загрузка...
 
НАШ ЧАС, ЯК ВІН Є
Повернутись до змісту

НАШ ЧАС, ЯК ВІН Є

(З приводу статті Нормана Казнса “Несучасність сучасної людини”. The Saturday Review of Literature. New York. V. 1946).

Стаття Нормана Казнса талановита, гірка і песимістична стаття. Гамлетівська стаття, породжена свідомістю тривоги, що охопила, людство в післявоєнний час: «Бути, чи не бути?»

Світ досить змінився з дих пір, як Мелянхолійний Принц, сповнений присмеречних вагань, вперше з підмостків лондонського «Глобусу» виголосив це питання. У тиші театральної зали прозвучали хисткі і несталі слова «Бути, чи не бути?». І з тих пір отруйний сенс гамлетівського питання незмінно вабив покоління за поколінням своїм терпким, полинним смаком.

Це питання Гамлета могло ставати виявом індивідуальних почуттів. Воно могло, бути ознакою двоїстости отруєного сумнівами й ніколи непівного в собі духа. Могло прозвучати філософською рефлексією чистого розуму, схильного теоретизувати. Та лише за наших часів воно втратило суб’єктивний відтінок і набуло об’єктивного сенсу. Бо лиш в дні зматеріялізованого божевілля, науково обчислених візій, привидів, породжених логікою касарень, механічно повторюваного шалу, що став  анкетним обов’язком, уже не окрема людина звертається до себе, а людство – ціле людство в усій своїй сукупності! – питає само себе: Бути, чи не бути?... Жити, чи самознищитись?.. Існувати далі, чи, нарешті, переступити останні межі часу й поринути назавжди, разом з планетою, в чорну безодню одвічного ніщо?..

Ні, питання «Бути чи не бути?» ні для кого з нас не є сьогодні жадною філософією. Жадною позою або маскою. Це не є істерія Принца. Не чорний оксамит театрального плаща. Не бутафорія жалоби. Не одчай і сумнів актора, вже заздалегідь оплачений ціною квитка, купленого в касі. З абстракції воно стало щоденною приналежністю нашої катастрофічної дійсности. З розумування воно стало переживанням. Воно стало смертельним вироком, який з дня в день протягом місяців, років, десятиліть тяжить над кожним з нас.

Змінювався час. Змінювались уряди й закони. Змінювались тексти, формат і кольор об’яв, розліплюваних на стовпах і стінах. Вирок лишався незмінним.

Гули сирени. Виття зголоднілого звіря будило місто. Звір прагнув жертв. Пробуджені люди зривались з ліжок. Жінки з малими дітьми тиснулися біля вузьких входів в сутерени. В німій чорноті ночі стрекотіли поодинокі машини. Десь на околицях міста вже тяжко й глухо гупали важкі зенітки. Шторм бомбових вибухів проносився над містом, зриваючи з будинків дахи, трощачи стирали на порох каміння, згинаючи крицю, розчавлюючи людей. Згасало світло, гойдалися мури, вигиналася й тріскалася стеля. Ти тулився до цеглин стіни суверенних проходів в марній сподіванці на порятунок. Кожна мить була останньою. Мільйонове місто оберталось ешафотом для мас. Кожен знав. Вирок смерти був виголошений також і для нього... І знов гули сирени, і людина виходила на поверхню. Заграва пожеж забарвлювала небо. Тинк і скло тріщали під ногами на камнях пішоходів. Золотом іскор сяяли, палаючи, горішні поверхи будинків. Вриваючись крізь вибиті шибки, нічний вітер гойдав папір подертого на шматки затемнення.

Голод більше не був нічиєю вигадкою. Але як наважитися згадати про ту матір, що їла з горщика юшку, зварену з м’яса власної дитини, або ж як хотіти від людини, що з непохололого тіла свого друга вирвала печінку, щоб ця людина розповіла про смак сирого м’яса?

Пригадай. Вас у вашому малому степовому місті взяли  як закладників. З школи, де ви провели ніч, під ранок вас вигнали на двір і вишикували вздовж дерев’яного паркана. Була рання година присмеречного світанка. Синяві сутінки коливались між будівлями, сараєм, заготованими на зиму дровами й невеличким будинком з квартирою завшколи. Холодний вітерець тягнув зі Сходу. Ви були виснажені і завшивілі. Ви тремтіли від холоду, позіхали і чухалися. 3-за останніх хаток, розкиданих тут на околиці міста, від невеличкого гайка й яра попід цим гаєм до вас доносились глухі поодинокі постріли й черги з автоматів. Хрипкий голос людини в уніформі, що проходила вздовж вишикуваного шерега, викликав кожного третього з вас і наказував: «Розстріляти!» Це могло бути сказане тобі, або твоєму сусідові, що стояв поруч тебе. Людина в уніформі була Долею, Богом, втіленням Дійсности, якою вона є нині. Ти заздрив нестерпно, до болю нестерпно заздрив кожному, що лишився живим, і одночасно лиха злобна лють прокидалася в тобі. З кожним кроком, який наближав до тебе людину в уніформі, вона росла в тобі, але в цю мить ти ненавидів не людину в уніформі, а тих, що стояли в шерезі – врятованих. Невимовлене твоє бажання «Хай не мене !» означало, що ти мовчки просив, чи, може, ти, саме ти і ніхто інший, коли всі мовчали, пригнічені одчаєм, ти крикнув: «Розстріляйте ось того, що стоїть поруч мене!» Май мужність признатись: так було.

Мораль втратила свої мірила. Жити значило вбивати. Знищення стало суцільним. Воно обіцяє стати остаточним.

Градація знищень ішла в такій послідовності: кляси, народи, світ. Змінювалась аргументація засад і з нею доктрини: соціологія, етнологія, космологія; знищення лишалось незмінним. […]

Визнаймо: сьогодні людство неспроможне скинути владу страха. Війна скінчилася, але ніхто не повірив в мир. Тривога не зникла з кінцем війни; страх лишився. Почуття несталості продовжує жити в нас і досі.

Людство вступило в еру страха. [...]

Слово знайдено і провідну проблему нашого часу поставлено. Мова йде про нову епоху, з додатковим уточненням: про нову епоху атомової енергії.

Ми стоїмо на порозі епохи атомової енергії. Ми не сумніваємося, що вираз “ми живемо в епоху атомової енергії незабаром, і при тому дуже швидко, стане дрібним баритоном, підклеєним і зм’ятим папірцем, розмінною монетою для розплати з кондуктором в трамваї, як ще сталося, приміром, з аналогічними виразами: доба парової і доба електричної енергії. Однак між цими виразами є істотна різниця. Винахід парової машини й технічне застосування електричної енергії були приналежністю кінцевих етапів епохи, що прийшла на зміну Середньовіччю й яку ми означаємо, як епоху Нового часу. Тим часом відкриття атомової енергії припадає на початкові етапи епохи, що лиже починають формуватися.

Безперечно, означення цієї новітньої, на наших очах народжуваної доби, як доби атомової енергії, дуже спокусливе, бо воно конкретне. Воно наявне, але разом з тим неточне. Насамперед воно неточне тому, що воно часткове; разом з тим воно неточне також і тому, що відкриття нового джерела енергії не сталося раптом, ні само собою. Відкриття народилося з засад епохи, в сукупному процесі становлення цілого, як одна з ланок у взаємозв’язку з добою, а не перед нею, чи поза нею. Лабораторні досліди Резерфорда, Отто Гана, Капиці йшли в пляні загального розкриття епохи; вони розгорталися рівнобіжно з поглибленням осібності епохи, як одна з тенденцій віку. [...]

Зрештою ми маємо змогу визначити деякі з тих провідних рис, що характеризують нашу епоху в її протилежності попередній: успіхи ядрової (атомової) фізики; технічні відкриття й винаходи планетарного й космічного масштабу (авіація на новішому етапі її розвитку, ракетні знаряддя, атомова бомба, радар); світові війни, що з імперіалістичних воєн кінця ХІХ початку ХХ ст. за поділ світу перетворилися в війни за неподільність світу; соціальні революції; перемога соціялізму над приватно-капіталістичними формами ліберального суспільства; запровадження планового господарства; прихід робітництва до влади; ідея централізації уже не окремих національних держав, а цілого світу; боротьба за світову імперію; перші експериментальні спроби створення єдиного світового (планетарного) уряду, світової держави, світової ідеології.

В даному зв’язку нас, однак, не цікавить ні технічний, ні навіть політичний бік відкриття атомової енергії, а його історіософічний сенс і історіософічна функція. [...]

Свого часу здобутки фізики, раціоналізм, суспільні перевороти, відкриття парової енергії й технічний винахід парової машини спричинилися до істотних зрушень в історичній свідомості людства. Кантова критика чистого розуму, французька революція 1789 року, парова енергія й парова машина – Кант, Гольбах, Робесп’єр, Вайт і Стефенсон – все це імена й явища тотожного порядку.

За Середньовіччя історія була історією гріхопадіння й викупу Богом людини; на етапі абсолютної монархії історія стала історією королів. Життєпис короля, дата його народження й смерти визначали окремі відтинки, що на них розчленовувано хід історії. Виклад історичних подій був підпорядкований династичному принципові. Війни, які вели королі і їх законовладство і становили основний зміст історії.

Революція 1789 р. з її гаслами «свободи, рівности й братерства», скерована проти старого режиму з його становою нерівністю, ідея розумової критики як філософський й одночасно суспільний принцип, розквіт математики, механістичний раціоналізм, винахід парової машини змінили зміст історії. Класичний образ світу, витворений фізикою, з її трьома основними поняттями безперервности, причинности й маси (матерії), був перенесений з природи на історію. Усе, що трапилося, в історії, розглядалося, як ряд безперервно й стало між собою пов’язаних, кавзально (причиново) зумовлених, «детермінованих» становищ, що їх чинність здійснюється за законами сил. Фізикальне уявлення соціяльного, доктрина соціяльної фізики з її зрівняльницькою рівнозначністю числа і, відповідно до цього, демократизм, заснований на ідеї ріввости, лягли в основу модерних історіософічних студій.

Суверенности королів була протиставлена суверенність народу. Історію почали викладати не як історію держави й особи державця, в цілковитій їх ототожненості, а як безособову історію народу й народоправства. Біографія державця втратила свою вагу, як і ім’я окремої особи, або генеалогічний принцип династичного престолонаслідування. Історію трактовано, як історію простору, з одного боку, й історію людности, що його заселює, з другого. [...]

Середньовіччя говорило про «золотий вік» на початках історії; Новий час про золотий вік наприкінці історії. Так над усім тріумфувала оптимістична віра в heppy end (щасливе закінчення), в поступ, рух, час і розвиток.

Наша доба, супроти цього, центр ваги з дослідження зв’язків і часу перенесла на розриви. Досі історики ігнорували функцію катастрофи. Вони шукали часової безперервности, замість зважити, що історія є не лише безперервна, але й перервна.

Історія, якщо її розглядати з погляду перервности, виглядає зовсім інакше, ніж коли її вивчати в аспекті безперервности. Еволюції протистояла революція, розвиткові – вибух, поступові – регрес, кавзальності – ідея оберненої причини, послідовності – катастрофа.

Досі люди вірили в непохитну сталість минулого, в остаточну завершеність здійсненого, в причинову зумовленість майбутнього минулим. Ми були певні, що сьогодні є послідовним висновком з учора. Ми ніколи не вагались щодо цього. Ми розглядали сучасність лише в її детермінованості, як продукт попереднього. І ніколи навпаки. Ми шукали діяння виключно спадкових чинників.

З нашого особистого досвіду ми переконалися, що не завжди минуле керує майбутнім. Не завжди сьогодні визначає завтра. Сьогодні може бути висновком не з того, що сталося вчора, а з того, що здійсниться лише завтра. Замість бути підсумком подій, які вже сталися, сьогодні виконує завдання, що їх поставить і розв’яже завтрашній день. Ми знаємо це точно. [...]

Класичний образ світу, витворений фізикою, з її принципами причинності, безперервності й маси (матерії), спирався на визначення часу й простору. Ідея руху була основною ідеєю цього фізикального уявлення світу, перенесеною одночасно й на історію. Але модерна фізика відмовилася від цих ідей. «Квантова теорія» Макса Плянка говорить про діяння не в часі й просторі, а поза часом і простором. Чи ж не буде послідовним з боку істориків перенести нині на історію образ світу, витворений не «класичною», а модерною фізикою?

Досі історики говорили про поступ і розглядали розвиток, як єдино вихідну лінію завжди тотожного собі прогресу. Тепер годилося б не говорити про поступ і розглядати розвиток, ні про поступ, і розглядати історію не як безперервний потік бування, а як чергування перевностей, отже, відповідно до того, як зміну епох, що в своїй осібності заступають одна одну.

Однак визнання вищості кожної наступної епохи супроти попередньої було б наслідком компромісу. Щоб бути послідовним, треба одкинути ідею “золотого віку” не лише на початках, але й наприкінці історії. Хронологічна наступність епохи ще не гарантує її вищості супроти попередньої. Ми не віримо ні в хронологію, ні в час: кожна наступна епоха в історії етноса може бути вищою, але може бути й нижчою.

Чи не значить все це, що поширення ідеї модерної фізики також і на історію повинно було б спричинитися і до відповідних змін в нашій історичній свідомості? Безперечно, що так, і запровадження поняття епохи є першим кроком до того.

Ми робимо перші спроби, щоб усунути ідею часу з історії. Поняття епохи є однією з перших сходинок, на яку ми ступаємо, щоб, припустивши перервність знати не лише ідею безперервного прогресу, але й розвитку. Не лише розвитку, але й руху. Руху і тим самим, кінець-кінцем, часу.

Епохи здійснюються в часі. Їх зміна передбачає рух часу. Однак, коли ми намагаємося пізнати епохи, і межах епох погляди й категорії, властиві саме даній епосі, взятій в її осібності, то це значить, що ми шукаємо в історії не лише ознак епохи, але й позаепахального.

Од епохальних категорій ми йдемо до розриття позаепохальних і міжепохальних категорій і від цих останніх до позачасових. Це відкриває перед нами сподіванку пізнати в історії не лише рух, але й сталість, не лише часове, але й надчасове, не лише мінливе й змінне, але й те, що не підлягає в історії змінам часу й руху: незмінне!..

Наша доба здіймає з порядку денного ідею поступу, як ідею універсального росту. Ми не віримо в творчу самодостатність часу, в те, щоб кількісне, хронологічне нагромадження часу само собою й з себе породило нову якість. Ні дві тисячі років, ні десять тисяч років, прожитих людством, не зробили його ні кращим, ні розумнішим. Час сам по собі нічого не поліпшує. Час не є однозначний сам собі. В часовій історії є моменти творчого піднесення, але є й перебої. Мертві точки.

Посилання на час і на творчу самодостатність часу було висновком доби, що спиралася на засаду: Laissez faire, Laissez passer. «Що ера Laissez faire минула, це твердження стало сьогодні трюїзмом. Еру Laissez faire заступила ера пляновости», – твердить Гаралд Ласкі. Там, де історики бачили досі дише хронологічну послідовність часу, ми бачимо структурну суцільність епохи: плян, єдність, взаємозаступлювану оберненість категорій, політичних, ідеологічних, економічних, соціяльних..

Можливо, що особиста трагедія кожного в нас, трагедія  нашої особистої долі, вся наша національна трагедія, трагічність долі всього теперішнього людства полягає в тому, до ми, як і наша нація, і все людство в цілому, продовжуємо жити уявленнями і поглядами попередньої епохи, тоді як дійсність не має вже нічого спільного з тими поглядами і уявленнями. Ми плекали й плекаємо в собі свідомість історії, коли історії немає. Події перестали бути наслідком історії. Її доводиться починати спочатку, з себе. Усе: минуле й майбутнє, народ, своє покликання. [...]

Справа йде про господарчу, з одного боку, і про політично-урядову, з другого боку, централізацію світу. Не про централізацію окремих країн і народів, як це було в Европі на попередньому етапі, починаючи з часів французької революції й Наполеона, а про централізовану консолідацію цілого світу. Про остаточне переборення конкуренційного плюралізму в господарчому, політичному й державному житті всесвіту. «Людина, – пише Н. Казнс, – уже стала світовим вояком; тепер вона повинна зробити дальший крок – в кожнім разі дуже великий крок – розвинути світову свідомість. Це жаден ідеалізм, але настирлива необхідність. Це безпосередньо пов’язане для людини з можливістю дальшого її існування. Всесвіт є географічна одність. Це є не тільки провідна передумова для світового уряду, але й найважливіша основа для його необхідності».

Немає сумніву, ідея централізму за наших днів набула світових масштабів; нині вона стала основною тенденцією доби, але кожна доба передбачає кілька варіянтів можливого розв’язання вузлової проблеми часу. Так дві тисячі, років назад, коли на порядку денному стояла проблема створення єдиної світової релігії, накреслилося кілька можливих варіянтів її розв’язання. Назвімо три. Перший був офіційний, урядовий, військово-бюрократичний. Урядовці й військові в Римі творили єдину імперську релігію. Завойовуючи країну, разом з іншою військовою здобиччю, римляни брали богів переможеної країни, везли їх до Риму і ставили їх разом з іншими в Пантеоні. Поруч повстав інший, прямо протилежний цьому плодові казуїстичної мудрості імперських канцелярій: містичний, з його вірою в містеріяльне перетворення людини, культ великої Матері, Ізиди. І той третій, елліністичний, олександрійсько-юдейський, що завершився витворенням і перемогою християнства, як світової релігії.

Наша сучасність теж пропонує кілька варіантів розв’язання проблеми світової держави й світового уряду, але в даному контексті нас цікавить не це, а зміна напрямкових ідей за час між двох світових воєн.

Не важко помітити, що після другої війни ми повертаємося до тенденцій, що панували в час першої світової війни. Тоді так само виявилася тенденція перемогти суверенність держав в ім’я ідеї всесвіту. Не держава, а соціальна революція, соціалізм, інтернаціоналізм, або ж компромісний, узгоджений хід до «реалізації світової справедливості»: Ліга Націй, як парламентська форма інтернаціонального співробітництва національних держав.

30-ті роки ліквідують настанови 20-х років: ідея інтернаціонального співробітництва, соціологічна консолідація всесвіту здіймаються з порядку денного; натомість підноситься ідея автаркії, ізоляціонізму, регіоналізму. Регіоналізм воліє ствердити себе, щоб в цьому своєму замкненому самоствердженні знайти опору для ствердження себе в цілому світі. Регіоналістична інтерпретація світової ідеї є провідною ознакою 30-х років.

Регіональна держава воліє піднести себе на рівень світової, але світової не в системі інших світових держав, а в своїй ізоляційній виключності, з тим, щоб ізольоване своє ствердження перетворити у виключність свого світового самоствердження. Перша війна була війною локальних цілей; друга війна була розпочата в ім’я регіонального здійснення світових цілей; однак саме друга війна наочно показала ірреальність, хибність регіональної позиції при досягненні світових цілей. Разом з тим друга війна конкретизувала ідею географічної єдности світу. [...]

Теза про еволюційну антропологію й революційну техніку, це й є теза, що сучасна людина «антропологічно» перебуває десь на межі палеоліту й неоліту. Не технічно, не в галузі машинобудівництва і не в галузі математичних знань, а з погляду етики, естетики, т. зв. формальної логіки. Людина виробила в собі вміння збирати кокосові горіхи, не витягаючи шиї, й жити в Арктиці не обростаючи шерстю, а поза тим зубр палеолітичної людини й заєць, мальований Дюрером, з погляду мистецького розвитку однозначні, а малярство наших днів формально є не лише активним поворотом до мистецтва палеоліту, але до певної міри навіть деградацією супроти нього.

Нам дуже важко зректися уявлень поступу. Нам важко згодитись, що в орнаментальному мистецтві Трипілля мистецтво України досягло свого найвищого рівня, що релігійна творчість Середньовіччя вища за релігійну творчість Нового Часу, що ні Лютер, ні Кальвін, ні Нікон не можуть бути поставлені в один рівень з духовністю Середньовіччя, що жадна наступна ера не спромоглася досягти висот церковної догматики Візантії. Злиденності релігійної творчості Л. Толстого або В. Джемса ніхто не буде заперечувати.

Дві гіпотези протистоять одна одній. Ми не знаємо, як піде дальший розвиток людства, однак на сьогодні є дві можливості: або людство завершить технічну перебудову світу і житиме в умовному технічно-перебудованому й уніфікованому світі, почне свій початок з початків палеоліту. Розпочне працювати не над речами, а над біологічною зміною себе. 1946 р.



загрузка...