Серед факторів впливу на операційний прибуток чільне місце належить витратам на виробництво і реалізацію продукції. До складу операційних витрат входять:
собівартість реалізованої продукції;
адміністративні витрати;
витрати на збут;
інші операційні витрати.
Кожен вид операційних витрат розкладається на економічні елементи: матеріальні витрати, оплата праці, нарахування на оплату праці, амортизація, інші операційні витрати.
Собівартість реалізованої продукції включає прямі матеріальні витрати, прямі витрати на оплату праці, інші прямі витрати та виробничі накладні витрати. Прямі витрати змінюються пропорційно або майже пропорційно до обсягів виробництва. Накладні виробничі витрати включають витрати допоміжних матеріалів, на оплату праці управлінського та обслуговуючого виробничого персоналу, на виконання робіт, пов'язаних із ремонтом обладнання тощо. Таким чином, до складу собівартості готової продукції не відносять управлінські витрати загальногосподарського характеру.
Накладні виробничі витрати за складом та методом розподілу відображені на рис. 5.4.
У статті "Адміністративні витрати" відображаються загальногосподарські витрати, пов'язані з утриманням і обслуговуванням підприємства:
витрати на утримання адміністративного, господарського персоналу;
витрати на утримання основних засобів адміністративного призначення (оренда, податки, страхування, амортизація, ремонт, охорона, комунальні послуги);
гонорари за професійні послуги (юридичні, аудиторські, медичні);
витрати на дослідження і розробки;
витрати на зв'язок;
амортизація нематеріальних активів;
витрати на створення резерву сумнівних боргів, організаційні витрати;
витрати на реєстрацію акцій;
винагорода директорам;
представницькі;
непродуктивні витрати (простої, прострочені відсотки за кредит, витрати матеріалів, штрафи, пені);
інші адміністративні витрати.
Стаття "Витрати на збут":
на пакувальні матеріали, ремонт тари;
оплата праці й комісійні продавцям, агентам, водіям, робітникам складу, ВМТЗ;
на рекламу і маркетинг;
відрядження;
оплата послуг збутових, посередницьких зовнішньоторгових організацій;
оренда, податки, страхування, амортизація, ремонт основних засобів відділу збуту, складів;
фрахт та інші виплати за транспортування;
надання знижок покупцям;
гарантійне обслуговування.
Стаття "Інші операційні витрати":
собівартість реалізованих виробничих запасів;
сумнівні (безнадійні) борги;
витрати від знецінення запасів;
втрати від операційних курсових різниць;
визнані екологічні санкції;
відрахування для забезпечення наступних операційних витрат;
інші.
Собівартість реалізованої продукції визначається за формулою
Срп = Зп + Стп - Зк
(5.1)
де Срп — собівартість реалізованої продукції;
Стп — собівартість товарної продукції;
Зп, Зк — собівартість залишків готової продукції на складі на початок і кінець звітного періоду.
У свою чергу собівартість товарної продукції визначається за формулою
Стп = Знви+ВВ-Знвк, (5.2)
де Знзвп, Знзвк — залишки незавершеного виробництва на початок і кінець звітного періоду;
ВВ — витрати на виробництво у звітному періоді.
Виручка від реалізації продукції розкладається на витрати і прибуток, тобто вона є об'єктом розподілу. В процесі цього розподілу можна маніпулювати пропорціями між прибутком і витратами в певних межах. Впливати на прибуток через зміну витрат дає змогу діюча система обліку витрат. Так, витрати обліковуються в момент, коли вони нараховуються на виготовлену продукцію, що реалізована. Витрати на оплату запасів сировини, матеріалів капіталізуються в балансі у складі оборотного капіталу. Таким чином, запаси готової продукції, незавершеного виробництва не впливають на прибуток, бо вони відображаються у складі оборотного капіталу, і тільки після реалізації продукції відбувається процес списання витрат на собівартість реалізованої продукції. В результаті існує розрив у часі між оплатою придбання запасів і їх списанням на собівартість продукції.
Ці вихідні положення зумовлюють існування двох груп методів впливу на величину витрат — реальних і формальних.
Якщо реальні методи пов'язані з безпосереднім впливом на зменшення матеріальних витрат, трудомісткості, а значить і витрат на заробітну плату, то формальні методи не зачіпають натуральних величин витрат, а оперують виключно їх вартісними значеннями.
Вони є прерогативою фінансових служб підприємства. Тобто через механізм оцінювання вартості запасів, що списуються на собівартість продажу, фінансовий менеджер формує операційний прибуток, управляючи витратами. Розглянемо модифікацію формули (5.1) для визначення собівартості реалізованої продукції:
Срп = Зп + Зм + ЗП + НВ - Зк
(5.3)
де Зп — запаси на початок звітного періоду;
Зм — вартість закуплених запасів сировини, матеріалів протягом звітного періоду;
ЗП — пряма заробітна плата з нарахуваннями;
НВ — накладні витрати;
Зк — запаси на кінець періоду.
Оскільки запаси — це ключовий елемент собівартості проданих товарів, використовуються різні методи оцінювання запасів: ФІФО, ЛІФО, за середньозваженою собівартістю.
Оцінювання собівартості запасів методом ФІФО передбачає врахування вартості найбільш ранніх за часом надходження одиниць запасу, включаючи їх залишки на початок року, незалежно від собівартості та дат надходження останніх партій запасів. У результаті високих темпів інфляції собівартість продукції відображає більш низькі витрати, ніж ті, що необхідні підприємству для заміщення витрачених запасів. Водночас, за звітністю підприємство матиме більш високий прибуток, хоча він отриманий від зберігання запасів, оскільки є результатом їх руху.
Сутність методу ЛІФО полягає в тому, що обрахування собівартості відпущених зі складу запасів за звітний період здійснюється набором відпущеної кількості, починаючи з останньої партії, яка надійшла на склад. Таким чином враховується вартість останніх за часом купівлі запасів. За умов інфляції застосування цього методу призводить до заниження прибутку.
Третій метод оцінювання запасів передбачає визначення середньозваженої собівартості запасів на початок періоду та тих, що були придбані або вироблені протягом періоду.
Використовуючи різні методи оцінювання запасів, можна одержати різні значення валового чи операційного прибутку. За періодичної системи обліку запасів порівняльну характеристику методів обрахування собівартості запасів представлено у табл. 5.2.
Дані цієї таблиці свідчать про те, що найнижча собівартість реалізованих запасів досягається при розрахунках методом ФІФО, найвища — при використанні методу ЛІФО, середні значення — за методом середньозваженої собівартості.
Вибір методу оцінювання запасів визначається обліковою політикою підприємства. Вона також визначає вибір методики нарахування амортизації. Справа в тому, що традиційний для практики більшості підприємств метод рівномірного прямолінійного нарахування амортизації не завжди є виправданим, особливо у випадках, коли обладнання використовується з різною інтенсивністю протягом строку служби або швидко морально старіє. Тому вироблено більш гнучкі методи нарахування амортизації. Вибір їх залежить від таких факторів, як інфляція, наявність податкових пільг, темпи морального старіння та ін. Обсяги амортизаційних відрахувань впливають на суму операційного прибутку і є об'єктом управління витратами.
Управління витратами охоплює аналіз та оцінку операційних витрат за їх елементами. Вони поділяються на контрольовані й неконтрольовані. До контрольованих витрат відносять премії, виплати залежно від участі у прибутках, витрати на відрядження, представницькі тощо. В їх скороченні зацікавлені далеко не всі, тому скорочувати такі витрати складно, але можливо.
Неконтрольовані витрати охоплюють оплату комунальних послуг, зобов'язання за лізингом, заробітну плату службовців та ін. Ці витрати керівництво не може змінити в короткостроковій перспективі.
