Повне руйнування твердих тіл, як правило, визначають як розділення тіла на частини під впливом механічних навантажень або напружень, іноді в різних поєднаннях із термічними, корозійними або іншими діями.
При урахуванні структурної неоднорідності матеріалу субмікро-, мікро- або макроруйнування може розглядатися як порушення суцільності, співрозмірне з прийнятим масштабом структурної неоднорідності. У механіці суцільних середовищ тверді тіла розглядаються як суцільні, як правило, квазіоднорідні й, відповідно, руйнування визначають як порушення суцільності тіла.
Необхідно розрізняти міцність і опір руйнуванню. Визначення міцності як опору розриву, є неповним, оскільки може належати і до опору пружної та непружної деформації, і до опору руйнуванню. Другий термін стосується тільки руйнування і тому є більш частковим. Порівняно з видами деформацій руйнування є набагато локальнішим і тому більш структурно чутливішим процесом. Це обумовлено тим, що розвиток тріщини визначається перш за все явищами спереду і поблизу її вершини, тобто в об'ємах, які дуже малі порівняно з розмірами макроскопічного тіла.
Процес руйнування, як правило, визначає поведінку твердих тіл при достатніх за величиною напруженнях і часом їх дії і може викликатися, крім механічних, термічними, електротермічними, магнітними, фізико-хімічними та іншими напруженнями. Руйнування є завершальною стадією майже будь-якої деформації, що розвивається.
Проектування, конструювання, технологія виготовлення та експлуатація виробу тісно пов'язані з характеристиками матеріалу – опором деформації, пластичністю, а також з їх здатністю гальмувати руйнування, як початкове – неповне, так і повне. Неповне руйнування, тобто руйнування макроскопічного елемента об'єму, – це процес утворення і розвитку крихких або в'язких тріщин під час обробки тиском, правки, запресування, шліфування, тривалого зберігання в напруженому стані, під час термічної обробки, лиття, зварювання, паяння та інших технологічних процесів обробки або випробуваннях. Повне руйнування тіла – це крихкі або пластичні руйнування при короткочасному, тривалому статичному або втомному навантаженні.
Класифікація руйнування проводиться за найрізноманітнішими ознаками (рис. 6.1). Найбільш поширені за ознаками відповідно до характеру силової дії – статичне короткочасне, тривале, повторне; втомне, ударне; відповідно до орієнтування макроповерхні руйнування відриву або зрізу; за величиною пластичної деформації, що передує руйнуванню; крихке або в'язке; за характером розвитку тріщини – транскристалітне, інтеркристалітне.
Будь-який процес деформації після досягнення досить високих напружень закінчується руйнуванням. Процес руйнування починається з утворення тріщин субмікроскопічних розмірів і закінчується макроскопічним розділенням зразка на окремі частини. Як показує практика, тривала і надійна робота деталей, вузлів і виробу в цілому залежить перш за все від опору руйнуванню матеріалу деталей за різних експериментальних умов роботи.
Існує три можливі підходи до вирішення проблеми руйнування.
Перший – вивчення макроскопічних закономірностей руйнування. Основоположне значення мають праці А. Ф. Іоффе, М. М. Давиденкова та їхніх учнів. За багатством узагальненого фактичного матеріалу про макроскопічну природу руйнування радянська та українська школи дослідників займають провідне місце у світовій науці.
Другий шлях – феноменологічний опис мікрокартини руйнування (спостережуваної при оптичних збільшеннях) і пошуки зв'язку між характером процесу руйнування, фазовим складом і мікроструктурою матеріалу.
Загальнішим і перспективнішим є третій шлях – дослідження процесів пластичної деформації і руйнування з позицій атомної будови. Знання атомного механізму цих процесів є єдиною надійною основою для встановлення кількісних залежностей міцності на рівні мікро- і макроструктур.
