотного капіталу).
Завоювання ринку (організація масового виробництва, різке зростання обороту).
Венчурний бізнес потребує особливого кола потенційних інвесторів.
Основними джерелами венчурного капіталу є:
приватні інвестори;
малі інвестиційні компанії;
великі корпорації;
трастові фонди;
спеціальні державні фонди і програми.
Важливе значення має міжнародна передача технологій (international technology transfer) як сукупність економічних відносин між фірмами різних країн у галузі використання зарубіжних науково-технічних досягнень.
Міжнародні документи трактують поняття «технологія» досить широко. Відповідно до неокласичної теорії воно охоплює:
власне технологію (disembodied/dissembled technology), котру розуміють як набір конструктивних рішень, методів і процесів;
матеріалізовану технологію (embodied technology), тобто технологію, втілену в машинах, обладнанні і т. ін.
Власне предметом трансферту можуть бути обидва типи об'єктів — як спільно, так і окремо.
Форми трансферту технологій на світовому ринку:
передача, продаж або надання за ліцензією всіх форм промислової власності (за винятком товарних і фірмових знаків);
надання know-how і технологічного досвіду;
торгівля високотехнологічною продукцією;
надання технологічного знання, необхідного для придбання, монтажу і використання машин і обладнання, напівфабрикатів і матеріалів, отриманих за рахунок закупівлі, оренди, лізингу або іншим шляхом;
промислове і технічне співробітництво в частині, що стосується технічного змісту машин, обладнання, напівфабрикатів, матеріалів;
надання консалтингових послуг та інжиніринг;
передача технології в рамках науково-технічної виробничої кооперації;
передача технології в рамках інвестиційного співробітництва.
Міжнародна передача технології може здійснюватись як за міжфірмовими каналами незалежними іноземними фірмами, так і за внутрішніми каналами МНК у разі впровадження в будь-якому відділенні науково-технічного досягнення, розробленого організаційною одиницею МНК в іншій країні.
Процес передачі технології тісно пов'язаний з теорією життєвого циклу технології, яку розробили Д. Форд і К. Райан. Вони поділили життєвий цикл технології на п'ять етапів:
Дослідження і розроблення: передача технології не відбувається, оскільки є лише оцінка потенційної цінності технології, але незрозумілі сфери її застосування і затрати на розроблення.
Утилізація: з'являється новий товар, виробництво якого здійснюється лише в країні-розробнику. Володіння технологією є монопольним, конкуренції немає. Передача технології здійснюється у формі експорту товарів.
Технологічне зростання: технологія починає передаватись в інші розвинуті країни, але ще не повністю освоєна. Оскільки на даному етапі поступово збільшується обсяг передачі технології, актуальним стає питання про вартість переданої технології.
Технологічна зрілість: виникає взаємний обмін технологічними новинками між розвинутими країнами, поступово нова технологія вдосконалюється і стандартизується, передача її в країни, що розвиваються, проходить активно. Вона дістає загальне поширення, цінність її знижується, у розвинутій країні зупиняється виробництво, через зростаючу конкуренцію з боку країн, що розвиваються, експорт товару змінюється імпортом, виникає передача технології з країни, що розвивається, у слаборозвинуту країну.
Технологічний занепад: інвестиції у технологічні розробки не здійснюються, передача технології обмежується країнами, що розвиваються.
Процес передачі технології передбачає чотири етапи:
Визначення потреби. Передбачає вивчення економічної необхідності заміни існуючої технології, вимог ринкового попиту, факторів конкуренції, порівняння застосовуваної і потенційно залученої технологій (за випуском продукції; за доступністю використання ресурсів (людських, кваліфікаційних, матеріальних, фінансових і т. ін.), доступністю супутніх технологій як у країні, так і за кордоном).
Оцінка технології. Пов'язана з визначенням усіх існуючих або розроблюваних технологій, які можуть задовольнити потребу. Передбачає оцінку доступності, придатності, продуктивності альтернативних технологій, можливість їх адаптації до умов країни. Також розглядаються тенденції і технологічного розвитку, і перспективи появи ще досконаліших технологій.
Планування передачі технології. Входить фінансове, маркетингове планування; планування трансферту — як фізичного (у формі машин, обладнання), так і у формі передачі знань, науково-технічної документації; планування навчання і підготовки кадрів; планування матеріальних потоків; планування процесу впровадження технології(пошук найбільш ефективного способу впровадження); планування процесів управління, експлуатації технології та її модернізації.
Здійснення трансферту технології. Оцінка і вибір найефективнішого способу впровадження технології, визначення графіка введення, організація навчання персоналу, розроблення систем контролю, управління, змісту й обслуговування технології, а також розвиток місцевих можливостей для вдосконалення технології з урахуванням потреб національної економіки.
Варто брати до уваги визначення ціни трансферту. Технологія є товаром (хоча й специфічним), тому важливим елементом у процесі передачі технології є визначення її ціни. Як правило, ціна технології встановлюється в процесі переговорів між продавцем і покупцем про укладання ліцензійної угоди і враховує оцінку витрат і вигод від угоди обох сторін. Дана модель ліцензійних переговорів полягає в пошуку точок збігу в запропонованих обома сторонами максимальних і мінімальних цінах на передану технологію.
Позиція продавця. Економічну доцільність продажу технології зумовлюють:
отримання прибутку від розроблення нової технології;
отримання додаткового прибутку від продажу технології, яка вже розроблена і використовується;
збільшення експорту за рахунок реалізації так званого ескорт-ефекту: часто ліцензійні угоди пов'язані з додатковими поставками обладнання, сировини, матеріалів;
установлення контролю над зарубіжною фірмою-покупцем технології;
завоювання нових ринків;
усунення проблем, пов'язаних з експортом продукції, що виробляється за даною технологією (митних, транспортних, збутових);
забезпечення доступу до іншого нововведення шляхом перехресного ліцензування;
передача науково-технічного досягнення технологічно сильному партнеру відкриває ширші можливості для подальшого вдосконалення даної технології за участю партнера-покупця.
Позиція покупця. Економічна доцільність купівлі технології залежить від досягнення таких цілей:
забезпечення доступу до вже запатентованого нововведення вищого технічного рівня;
економія затрат на проведення власних НДДКР із розроблення необхідної технології;
зниження ризику невдачі при самостійному розробленні необхідної технології;
зниження витрат на імпорт товару, що виробляється за даною технологією;
можливість використання гарної репутації та авторитету ліцензіара;
використання товарного знака, реклами й інших переваг маркетингу даного товару;
забезпечення можливості в разі потреби користуватись послугами технічних спеціалістів ліцензіара;
розширення експорту продукції, що виготовляється за допомогою зарубіжної технології.
Доцільно звернути увагу на те, що в технологічній політиці багатьох МНК спостерігаються дві протилежні тенденції. З одного боку, регіональна економічна інтеграція у поєднанні зі зближенням стандартів і споживчих переваг створює умови в ряді галузей для ефективного стратегічного управління МНК на основі централізованого контролю і власних філій. З іншого боку, існують численні приклади фірм і галузей, де стратегія співробітництва стає ефективнішою. Цьому сприяють економічний націоналізм, протекціонізм, відмінності місцевих культур і стандартів та інші фактори.
У зв'язку з цим можливі дві моделі МНК. Перша — це закрита адміністративна система, що перетинає національні кордони; друга розглядає МНК як учасника багатьох відкритих і мінливих коаліцій, кожна з яких має конкретні стратегічні завдання. Відповідно передача технологій може здійснюватись як у результаті разового придбання технології, що належить іншій фірмі, так і в рамках науково-технічного співробітництва кількох фірм. За останній час стратегія співробітництва перетворюється на важливу складову корпоративної стратегії.
Міжнародне науково-технічне співробітництво — це форма відносин, яка передбачає взаємодію фірм двох або кількох країн при проведенні науково-технічної діяльності. Найперспективнішою формою організації міжнародного науково-технічного співробітництва сьогодні є створення стратегічних альянсів між фірмами різних країн для спільного вирішення науково-технічних проблем.
У рамках стратегічних альянсів забезпечується така взаємодія між фірмами:
спільне проведення НДДКР;
взаємний обмін науковими досягненнями;
взаємний обмін виробничим досвідом;
підготовка кваліфікованих кадрів.
В останні два десятиліття різко посилилась тенденція утворення стратегічних альянсів, особливо за рахунок об'єднання компаній у таких високотехнологічних галузях, як фармацевтика, телекомунікації, виробництво напівпровідників і т. ін.