Методичні рекомендації до вивчення теми
Самостійне опрацювання питань цієї теми необхідно почати з ознайомлення із змістом відповідного розділу типової програми дисципліни та навчальних цілей, що сформульовані вище. Опанування основних прийомів та методів обгрунтування управлінських рішень потребує володіння базовими знаннями та навичками вирішення завдань із економічних дисциплін, економічної статистики, математичного програмування та дослідження операцій.
У сучасній літературі з теорії прийняття управлінських рішень існують різні підходи щодо класифікації методів їх обґрунтування. Певне уявлення про сутність цих підходів можна одержати із досліджень Д. Дерлоу [1], Й. С, Завадського [2], В. М. Кол-пакова [3], М. Мескона, М. Альберта і Ф. Хедоурі [4], М. Еддоуса і Р. Стенсфілда [7], B.C. Юкаєвої [8]. Узагальнена точка зору стосовно класифікації методів обґрунтування управлінських рішень наведена на рис. 4.1 ілюстративного матеріалу до цієї теми. Використання в подальшому ілюстративного матеріалу сприятиме кращому засвоєнню основних положень, сфер та методик застосування різноманітних методів обґрунтування рішень.
У процесі вивчення першого програмного питання теми необхідно усвідомити, що кількісні методи обґрунтування управлінських рішень застосовують в умовах, коли чинники, що впливають на вибір рішення, а також результат цього вибору можна кількісно визначити та оцінити. В інших випадках, коли кількісні характеристики чинників та результатів не піддаються вимірюванню або невідомі, слід звернутись до якісних методів, серед яких найбільш опрацьованими є експертні методи.
Залежно від інформаційних умов, в яких приймаються управлінські рішення, методи їх обґрунтування поділяються на три великих групи:
1. Методи, що застосовуються в умовах повної визначеності інформації про ситуацію прийняття рішення (до них належать аналітичні методи та методи математичного програмування);
2. Методи, що застосовуються в умовах імовірнісної визначеності інформації про ситуацію прийняття рішення (серед них ті самі методи математичного програмування та статистичні методи);
3. Методи, що застосовуються в умовах невизначеності інформації про ситуацію прийняття рішення, до яких відносяться переважно теоретико-ігрові методи.
Щодо останньої групи методів важливо зрозуміти, що невизначеність ситуації може бути наслідком дії об'єктивних обставин, які невідомі або носять випадковий характер (в цьому випадку ми маємо справу із сферою використання методів теорії статистичних рішень), або ж обумовлена свідомими діями розумного суперника (сфера застосування теорії ігор). Наведені методи докладно висвітлюються в працях Й.С. Завадського [2] та М. Еддоуса і Р. Стенсфілда [7], в іншій спеціалізованій літературі.
Опанування методів теорії статистичних рішень передбачає вміння використовувати специфічні критерії, серед яких основними є:
1. Критерій Уолда (критерій песимізму, критерій найбільшої обережності), мета якого полягає у виборі найкращого з варіантів рішення за умов очікування вкрай несприятливого розвитку ситуації;
2. Критерій оптимізму, метою застосування якого є досягнення максимального результату в умовах, коли сподівання особи, яка приймає рішення, пов'язані тільки з оптимістичним сценарієм розгортання подій;
3. Критерій коефіцієнта оптимізму (критерій Гурвіца) має на меті врахувати рівень оптимізму особи, що приймає рішення, і таким чином досягти більшого ступеню адекватності алгоритму розрахунків кінцевих результатів реалізації альтернатив та відчуттів (інтуїції, сподівань) особи, яка здійснює ці розрахунки. Слід зауважити, що поряд із високим рівнем суб'єктивізму в розрахунках коефіцієнта оптимізму цьому методу притаманний і суттєвіший недолік — орієнтація на крайні (екстремальні) результати тієї чи іншої альтернативи за різних умов їх реалізації.
4. Критерій Лапласа своїм алгоритмом розрахунку усуває останній недолік попереднього критерію і ставить за мету вибір найкращої з альтернатив за обставин, коли настання тих чи інших умов їх реалізації є явищем цілком випадковим.
5. Критерій жалю (критерій Севіджа) також може розглядатись як критерій крайнього песимізму, але в ролі показників, що оптимізуються, виступають не виграші (прибуток, дохід, обсяг обороту, частка ринку тощо), а втрачені можливості (неотримані прибуток, дохід, обсяг обороту, частка ринку тощо) або ризики, які намагаються мінімізувати.
Під час вивчення методики обґрунтування управлінських рішень в умовах імовірнісної визначеності інформації про ситуацію треба звернути увагу на особливості використання методу «платіжна матриця» та методу «дерево рішень». Обидва ці методи спираються на поняття очікуваного ефекту, однак на відміну від методу «платіжна матриця», який охоплює лише один цикл розрахунків, метод «дерево рішень» передбачає можливість обчислення цілої низки таких циклів. Ця особливість дозволяє ефективно використовувати метод у ситуаціях, коли результати одного рішення впливають на подальші рішення, тобто для прийняття послідовних рішень. Враховуючи тісну взаємозалежність подій та явищ в діяльності організацій, сфера застосування методу «дерево рішень» видається достатньо широкою.
Важливими методами обґрунтування управлінських рішень є кількісні та якісні методи прогнозування та експертні методи прийняття рішень. їх склад, сфери та особливості застосування знайшли відображення в дослідженнях М. Мескона, М. Альберта і Ф. Хедоурі [4], В. Б. Ременнікова [5], Е. О. Смірнова [6], В. С. Юкаєвої [8]. Серед методів прогнозування управлінських рішень розрізняють кількісні і якісні. До першої групи належать: нормативний метод, параметричний метод, метод екстраполяції, індексний метод. До другої групи методів прогнозування належать: експертний метод, функціональний метод, метод оцінки технічних стратегій.
Експертні методи обґрунтування управлінських рішень знайшли широке застосування у випадках, коли для прийняття рішень неможливо використовувати кількісні методи. З усього розмаїття експертних методів у практичній діяльності менеджерів найбільш вживаними є метод простого ранжування та метод вагових коефіцієнтів. Останній за методикою використання дозволяє досягти вищого рівня точності розрахунків значущості того чи іншого об'єкта оцінювання (чинника, елемента, процесу тощо) за рахунок більшої диференціації оцінок експертів стосовно об'єктів оцінювання.
