Ренесанс — новий етап в історії українського мистецтва, що тривав з ?й) другої половини XVI до першої половини XVII ст. Більшість українських
Нового змісту набувало зодчество, оновлюючи конструктивну систему та пластично-декоратнвні засоби. Ренесансна архітектура становила закономірний етап поступального розвитку національних будівельних традицій. Вироблені нею нові ознаки відповідали системі ренесансного стилю в архітектурі інших країн. До таких ознак належать: чітка симетричність, ордерність, горизонтальність членування на поверхи, багатство декоративного оздоблення фасадів.
Чільне місце посідало оборонне будівництво. В Україні часто використовувалася традиційна фортифікаційна система з глибокими ровами, земляними валами та дерев'яними стінами. Такі стіни було легко спалити, проте вони краще, ніж кам'яні, витримували гарматний обстріл (за свідченням французького військового інженера П'єра Шевальє). Такі неприступні фортеці були у Ніжині, Білій Церкві, Києві.
Водночас на території України будувалися фортеці, над спорудженням яких на запрошення Речі Посполитої працювали іноземні спеціалісти, втілюючи останні досягнення європейського фортифікаційного мистецтва. Гійом Левассер де Бо-план, "перший капітан артилерії та інженер короля", проектував замок у Кременчуці та фортецю Кодак над Дніпром (1635), очолював будівництво цитаделі в Новгороді-Сіверському (1646), працював над поліпшенням укріплень Бара. Італієць Андреа дель Аква споруджував фортецю у Бродах, француз Нікола Дюбуа займався фортифікацією Збаража, а Павло Щасливий, виходець з Італії, на межі XVI-XVII ст. будував замок у Жовкві. При спорудженні численних приватних замків на терені України певною мірою використовувались вироблені Європою фортифікаційні типи оборонних споруд.
Авторитетом у створенні таких замків була, зокрема, Італія. Разом з новими використовувалися старі традиції оборонного будівництва, бо існувало чимало замків, закладених у попередній період на середньовічній основі. Це споруди так званої баштової системи, що залишалася чинною впродовж XVI-XVII ст. Основну оборонну функцію в ній виконувала стіна з бійницями, бойова башта містилася головно у мурах.
Баштова система мала кілька варіантів:
а) квадратна в плані — невеликі замки в Гологорах, Гримайлові, Гусятині, Жванці, Кривчому, Микулинцях, Поморянах, Скалі; на Волині — в Новомалині, Корці; на Поділлі — в Рихті, Сутківцях;
б) прямокутна регулярна та нерегулярна — замки в Будзанові, Язлівці, Жовкві, Заложцях, Свіржі;
в) трикутна популярна — замки на Поділлі та Волині — в Токах, Скалі, Ягольниці, Зінькові, Старому Олексинці.
Переваги нової бастіонної системи очевидні. Основна роль у ній належала бастіону, висунутому назовні за межі стін, завдяки чому оборонці могли тримати в полі зору бокові мури.
Твердиня в Бродах будувалася у 1630-1635 pp. Тут було застосоване найпридатніше для оборони (як тоді вважалося) п'ятикутне закладення з п'ятьма бастіонами, що зі заходу прилягало до міського укріплення з десятьма бастіонами, разом творячи єдину потужну фортецю. Оборонні системи Бродів і Бережан упродовж XVII ст. витримали численні облоги. Однак таких споруд зі складною фортифікацією більше не будували. Багатьох замків торкнулися лише обнови часткового характеру. Наприклад, у Ягольниці з'явився спрощений тип замку з трьома бастіонами замість дерев'яного, збудованого близько 1630 р.; в Олиці, Дубному, Підгірцях, Збаражі та Золочеві наріжні башти перебудували в бастіони. Три останні належать до поширеного в Європі типу оборонного палацу.
Проект для Збаража створив венеціанський архітектор Вінченцо Скамоцці. Але проект, по суті, мало відповідав цілям оборони і був скорегований доповненнями за голландською бастіонною системою на зразок Бродів і Золочева, де основну функцію виконували фортечні стіни, що охоплювали квадратом двір із палацом, зміцнені у кутах бастіонами на зразок белюар*. Золочівська фортеця (1634-1636), де, крім місцевих традицій, збережено квадратне планування, була унікальною: її фортифікацію становили високі земляні вали і бастіони на кутах квадрата. Палаци в Збаражі, Золочеві та Підгірцях не приховувались мурами, як у давніших замках, а значно виступали над ними. В їх архітектурі велика увага зверталася на зручність та красу. Це особливо помітно в Підгоре-цькому замкові, хоча він має потужне бойове укріплення, що складається із своєрідного стилобата — квадрата в плані з наріжними бастіонами та казематами з трьох боків, які замикають двір. У палаці простежується вплив французького раннього класицизму (ризаліт** по центру, лоджії***, зв'язок споруди з парком і терасами). Замок у Підгірцях будувався в 1635-1640 pp. для коронного гетьмана Станіслава Конєцпольського. Існує припущення, що його автором був Гійом Левассер де Боплан, а виконавцем робіт — Андреа дель Аква. По суті, такі будови вже не були виключно оборонними. Вплив архітектури Підгорець-кого замку позначився на прагненні до просторовості в перебудовах багатьох старих замків Волині та Поділля.
Поряд з прогресивними явищами у замковому будівництві кінця XVI—першої половини XVII ст. спостерігався певний консерватизм. Постійна турецько-татарська загроза спонукала споруджувати традиційні фортеці. Таким характером замкового будівництва вирізнялось південно-західне Поділля, хоча і тут частково виявилась нова інженерна думка, наприклад, у зміцненні вже згадуваних Бара та Жванця. Природні умови ще виконували головну роль, що простежувалось майже в кожній твердині. Найбільший після Кам'янця замок у Меджибожї стоїть на високому мисі між річками Бог і Божок, на місці старої дерев'яної фортеці XIII ст., знищеної під час боїв галицького князя з татарами. Це визначило його будівельну структуру — в плані нерівномірний трикутник, з високими мурами і такої ж висоти баштами, до речі, різної форми. Башти мають амбразури, вони виступають за лінію стін і завершуються, як і мури, зубцями. Ренесансний характер простежується лише у двох житлових будинках у східному куті з двома ярусами амбразур внизу. Замки в Сатанові та Зінькові подібні баштами, які далеко виступають за межі мурів з амбразурами і продуманою системою перевищують замок у Меджибожі, наближаючись до бастіонної фортифікації. Перед згаданими спорудами поступалися замки Чор-нокозинців, Рихти, Панівців, Ярмолинців, Сутківців, що мали застарілі середньовічні форми й архаїчні способи оборони.
Чимало невеличких фортець-сховищ регулярного типу з'являється впродовж першої половини XVII ст. у Галичині: Підзамочок (1602), Скалат (близько 1630), Гусятин (середина XVII ст.). Добудовувалися замки в Олеську та Свіржі у житлово-репрезентаційному вигляді, впорядковувалися замки Жовкви та Старого Села. Старосільський замок після зруйнування його козаками (1648) був удруге відновлений (1649-1654). Ця величезних розмірів споруда займала площу неправильного п'ятикутника з високими стінами (шість башт, завершених чудовими аттиками* і глухими аркадами) і належить до відомих зразків оборонної архітектури. В замку баштового типу в Жовкві (кінець XVI ст.—1605) поєднались давні фортифікаційні традиції, поширені у Червоній Русі, з місцевою формою Ренесансу, що виникла у Львові.
Розвиток ренесансних форм у замках простежується від використання в них окремих декоративних елементів до домінування у всій споруді. Однак загалом їх стиль визначався системою оборони. В сувору одноманітність замку пом'якшення вносили декоративні аттики, наприклад, у завершенні башт Луцька, Острога, Бережан, Добромиля, Старого Села. В останньому мотив аттика доведений до класичної довершеності, так само, як і різьблене обрамлення вікон та порталів з фронтонами і напівколонами — в Язлівці, Свіржі, Білому Камені.
Згодом широко використовувався руст** (замки в Черлениці, Збаражі, Зо-лочеві, Підгірцях). Під впливом Вавеля та житлової архітектури Львова (палац Корнякта) поширювався мотив аркадних галерей. Аркадами оточувалися замкові двори за периметром в один або два русти (в Бережанах, Олиці, Дубному, Старому Селі, Мукачевому).
З оновленням оборонної системи палац набував більшої самостійності, що давало змогу вільно розмістити будівлю в просторі й надати її зовнішньому виглядові репрезентативності та декоративної пишноти (Збараж, Золочів, Під-гірці). Палац Підгорецького замку створив разом із довкіллям єдине ціле, в чому виявилась ренесансна ідея гармонії людини з природою.
Крім замків, оборонну функцію виконували численні храми: монастирі, церкви, костели, синагоги. Навколо них зводились фортифікаційні споруди: високі вали, огороджені частоколом і оточені глибокими ровами. Кам'яні храми будувались з обов'язковим врахуванням оборони. Великі монастирські ансамблі мали вигляд справжніх фортець, наприклад, бернардинський монастир у Заславі (після 1604)*, монастир у Кабчієві (тепер Великий Карабчіїв) Хмельницької області, домініканський монастир (1612) у Старокостянтинові на Поділлі.
Пивогірський монастир на Полтавщині, що напрочуд вдало розташувався на вершині гори Пивихи, також прилучався до наймогутніших твердинь свого часу. Такими були й монастирі Мовчанський (1630-1636) — у Путивлі, Дівочий — у Глухові, Єлецький і Троїцький — у Чернігові. На Волині відомими були Межиріцький монастир і монастир у Дермані. Останній стратегічно вигідно розміщений на невисокому пагорбі, в оточенні природних захисних перепон.
На Львівщині нагадували фортеці монастирі в Перемишлянах, селах Смереківці, Верхній Дорожів і бернардинський монастир у Сокалі.
Кармелітський монастир у Теребовлі (1635) на Тернопільщині, незважаючи на те, що був споруджений у період Пізнього Ренесансу, зберігав у будівельній структурі давні традиції. Архаїзований вигляд мали його мури з наріжними круглими баштами, конусоподібними завершеннями (як декотрі з башт Ка-м'янець-Подільської фортеці). Співзвучними з ним були оборонні форми Підго-рянського (кінець XVI ст.) і Бучацького монастирів на горі Федір.
До оборони пристосовувалися й окремі храми. Львівська П'ятницька церква (відновлена 1645), тридільні храми — у Залужжі та поблизу Збаража (1600), Посаді Риботицькій неподалік від Добромиля на Львівщині, зальна без купольного завершення Іллінська церква (1653) у Суботові з двоярусними бійницями на західному та східному фронтонах — приклади збереження традицій оборонного храму XVII ст.
У XVI—XVII ст. оборонний характер обов'язково надавався мурованим синагогам, що будувалися за межами міських мурів. Ці споруди зведені під впливом світського будівництва, декоровані аркадовими аттиками з фігуратив-ним завершенням і зміцнені контрфорсами з густим рядом бійниць в аркатурі, мали баштовий, фортечний вигляд. Такі синагоги існували на Волині (Любомль, Острог), рідше — на Поділлі (Сатанів, Шаргород). В їх стилі втілились ренесансні риси, подекуди поєднані зі східними мотивами (синагога в Гусятині у декорації поєднує ознаки Ренесансу й мистецтва ісламу). Зі зміною історичних подій, а точніше із припиненням турецько-татарських нападів, цей тип сакральної споруди припинив існування.
Першим виявом регулярного планування в руслі ренесансних вимог стала забудова Львова та Кам'янця-Подільського. Планування останнього продиктоване невеликою територією, утвореною закругом р. Смотрич. Видовжений прямокутник міста поділився на три частини згідно з основними народностями, які тут мешкали — українцями, вірменами та поляками. В центрі кожної частини розміщувалась площа.
Три паралельні вулиці, що тяглися з півдня на північ, здійснювали комунікаційні зв'язки. Центром усього міста була площа Ринок з ратушею посередині, оточена трьома костелами — кафедральним, францисканським та домініканським. Планування відповідно зазнало деяких змін у період турецького панування (1672-1699).
Новий центральний район Львова з площею Ринок і прилеглими вулицями займав майже квадратну територію. Він став середмістям в оточенні Краківського (район Старого княжого Львова) та новоутвореного Галицького передмість. Оборонна система львівського середмістя, що створювалася впродовж тривалого часу (XIV-XV ст.), належала до кращих зразків продуманої фортифікації міста в Україні. До неї входило два замки: Високий (значно віддалений на стрімкому пагорбі), Низький (у межах середмістя) та дворяддя мурованих стін. Внутрішню вищу оборонну стіну укріплювали 18 башт, згодом їх кількість збільшилась до 25. Зовнішня стіна, що обводила квадрат лише з трьох боків, мала 16 башт. Територія середмістя була чітко розпланована: у центрі — площа Ринок, від якої виходило вісім вулиць, по дві з кожного рогу, під прямим кутом (рідкісний випадок такої кількості вулиць для середньовічної Європи). Крім того, паралельно кожній стороні квадрата площі розміщались одна-дві вулиці. В'їзні брами, Татарська (Краківська) — з північного і Галицька — з південного боків, з'єднувались широкою магістраллю, що вливалася в площу Ринок. На той час — це приклад найпрогресивнішого міс-топланування. Тому після нищівної пожежі 1527 р. Львів відбудовувався у попередньому вигляді. Регулярність залишалась його основною ознакою, що збігалось з тогочасною ренесансною теоретичною думкою. Вплив Львова на містобудівну практику в Україні був значний. Так, основу планувальної системи закладеного 1530 р. м. Бережани на Тернопільщині визначала структура львівського середмістя. Основну роль у плануванні Бережан виконав замок, західна вежа якого, скерована в бік міста, визначала центральну вісь композиції, з площі Ринок і прилеглих вулиць. На розпланування Бережан суттєво вплинув рельєф місцевості.
В українському мистецтві визначне місце в розвитку ренесансної архітектури належить групі львівських пам'яток: Успенській церкві, каплиці Трьох святителів, вежі Корнякта, які створюють унікальний ансамбль на Руській вулиці.
Хід створення ансамблю Успенської церкви (1555-1559) показовий в історії української культури. Початок поклало будівництво на місці попередньої споруди, знищеної пожежею (1527). її автором був зачинатель львівського ренесансу Петрус Італюс, прозваний Муратором Регіусом*. Однак ця новобудова, як і вся Руська вулиця, стали жертвою пожежі 1571 р. Вигляд церкви залишився лише на печатці Ставропігійського братства кінця XVI ст. Це був трибанний храм, зміцнений контрфорсами, з ренесансним порталом. У ньому поєднувалися середньовічні готичні форми, позначені оборонністю, та нові ренесансні. Така компромісність була характерною для тогочасної архітектури. Італюс належав до будівничих, котрі у пошуках заробітку мандрували Східною Європою. Більшість їх походила з Північної Італії й італійських кантонів Швейцарії з округи Комо, внаслідок чого їх прозвали "комасками". Крім комасків, у Львові та різних містах Галичини працювали вихідці з інших міст Італії. Серед них — видатні архітектори Петро Барбон з Барбони (околиці Падуї) та Паоло Домінічі (з Риму) — у Львові його прозивали Павло Римлянин.
Формування ансамблю після пожежі розпочате 1572 р. зі спорудження нової вежі на кошти члена братства, грека Костянтина Корнякта (на честь добродійника вежа названа його ім'ям). Вежа призначалася під дзвіницю — фортечний пост під час облог і спостережний пункт у протипожежних цілях. Будував вежу П.Барбон, ймовірно, за участю П.Римлянина. У вежі, перекриваючи утилітарність призначення, відображено новий зміст, що не мав аналогій у подібних тогочасних спорудах в Україні. Вежа ніби втілювала розкутість творчої фантазії майстрів, зумовлену пробудженням самосвідомості української громади міста. Це особливо гостро відчувається порівняно з вежами кафедрального костелу та Вірменської церкви. Компактна вертикаль вежі Корнякта членується на три яруси, об'єднані одним мотивом глухих арок, попарно з кожного боку затиснутих пілястрами. Художнє вирішення мотиву проходить еволюцію поступового ускладнення: від мужньої стриманості у першому ярусі (спочатку він був арочним проїздом і вся вежа сприймалася надбрамною баштою*), через величаву урочистість другого — до торжества гармонії в третьому. Увінчало вежу просте пірамідальне шатро, зіперте на густий ряд консолей. Споруда поєднала класичні форми з традиціями української архітектури — дерев'яними вежами-дзвіницями. У цьому випадку простежуються ті ж аркадні мотиви, різна висота ярусів, шатрове завершення.
Вежа, будівництво якої закінчилося 1580 p., стала символом Львова. Проте її суспільний зміст був значно глибшим. Споруда яскраво репрезентувала духовні та моральні цінності братства, яке заманіфестувало цією пам'яткою свою культурну й політичну програми.
Для львівської архітектури другої половини XVI ст. вежа Корнякта мала важливе значення — Ренесанс у ній запанував цілковито. Вона зумовила появу веж бернардинського монастиря та міської ратуші, що споруджувалися з наміром її перевершити.
Продовженням закладеної у вежі Корнякта ренесансної програми було спорудження каплиці Трьох святителів (1578-1590). її будівничими називають ко-маска Петра Красовського й Андрія Підлісного. Споруда поєднала здобутки італійського Ренесансу з традиціями українського зодчества, вираженими у вирішенні її як однозального куба з трьома верхами. На той час у храмовому дерев'яному будівництві зразок церкви з трьома верхами стабілізувався як ідеальний вияв гармонії та рівноваги, що невдовзі досяг досконалого втілення у церквах св. Юрія (Дрогобич), св. П'ятниці (Крехів), зокрема церквах на Бойків-щині (Бусовисько, Ботелка Вижня, Турка, Висоцько Нижнє та ін.). Бічна стіна каплиці, що слугує фасадом, ідеально розчленована подвоєними пілястрами тосканського ордеру і завдяки цьому гармонійно узгоджується з трикуполь-ним завершенням.
Успенську церкву братство почало будувати 1591 р. за проектом архітектора П.Римлянина. Вирішував він її, очевидно, як одноапсидну базиліку в стилі римської доріки, наявну в усіх його спорудах: бернардинському костелі, бенедиктинському монастирі, каплиці Кампіанів, навіть у порталі паперті Вірменської церкви, створеному разом з П.Барбоном. Риси цього стилю, лише скромно зазначені у вежі Корнякта й каплиці Трьох святителів, досягли в Успенській церкві класичної повноти. Церква позбавлена західного фасаду, отже, і довколишнього обходу (за фасад слугує південна стіна). В споруді домінує мотив римської ордерної аркади, створений глухими півциркульними арками, пілястрами. Саме аркада, що опирається на масивний цоколь і завершена дорійським фризом та активно акцентованим профільованим карнизом, визначила характер споруди, виділивши її величаво-монументальний лад.
П.Римлянин працював над будівництвом церкви лише до 1598 p., але наступники — В.Капінос й А.Прихильний дотримувалися його проекту (завершено 1629). У зв'язку з тим що братство наполягало на трикупольному завершенні, ймовірно, А.Прихильний вніс зміни до архітектонічно-конструктивної частини споруди, ввівши чотири підпори-колони для підтримки центрального купола. Так інтер'єр був розділений на три нефи.
Епічна велич церкви, в якій втілилися культурні вподобання та духовне багатство замовників, відтінялась мужньою простотою вежі та витонченістю каплиці. Ансамбль виражав протест проти національного гноблення, водночас втілюючи ідею єднання, згуртованості широких верств українського народу. Він став високим художнім взірцем, що вплинув на пожвавлення будівництва у Львові. В архітектурі тоді панувала ідеологічна програма ворогуючих сторін, тому контрреформація прагнула перевершити ансамбль Руської вулиці.
Внаслідок цієї боротьби виникла низка монументальних споруд. Зокрема, за проектами П.Римлянина збудовано монастир і костел бенедиктинок (1590), костел бернардинів (1600-1630). Бенедиктинський ансамбль, в якому головною засадою залишалась оборонність, не став високим ренесансним досягненням через стильовий розлад, співзвучний атмосфері контрреформації (у костелі збережений відгомін готики, в декоруванні вежі та монастиря — елементи маньєризму).
У бернардинському костелі поєднані різноманітні культурні нашарування: ренесансна основа, готичні елементи, маньєристична декорація. Таке ж складне стильове розмаїття простежується в іншій монументальній споруді — єзуїтському костелі, нормативом наслідування для якого слугував римський храм Іль Джезу. Проте орієнтування на нього не було однозначним, оскільки будівничі вільно пристосовували костел до місцевих умов і потреб. Будували костел (1610-1636) згідно з установками італійського архітектора-єзуїта Джакомо Бріано (близько 1589-1646), що проводив муляр, чернець-єзуїт Валент Депціус. Одночасно Бріано очолив спорудження єзуїтських храмів у Луцьку й Острозі.
У Львівському єзуїтському костелі втілювалася нова римська просторова система з винятково інсценізованим інтер'єром, підпорядкуванням ритму каплиць бічних нефів головному вівтарю. Творився новий фасад, масштабне вирішення якого перевершувало все, що раніше будували у Львові. У фасаді використано класичну структуру, яка мала вигляд двоярусної ордерної куліси, що склалася в Італії в другій половині XVI ст., з використанням поєднуючих волют і членувань по горизонталі й вертикалі системою карнизів та пілястрів корінфського ордера. І хоча фасадові намагалися надати враження могутності й драматичної напруги, посилене виступаючими порталами та заглибленими нішами, все-таки в ньому переважає ренесансна, а не барочна основа.
Луцький єзуїтський костел найповніше відповідав римському прототипові. Розпочате 1604 р. будівництво здійснював до повного завершення єзуїт Матвій Маїк. Бенедикт Моллі Острозьким єзуїтським костелом заперечив усе те, що Бріано зробив раніше в Острозі. Б. Моллі створив новий проект, який втілював до 1648 р.
Значним досягненням Бенедикта Моллі стало спорудження костелу св. Трійці (1635-1640) в Олиці. У характері двох храмів Острога й Олики простежується багато спільного, насамперед у фасадах, та все ж вони відмінні від Іль Джезу введенням двох веж, що надали їм цілком барочного вигляду. Однак в Олиці він припустився стильової строкатості, звівши готичні елементи (введенням заокругленого хору в тринавову базиліку) й містичну експресивність у декорації інтер'єру на ренесансній конструкції.
Високий художній рівень цих кількох об'єктів мав вирішальний вплив на спорудження багатьох католицьких храмів. Найдосконалішим відбиттям впливу Іль Джезу стали львівський костел монастиря босих кармеліток (1644) і костел в Комарно (1656) на Львівщині. На цих спорудах вичерпувалась програма піввікової еволюції, яка завершувала період Ренесансу і наближалась до межі нової доби — бароко. Автор першої споруди — Джованні Баттіста Джізлені був у ній в повній залежності від характеру будови римської церкви св. Сусанни (архітектор Карло Мадерна).
Ідеї Іль Джезу використовували не лише єзуїти. їх пропагувала контрреформація в сакральній архітектурі, взірець щоразу пристосовували до місцевих умов. Хоч вінницький єзуїтський колегіум з монастирем споруджувався водночас із львівськими (1610), проте вінницькі єзуїтський і домініканський монастирі залишилися типовими оборонними спорудами, справжніми фортецями, обнесеними мурами з бойовими вежами.
Більшість католицьких храмів XVI-XVII ст. збудовані за консервативними схемами у численних містах, містечках та селах. У таких спорудах переважав готичний тип, однонефний, з високим дахом, позбавлений продуманої системи декоративних прикрас, але з практично вираженою обороноздатністю (Скелів-ка — XVI ст., Куликів — XVI ст., Свірж — 1546, Броди — 1596, Бережани — 1600, Біща — 1600; Білий Камінь, Теребовля — 1635).
Високомистецьким втіленням ренесансного прагнення до чіткого членування архітектурної маси і простої гармонії стали Воскресенська церква (1624-1627) у Золочеві та фарний костел (1606-1618) у Жовкві. Творцем останнього був П.Щасливий; після його смерті споруду закінчував А.Прихильний. Жовківський костел вирізняє чітка тектоніка і чистота архітектурних форм. Це базиліка у плані латинського хреста з куполом на перехресті, що належить до поширених в Італії ренесансних храмів на взірець хрестокупольних із розвинутим нефом, що помітно зближує його з типом українських п'ятидільних одноверхих церков. Храм призначався для кругового обходу: цьому сприяє мотив спарених пілястрів, що ритмічно членують масиви стін, і дорійський* фриз, яким оперезано весь об'єм. Споруда виконана у великомасштабних пропорціях. Однак у Жовківсь-кому костелі не збережено стильової чистоти: тут присутні елементи готики (портал і гранена апсида), характерні для творчого почерку комасків, тісно пов'язаних з ломбардським зодчеством. Храм у Жовкві мав слугувати пантеоном Слави і родинним мавзолеєм, чим зумовлена емблематика фризу (вершники й орли), в якій виражені легендарно-геральдична тематика родини Жолкевських та Гербуртів і монументально-героїзований загальний характер споруди.
У Львові найвідоміші дві центричні ренесансні споруди — каплиці-усипаль-ниці Боїмів та Кампіанів. Це твори суто львівського середовища, оскільки в них найорганічніше виявилися духовні прагнення міщанства. Каплиця Боїмів — восьмерик на четверику, перекритий куполом. Можливо, архітектором каплиці був А.Бемер, оскільки вона споруджувалася 1609-1615 pp. — у період його діяльності. В каплиці цікава не стільки її конструктивна проста архітектоніка, скільки декоративно-скульптурне оздоблення. Структура каплиці Кампіанів ще простіша. Це безкупольний, перекритий звичайним склепінням куб, що тісно примикає до північної стіни кафедрального костелу. Вхід до каплиці — з інтер'єру костела. Головну цінність становить фасадна стіна.
У зведенні каплиці (кінець XVI ст. — майже три десятиліття XVII ст.), вірогідно, брали участь Г.Горст, П.Римлянин та А.Бемер — три майстри різних естетичних переконань, що неминуче відбилося на стильовому характері споруди.
Г.Горста вважають автором загальної конструкції просторового куба. П.Римлянин спорудив на фасаді одноярусний ордерний каркас. У третій фазі будівництва, що тривало у 1619-1629 pp. і виконувалося А.Бемером, очевидно, було заново перероблено фасад задля внесення скульптурно-декоративних доповнень.
Активізація храмового будівництва спонукала до пошуків у архітектурі, а боротьба передових і реакційних ідей збагачувала новою програмою будівельну практику. Львівська Успенська церква сприймалася сучасниками як образ братства, тому її вплив на тогочасне будівництво мав не лише естетичний, а й політичний характер. Стильово споріднена з нею братська церква Благовіщення (1633) в Городку поблизу Львова, портал ЯКОЇ справляє враження навіть більш ренесансного, ніж Успенської. Близька до Городоцької — Михайлівська церква (1639) в Гощі, позначена інтенсивними пошуками нових конструктивних і художніх прийомів. Таким самим прагненням до монументальної величі вирізняється церква Покрови в Низкиничах (1643-1653) і собор монастиря (1649) у Почаєві. В архітектурних деталях цих споруд відчутні ренесансні впливи, але в загальній конструкції закладені традиційні норми українського дерев'яного храмового зодчества.
Дерев'яні церкви, що будувалися швидко й повсюдно, мали переважно два типи: тридільнг та гіятидільні (хрещаті в плані). Такі храми чудово вписувалися у краєвид, бо завжди були узгоджені з природним оточенням. За свідченням Павла Алеппського, у багатьох містах і селах Придніпров'я, зокрема Ободівці, Умані, Трипіллі, Василькові, Густині, дерев'яні храми мали велику висоту, вирізнялися надзвичайною красою й величчю. Будували їх переважно невідомі народні майстри.
Незважаючи на те, що в усій Україні поширився один зразок храму, все ж таки на Придніпров'ї він мав відмінності за характером та естетичним виглядом. Місцеві майстри будували великі за розмірами і різноманітні за композиціями й формами культові споруди. Певне уявлення про їх характер можуть дати дві збережені на Київщині дерев'яні церкви — у селах Синява (1649) та Пищики (1651).
Волинські храми присадкуватіші, менші за розміром, простіші за формою і, можливо, тому вони інтимніші. Це найстаріші дерев'яні церкви Полісся, Ка-мінь-Каширського та Ковельського районів: Дмитрівська (1552, Гішин), Успенська (1589, Качин), Преображенська (1600, Нуйно) та ін. Подільські церкви схожі на волинські. Хоча жодної старої церкви не збереглося до нашого часу, проте пізніші споруди підтверджують цю думку.
Дерев'яним храмам Галичини, на відміну від вертикальності придніпровських, притаманне горизонтальне членування. Збереглося достатньо таких храмів, що дає підстави для висновку про неповторне багатство творчої фантазії будівничих, їхнє прагнення до поетичної образної інтерпретації в межах єдиної творчої системи. Найстаріші з них — у селах Віжомля, Потеличі, Новосільці, Нижанковичі на Львівщині, ще мають сліди архаїчних впливів. Однак поступово в першій половині XVII ст. виробляється гармонійний взірець триверхої споруди пірамідальної композиції: церкви Св. Духа (1620) — в Рогатині, Іванівської (1640) — Городку, Успенської (1673) — в Кліцько, Михайлівської (1663) — у Ісаях.
Класичним взірцем є дві однакові за широкими оперезуваннями та заломами, покриті шоломоподібними восьмибічними наметами і завершені однаковими маківками церкви — П'ятницька (1658) — в Кре-хові та Миколаївська (1667) — Кам'янці-Бузькій. Будівничі деяких церков відомі. В Дусівцях церкву споруджував 1641 р. майстер Іван Щер-б'явий з Гусакова, Ісаях — майстер Ілля Пантелеймон, Крехові — майстер Іван Жомюк.
Характерний зразок дерев'яної архітектури Буковини — Миколаївська церква (1607). Переслідування турками православ'я змусило майстрів будувати храми, подібні до житлових споруд, — нерозчленований масив під двосхилим дахом. В інтер'єрі такої будівлі дотримувалися традиційного тридільного розподілу з чотири-або восьмигранними дуже низькими верхами.
Надзвичайно цінну сторінку історії української архітектури становить житлове будівництво другої половини XVI—першої половини XVII ст. У великих містах будували дво- і триповерхові споруди, які за виглядом, зокрема на західних землях України, подібні до будинків європейських міст. В їх архітектурі найповніше використовували форми італійського Відродження (і це зрозуміло, якщо взяти до уваги діяльність комасків, зв'язки з Європою).
Житлова архітектура збереглася у Львові, Жовкві, Кам'янці-Подільсь-кому, Луцьку, зокрема ратуша на Центральній площі Кам'янця-Подільського (колишній Польський магістрат) — двоповерховий будинок з вежею, що мав вигляд гостроверхої споруди, та підземеллями, які слугували в'язницею. Скромне обрамлення вікон і фронтон позначені ренесансними рисами. До цього століття належить також двоповерховий будинок Руського магістрату, поруч з яким розташовані вірменські торгові кам'яні споруди, складські приміщення і житлові будинки, прикрашені різьбленими порталами й орнаментованими віконними лутками. Це також видовбана у скелі вірменська криниця (1638; глибиною до 40 м), над якою здіймається невелика, класичного* ордеру гостроверха башта. Чудовий зразок ренесансного житлового будівництва — будинок Чорторийських (XVI ст.). Високу художню цінність споруди становить декоративна різьба порталів і вікон.
Кам'яниць у містах Придніпров'я, навіть у Києві, не збереглося, оскільки будівництво було переважно дерев'яним. Характер такої архітектури розкриває певною мірою дослідження палацу Богдана Хмельницького у Суботові, який може слугувати взірцем житла козацької старшини. Будинок, зведений після 1648 p., був просторим, планування близьке до народного житла — хата на дві половини. При будинкові — ґанок, що вів у сіни, праворуч від сіней — світлиця. На характер вирішення житлових будинків Кам'янця-Подільського вплинув скромний достаток їх власників (щось спільне з будинками на ринковій площі у Жовкві).
На Волині, передусім у Луцьку, світська архітектура не досягла значного рівня. Там зводили одно-двоповерхові будинки (кілька з них збереглося до нашого часу).
Для вивчення цивільної архітектури України виняткове значення має Львів. Місто зберегло свою центральну частину — середмістя, що повністю сформувалася впродовж другої половини XVI—початку XVII ст. Це був ренесансний Львів, цілісний ансамбль якого постав після пожежі 1527 р. На площі Ринок згруповані найкращі будинки житлової архітектури. Специфіка їх будівництва диктувалася магдебурзьким правом: на вузьких ділянках споруди розміщалися суцільною шпалерою. Отже, вся увага приділялася фасаду, що набував першочергового значення; за ним була поширена одноманітність внутрішніх членувань. Фасади вирізнялися розмаїттям і багатством декорації: портали, обрамлення вікон, міжповерхові пояси і фризи покривалися різьбою. Ренесансне доповнення декорації становила рустована фактура стін. Рустування було найрізноманітніше: від дощатого (гладкого) до діамантового (фацетованого), насамперед для пілястрів, що надавало споруді характеру оборонності. Фасади ускладнювались зображеннями символічно-міфологічного змісту: лев'ячі маски, сирени, постаті патронів та покровителів. Дидактика цих готичних ремінісценцій залишалася актуальною і в подальшому, відбиваючи духовні інтереси тогочасного провінційного міщанства.
Львівські цехові будівничі у будівельній практиці користувалися італійськими трактатами, переважно написаними Себастіано Серліо, виявляючи при цьому певне нерозуміння стильової чистоти класичного ордеру, бо взірці не копіювалися, а піддавалися значній переробці.
Найкращі ренесансні споруди Львова створили видатні зодчі, котрі працювали поза цехом. Про них збереглося мало відомостей. Є припущення, що Чорну кам'яницю 1588-1589 pp. споруджували П.Барбонта П.Римлянин.
Найвидатніше досягнення львівського ренесансного зодчества — будинок Корнякта, споруджений у 1573-1580 pp. Це триповерхова споруда з високим аттиком (добудована в 70-х роках XVII ст.) і рустованим фасадом (руст тинько-вий і, можливо, пізнішого походження). Перший поверх (рустований сильніше) вирізняє асиметрія арочних прорізів вікон і порталу, що урівноважується чітким ритмом розміщення вікон з фронтонними завершеннями другого і третього поверхів.
Ритміка членувань, шляхетна простота дощатого русту, стримана пластика архітектурних форм фасаду підготовляють до сприймання внутрішнього аркадного двору. Триярусна аркада майже замикає прямокутний двір і творить своєрідний інтер'єр, ошатний і урочисто-величавий. Разом з естетичним змістом в аркаді закладена практична доцільність — критий перехід в будинок навпроти. Аркадний двір був центром композиції, об'єднуючи розрізнені частини в єдине ціле. Таке житло суттєво відрізнялось від середньовічного й уособлювало життєвий уклад розбагатілої буржуазії. Архітектор будинку Корнякта — Петро Барбон, з яким, очевидно, співпрацював молодий Павло Римлянин.
У межах площі Ринок та на бічних вулицях розташовані зокрема будинки № 11 (колишній архієпископський), № 20 — з ренесансним порталом та орнаментованим обрамленням вікон другого поверху, № 22 — з чітко вираженою
системою дорійського ордера в прикрасах вікон другого та третього поверхів. Цей ордер присутній у фасадах будників № 9 та № 7 — (вул. Ставропігійська). Будинок № ЗО (вул. Староєврейська) вирізняється художнім вирішенням фасаду — аркові прорізи вікон та порталу (перероблений пізніше на вікно) першого поверху оздоблені клинчастим рустом з нанесеною на кожну плиту рельєфною розеткою. Такі самі розетки є в обрамленні вікон другого поверху. Художні фасади мали будинки ряду вулиць біля площі Ринок, але згодом вони втратили початковий стильовий вираз.
Отже, у Львові ренесансна цивільна архітектура досягла найповнішого розквіту. Площа Ринок — унікальний високохудожній ансамбль, який зберіг донині, за винятком кількох пізніших споруд, стильовий характер часу. В цьому ансамблі закладені гуманістичні, життєлюбні тенденції, що визначили напрям подальшого розгортання українського зодчества.