Появу операцій з купівлі–продажу патентів і ліцензій спричинило патентне право, тобто право виключного користування. Основними принципами функціонування національних патентних систем є:
– право на винахід, тобто можливість монопольного використання або розпорядження винаходом протягом дії патенту; патентний захист означає, що винахідник або володар патенту має право забороняти будь–кому іншому використовувати винахід, а також може притягати до відповідальності порушників своїх патентних прав; винаходи, зроблені винахідниками, що працюють на фірмі за наймом, називаються «службовими» винаходами та належать володарям фірми, звідси — різниця між поняттями «винахідник» і «патентоволодар»;
– патентоспроможність винаходу, тобто відповідність сукупності критеріїв патентоспроможності, таких як: технічне розв'язання задачі (створення нових і вдосконалення існуючих процесів, машин); новизна (технічне рішення визнається винаходом тільки тоді, коли воно невідоме в усіх країнах світу); винахідницький рівень (винахід повинен перевищувати рівень звичайного інженерного рішення); можливість практичного застосування (комерційна цінність);
– територіальна обмеженість патентних прав — дія патенту тільки на території країни, яка видає його; будь–хто за кордоном може використати цей винахід, зробивши відкриття вдруге (паралельно) або отримавши інформацію про нього неофіційними шляхами, а для запобігання цьому необхідно патентувати винаходи в країнах, в яких потенційно може бути повторено винахід або які зацікавлені в його використанні. Щоправда, останнім часом укладено серію міжнародних угод, що дають можливість отримувати патенти, які діють у кількох країнах одразу, а в країнах ЄС створена Європейська патентна система, що передбачає подання заяви на патент в одній країні і однією мовою, а отримання пакету патентів, що діють в усіх країнах — членах інтеграційного угруповання;
– сплата мита за отримання патенту та підтримання його дії (рівень ставок мита досить високий, що вимагає значної фінансової підтримки дії патенту, особливо у деяких зарубіжних країнах);
– обмежений термін володіння патентом (на винаходи видаються патенти, терміни дії яких у різних країнах становлять 15—20 років, а на промислові зразки — свідоцтва на патент з термінами дії від 3 до 15 років).
Таким чином, патент на винахід — це документ, що видається компетентним урядовим органом винахіднику або організації та засвідчує монопольне право використання винаходу його володарем. Аналогічні монопольні права патентні законодавства країн надають володарям інших видів промислової власності (товарний знак, промисловий зразок, фірмова назва тощо). Патент надає володареві право власності на винахід, яке зазвичай ще закріплюється реєстрацією товарного знаку та промислового зразка. Володар патенту, користуючись правом на винахід, може використовувати його самостійно, продати патент (право на винахід) або дозволити на комерційних засадах іншій фірмі використовувати його винахід. У міжнародній практиці володарями патентів є здебільшого великі фірми і ТНК, які заінтересовані в самостійному використанні запатентованих винаходів шляхом виробництва та реалізації виробів, що продукуються із застосуванням їх результатів.
В умовах підвищеної активності міжнародного конкурентного середовища патент стає не тільки і не стільки засобом охорони виробничої та комерційної діяльності патентоволодаря, скільки самостійним предметом комерційних угод, особливо міжнародних. При здійсненні таких угод володар патенту повністю або частково передає свої права на предмет патенту іншій юридичній або фізичній особі. При продажу винаходу як товару патентоволодар за узгоджену винагороду повністю передає власність на винахід іншій особі, тобто надає всі права на використання його винаходу: можливість виробляти, продавати, рекламувати, експонувати на виставках, а також передавати всі права або їх частину стосовно запатентованого об'єкта. Продаж патентів здійснюють, як правило, малі і середні фірми та окремі винахідники, що не мають достатніх ресурсів для виробничого використання винаходу. Покупцями ж патентів виступають зазвичай крупні фірми, заінтересовані в збережені технологічного лідерства та зміцненні ринкових позицій.
Володар патенту може бути заінтересованим у збереженні права власності на винахід, але в той же час визнає комерційно доцільним дозволити на певний термін за встановлену винагороду використовувати права, обумовлені дією патенту. У даному разі йдеться про купівлю–продаж ліцензії (дозволу) на використання винаходу, яка здійснюється на основі ліцензійної угоди. З економічної точки зору продаж ліцензій еквівалентний оренді винаходу як товару, оскільки володар науково–технічних знань передає права на користування ними тільки на певний час, зберігаючи при цьому право власності на них. Надання зарубіжним суб'єктам ліцензій на використання технічних знань та досвіду, а також товарних знаків прийнято називати міжнародним ліцензуванням Таким чином, ліцензія — це дозвіл на використання винаходу, промислового зразка, технології, товарного знаку тощо, який надається на основі ліцензійної угоди. Сторонами угоди є ліцензіар (продавець, експортер) та ліцензіат (покупець, імпортер).
Залежно від предметів ліцензійних угод, способів правової охорони предметів цих угод, розподілу прав на предмет ліцензії між ліцензіаром і ліцензіатом, зв'язку з товарним експортом і взаємозалежності сторін угоди ліцензії можна класифікувати за такими групами: за предметом ліцензування; за способом правової охорони; за обсягом прав, що передаються; за зв'язком з товарним експортом; за ступенем взаємозалежності сторін (рис. 2.8).
У світовій практиці предметами ліцензійних угод в основному є винаходи, промислові зразки, товарні знаки, авторські права, ноу–хау та виключні права на використання зазначених предметів. Предметом ліцензії може бути: будь–яка розробка конструктивного, технологічного характеру; склад матеріалу, суміші або сплаву; речовини; метод лікування; методи пошуку та розробки корисних копалин; методики розрахунків (включаючи засоби математичного забезпечення та комп'ютерні програми); відомості організаційного, фінансового, управлінського характеру тощо, як ті, що містять винаходи, так і ті, що їх не мають, а також товарні знаки, промислові зразки, авторські права. При цьому предмет ліцензії повинен мати патентну чистоту, тобто юридичну властивість предмета, яка означає, що він може використовуватися в даній країні без порушення діючих на її території охоронних документів виключного права — патентів, що належать третім особам. Ліцензійні угоди, предметами яких є тільки винаходи, в міжнародній торгівлі зустрічаються доволі рідко внаслідок того, що придбання винаходу супроводжується, як правило, необхідністю імпортувати також промислові зразки та ноу–хау. За ліцензійними угодами недостатньо отримати технічну документацію на винахід, ноу–хау та допомогу щодо їх освоєння, тому необхідно також придбати право на використання винаходів. Це зумовило певну багатопредметність ліцензій на винаходи, коли одночасно з останніми купується ноу–хау, науково–технічні та інші відомості, необхідні для його результативного використання.
Винаходом у міжнародній практиці визнається технічне рішення, яке має 1) новизну та 2) суттєві відмінності, тобто практичний засіб задоволення певних потреб. Технічне рішення вважається новим, якщо його сутність раніше не була розкрита в даній країні або за кордоном настільки, що виникла можливість його здійснення. На практиці розкриття сутності технічного рішення може відбутися внаслідок оприлюднення інформації про дослідження, демонстрації на виставках, відкритого застосування або відповідних дій конкурентів. У результаті технічне рішення може виявитися доступним для копіювання, наслідком чого є втрата ним новизни. Технічне рішення визнається таким, що має суттєві відмінності, якщо йому властива нова сукупність ознак, Що дає позитивний ефект. При цьому всі ознаки можуть бути новими; частина ознак новими, а частина — відомою; всі ознаки відомі, а їх поєднання — нове.
Схожі однорідні винаходи називаються аналогами, а найближчі з них до запропонованого нового технічного рішення –— прототипом. Несуттєві відмінності в новому технічному рішенні не дають підстав вважати його винаходом.
Промисловим зразком у міжнародній практиці визнається нове художньо–конструкторське рішення виробу, що визначає його зовнішній вигляд та зовнішні ознаки. Він встановлює монополію фірми на форму (орнамент, поєднання кольорів і матеріалів) продуктів праці. На промислові зразки, як і на винаходи, видаються патенти.
Товарний знак — це зареєстроване в установленому порядку, в будь–якому кольорі або їх поєднанні, позначення, здатне відрізняти товари одних юридичних або фізичних осіб від однорідний товарів інших юридичних та фізичних осіб. Для ідентифікації послуг застосовуються знаки обслуговування. Як товарні знаки (знаки обслуговування) можуть бути зареєстровані слова, зображення, об'ємні та інші позначки та їх комбінації.
Авторське право — це виключне право автора твору на його зміст і використання. Воно означає, що без дозволу автора або його правонаступників ніхто не може ні в якому вигляді відтворювати або будь–яким іншим способом використовувати об'єкти авторського права. До останніх належать твори, незалежно від форми, призначення та художньої цінності (книги, картини, малюнки, плакати, фотографії, статті, брошури, доповіді, лекції тощо). Авторські права охороняються як національними законами країн, так і міжнародними угодами — Бернською конвенцією (1886 р.) та Всесвітньою конвенцією (1952 p.).
Ноу–хау (know–how) у перекладі з англійської означає «знаю як». Цей узагальнюючий термін вживається для позначення різних секретів виробництва, повністю або частково конфіденційних знань, відомостей технічного, економічного, адміністративного, фінансового характеру, використання яких забезпечує певні переваги особі або фірмі, що їх отримують. Єдиного визначення ноу–хау на сьогодні не існує. Тому фахівці встановлюють належність певних знань, результатів і досвіду до ноу–хау через відповідність системі критеріїв, що розкривають сутність ноу–хау в міжнародній практиці. Так, до ноу–хау належать технічні, управлінські, економічні та інші знання і досвід, пов'язані з розробкою, освоєнням, виробництвом, збутом, експлуатацією, обслуговуванням, ремонтом і вдосконаленням техніки і технології, які:
– мають конфіденційний (секретний) характер, відомі обмеженому колу осіб;
використовуються або можуть бути використані (застосовані) в господарській діяльності;
– мають комерційну цінність;
– не отримують правової охорони ані на національному, ані на міжнародному рівнях;
– не регламентуються жодними законодавчими нормами;
– потребують спеціальних знань для використання;
– можуть бути передані письмово, усно або шляхом показу (демонстрації).
Прикладами ноу–хау в технічній сфері можуть бути конструкційні креслення, результати експериментів та їх протоколи, звіти про дослідження, статистичні розрахунки, формули, рецепти, методики, дані щодо якості матеріалів, інструкції з технології, документація на виготовлення, калькуляції тощо. В комерційній сфері це — картотеки клієнтів і постачальників, результати маркетингових досліджень, документація про форми та методи збуту продукції, методи просування товарів, фінансові розрахунки, програми та методи навчання персоналу і підвищення його кваліфікації тощо.
У багатьох випадках ноу–хау за новизною та рівнем не поступається винаходам, причому якщо останні публікуються, то ноу–хау зберігаються в таємниці. За сучасного рівня розвитку техніки та технології без знання ноу–хау неможливо використати придбані винаходи, відтворити нову техніку і технологію за патентами, зразками або доступною інформацією. Тому дуже часто фірми не патентують винаходи, що використовуються в виробництві, якщо за розрахункові строки морального старіння продукції вона не може бути відтворена конкурентами без знання відповідного ноу–хау.
Предметом міжнародного ліцензування може бути також право використовувати частково або повністю виключні права ліцензіара на винаходи, промислові зразки і товарні знаки. Необхідність придбання виключних прав виникає в основному в двох випадках. По–перше, при укладанні ліцензійних угод на виробництво нової техніки або застосування технології, в якій використані винаходи, що захищені патентами в країні ліцензіата та/або в країнах, визначених йому за ліцензійною угодою для експорту ліцензійної продукції. При цьому можливість використання виключних прав ліцензіара буде предметом ліцензійної угоди нарівні з винаходом. По–друге, при необхідності освоєння виробництва нової техніки (технології), в якій використані винаходи, що охороняються патентами в країні виробництва та/або в країнах планованого експорту, тобто коли розроблені машини, прилади, Матеріали та методи їх виготовлення не мають патентної чистоти в зазначених країнах. У даному разі предметом ліцензійних угод буде тільки право на використання виключних прав володаря патенту на винахід, що був застосований у новій техніці (технології) і тільки в тих країнах, де ці вироби не мають патентної чистоти.
Предметом ліцензійних угод може бути також право на використання виключних прав володаря патенту (свідоцтва) на промисловий зразок та/або товарний знак. При цьому якщо самі винаходи та промислові зразки, право їх промислового та комерційного використання можуть бути предметами ліцензійних угод, то предметами ліцензійних угод на товарні знаки є не самі товарні знаки, а тільки право їх використання.
Патенти на винаходи та промислові зразки, сертифікати реєстрації товарних знаків, знаків обслуговування, фірмових найменувань і зазначення походження або найменування місця походження належать до промислової власності. Разом з авторськими правами остання утворює поняття інтелектуальної власності.
За правовою охороною ліцензії поділяються на патентні та безпатентні. До патентних ліцензій у широкому розумінні належать такі, предмет яких має правову охорону як у країні ліцензіара, так і в країні ліцензіата, а також у країнах визначеного за ліцензійною угодою експорту. До безпатентних належать ліцензії, які:
– мають правову охорону в країні ліцензіара, але не мають її в країні ліцензіата та в країнах, наданих для експорту за ліцензійною угодою;
– не мають правової охорони, ані в країні ліцензіара, ані в країні ліцензіата та країнах планованого експорту (ліцензії на ноу–хау завжди безпатентні).
Але визначення латентності або безпатентності ліцензії залежить і від законодавства країни як ліцензіата, так і ліцензіара. Наприклад, товарні знаки в більшості країн мають правовий захист, але з суттєвими розбіжностями. Так, згідно із законодавством Франції, Філіппін, Ірану, право на товарний знак виникає на підставі того, що володарю цього знаку належить пріоритет в його використанні. Тому реєстрація товарних знаків має декларативний характер, а заінтересовані треті особи можуть оспорити цей знак у будь–який час, посилаючись на пріоритет використання. Таким чином, експортери можуть ввозити в ці країни свої товари без попередньої реєстрації власних товарних знаків. Законодавство ж деяких інших країн вимагає обов'язкової реєстрації товарних знаків тільки певної категорії товарів (Греція, Туреччина — фармацевтичні препарати, Канада — дорогоцінні метали та вироби з них, Коста–Ріка — хімічні продукти та продовольство). Незважаючи на істотні відмінності в національних законодавствах щодо реєстрації товарних знаків, експортери прагнуть зареєструвати свої товарні знаки в усіх країнах їх експорту, оскільки це забезпечує їм найнадійнішу охорону своїх прав. Ознакою реєстрації товарного знаку є маленька латинська літера «R», що проставлена біля найменування товару або назви фірми.
У вузькому розумінні поняття «патентна» і «безпатентна ліцензія» застосовується тільки стосовно угод з винаходами, тобто коли предмет ліцензійної угоди за міжнародними нормами повинен мати саме патент, а не інший охоронний документ. Різновидом таких патентних ліцензій є примусові ліцензії, тобто ліцензії, які видані заінтересованим особам на підставі рішення суду (патентного відомства, відповідного державного органу тощо) на винаходи або промислові зразки, що охороняються патентами, всупереч волі володаря патенту. Так, в Японії, Великобританії, Франції, Австрії, Данії, Італії, Швеції, Норвегії, Мексиці та деяких інших країнах встановлено трирічний термін для організації використання винаходу. Якщо винахід, що запатентовано, не буде застосовуватися протягом трьох років з моменту видачі патенту, то після закінчення цього терміну будь–яка заінтересована особа може звернутися у відповідне відомство з проханням про видачу примусової ліцензії.
Найпоширенішими умовами видачі примусової ліцензії є такі:
– володар патенту у визначений термін або не організував виробництво продукції із застосуванням винаходу, або організував його в недостатньому обсязі таким чином, що попит на продукцію задовольняється переважно за рахунок імпорту. Щоправда, в окремих країнах (Японія, Бельгія, Греція та ін.) припускається не промислове, а номінальне використання винаходу (опублікування та розсилка заінтересованим особам пропозицій щодо придбання ліцензій);
– виробництво продукції з використанням нових винаходів не може бути організовано без застосування раніше запатентованого винаходу, який продано;
– володар патенту відмовляється укладати із заінтересованою особою ліцензійний контракт на прийнятних комерційних умовах.
Отримання примусової ліцензії як національними, так і зарубіжними ліцензіатами ще не гарантує комерційного успіху внаслідок того, що доволі часто промислове виробництво з використанням винаходу не може бути організовано без знання ноу–хау, яке володар патенту не зобов'язаний розкривати, незважаючи на видачу примусової ліцензії.
З точки зору обсягу прав, що передаються, у міжнародній торговельній практиці утворились такі види ліцензійних договорів: прості, виключні, повні та субліцензія.
За умовами простої ліцензії володар науково–технічних досягнень, виходів, ноу–хау, промислових зразків, товарних знаків і пов'язаних з ними різноманітних знань передає і дозволяє використовувати їх ліцензіату в межах узгодженої території та на певний термін, залишаючи за собою право використання предмета угоди в необхідному обсязі, а також право продажу аналогічних ліцензій на його використання третім особам. При укладанні контракту на умовах простої ліцензії між ліцензіаром і ліцензіатом не виключена конкуренція на ринках, наданих ліцензіату внаслідок того, що ліцензіар може продати аналогічні ліцензії третім особам, які з таким же конкуруючим ліцензійним товаром можуть вийти на ринки ліцензіата. Прості ліцензії найчастіше надаються на товари масового вжитку, коли ліцензіар не впевнений, що один ліцензіат зможе повністю задовольнити попит на такі товари. Оскільки ліцензіар заінтересований у максимально ефективному використанні предмета ліцензії, отриманні нормальних прибутків, то він змушений задовольняти попит самостійно або через іншого ліцензіата.
За умовами виключної ліцензії ліцензіар передає і дозволяє використовувати ліцензіату предмет ліцензії в межах визначених територій і на певний термін, але відмовляється від права продажу ліцензій третім особам, а також від права самому використовувати предмет угоди в тих же межах, що і ліцензіат. Тобто на відміну від умов простої ліцензії, конкуренція на ринках, наданих ліцензіату, між ним і ліцензіаром, а також іншими ліцензіатами цього ліцензіара виключена. Продаючи виключні ліцензії, ліцензіар залишає за собою право самостійно використовувати предмети угоди та продавати на них виключні і прості ліцензії третім особам, але за умови, що це не входить у протиріччя з першою укладеною ліцензійною угодою на умовах виключності. Теоретично можна продати виключні ліцензії такій кількості ліцензіата, скільки країн є у світі, якщо по кожній ліцензії надаватиметься для реалізації ліцензійного товару тільки національна територія ліцензіата. Виключні ліцензії мають найбільшу питому вагу в структурі ліцензійних угод порівняно з простими та повними ліцензіями. Це пояснюється тим, що механізм дії виключної ліцензії дозволяє ліцензіару здійснювати вплив на поділ ринків збуту і сфер впливу.
За умовами повної ліцензії володар предмета угоди передає і дозволяє використовувати його ліцензіату без будь–яких обмежень на термін дії ліцензійної угоди, а також повністю відмовляється від використання предмета контракту на той самий термін. Якщо термін дії ліцензійної угоди перевищує термін дії патенту або дорівнює йому, то такі ліцензійні угоди на винаходи, промислові зразки і товарні знаки майже рівноцінні продажу патенту. Але під час продажу патенту право власності на предмет договору переходить до покупця, а у разі продажу повної ліцензії це право залишається за ліцензіатом, тобто він — власник предмета угоди.
Субліцензії є різновидом повних і виключних ліцензій. У міжнародній практиці субліцензією визнається така, яку продає не ліцензіар, що уклав першу (початкову) ліцензійну угоду, а його контрагент—ліцензіат, який володіє повною або виключною ліцензією. За угодою субліцензії такий володар передає і дозволяє використовувати субліцензіату предмет угоди в обумовленому обсязі і на певний термін у межах прав, що передаються йому відповідно до повної або виключної ліцензії. Можливість надання ліцензіатом субліцензії третім особам узгоджується з ліцензіаром під час укладання ліцензійної угоди. Крім того, укладання контракту на субліцензію має бути узгоджено з ліцензіаром, який залишається власником предмета ліцензійної угоди. Доцільність надання субліцензій полягає в тому, що ліцензіат отримує можливість за допомогою субліцензіата повністю задовольнити попит на ліцензійну продукцію, якщо з будь–яких причин він не в змозі зробити це самостійно. Як правило, обсяг прав, що передаються за субліцензією, значно менший обсягу прав ліцензіата — володаря повної або виключної ліцензії.
Укладання ліцензійних угод може бути пов'язано з товарним експортом. Виходячи з цього, розрізняють самостійні («чисті») або супутні («залежні») ліцензії. Так, необхідність передачі науково–технічних досягнень може виникнути при поставках комплектного обладнання, будівництві об'єктів «під ключ», зарубіжних інвестиціях, наданні послуг тощо. У цих випадках основним предметом контракту буде обладнання, готовий до експлуатації об'єкт, послуга тощо, а науково–технічні досягнення — супутніми до основного предмета. Останні надаються відповідно до супутньої ліцензії. Передача супутніх науково–технічних знань може бути передбачена в основному контракті, а може оформлятися самостійною ліцензійною угодою. Як правило, умови супутніх ліцензій включаються в контракт, стосовно якого вони є супутніми.
Самостійні, або «чисті», ліцензії — це угоди, в яких предметом контракту виступають винаходи, промислові зразки, ноу–хау, авторські права, права на виключні права ліцензіара, продаж.
За ступенем взаємозалежності сторін ліцензії поділяються на прості і перехресні (взаємозалежні). Сутність перехресної ліцензії полягає в тому, що винаходи, які передаються за цією ліцензійною угодою, обопільно доповнюють один одного та для промислового використання винаходу одного патентоволодаря необхідно використовувати винаходи іншого патентоволодаря, і навпаки. Тому в одній ліцензійній угоді патентоволодар є ліцензіаром, а в іншій — ліцензіатом; відповідно інший патентоволодар по першій угоді є ліцензіатом, а по другій — ліцензіаром. Така двостороння передача прав контрагентами може бути оформлена двома самостійними угодами або одним ліцензійним контрактом. Звичайні ліцензії, відповідно, не характеризуються техніко–технологічною взаємозалежністю сторін.
Ліцензійні угоди суттєво відрізняються від інших видів зовнішньоторговельних договорів. Ці особливості полягають у такому.
Предметом угод є нематеріальні об'єкти, що передаються письмово, усно або за допомогою демонстрації (показу), що зумовлює неможливість їх повернення ліцензіару ані після закінчення терміну угоди, ані при її достроковому припиненні. У разі дострокового розірвання ліцензійного договору ліцензіат не має права передавати отримані ним науково–технічні досягнення третім особам — він повинен повернути ліцензіару отриману раніше технічну документацію і зупинити використання технічних рішень, що були предметом ліцензійної угоди.
Власником предмета договору залишається ліцензіар (при товарному експорті право власності переходить від експортера до імпортера), який дозволяє ліцензіату в межах, встановлених в угоді, використовувати своє право або його частину. При цьому ліцензіар регламентує права ліцензіата щодо використання предмета ліцензійної угоди. Патентна охорона способу отримання продукту поширюється і на продукт, безпосередньо отриманий цим методом. Аналогічне право власності розповсюджується на зареєстровані промислові зразки та товарні знаки.
Права ліцензіата на використання предмета ліцензійної угоди обмежені територіальними умовами — йому дозволяється виробляти та збувати продукцію, виготовлену за ліцензією, тільки на визначеній ліцензіаром території; виробництво і збут продукції в країнах, не передбачених ліцензійною угодою, забороняються.
Ліцензійні угоди мають довгостроковий характер внаслідок того, що укладаються, як правило, на термін морального старіння.
Обов'язковою умовою ліцензійних угод є домовленість щодо взаємообміну науково–технічними досягненнями з удосконалення предмета угоди між ліцензіаром і ліцензіатом. Такий взаємообмін дозволяє контрагентам економити на дослідженнях та досягати спільно додаткових конкурентних переваг.
Ціни на предмети ліцензійних угод формуються, виходячи з очікуваних–результатів використання ліцензії, а не на основі суспільно необхідних витрат, як це відбувається при ціноутворенні на товари (послуги), тобто, на відміну від цін на матеріальні товари, ціни на предмети ліцензійних угод не визначаються їх вартістю.
На визначення рівня цін на предмети ліцензійних угод та вибір способу розрахунку за надану (отриману) ліцензію впливає сукупність чинників:
–– техніко–технологічні — стадія розробленості (готовності) предмета ліцензії до комерціалізації; технічна новизна і цінність; галузь застосування; необхідність поставки сировини, деталей, вузлів ліцензіаром для виробництва продукції у ліцензіата; прогнозований життєвий цикл товару; ризик розкриття технічного або іншого досягнення конкурентами;
– комерційні — очікуваний прибуток ліцензіата; витрати на науково–технічні дослідження, що передували отриманню досягнення; розміри капіталовкладень для виробництва ліцензійної продукції і джерела фінансування; можливий обсяг виробництва ліцензійної продукції та ціни її реалізації в країні ліцензіара і країні планованого експорту; наявність ринків збуту ліцензійної продукції, що охороняються патентами ліцензіара, а також їх місткість і тенденції розвитку; можливість використання збутового апарату ліцензіара для збуту продукції ліцензіатом; наявність конкурентних пропозицій інших фірм на купівлю (продаж) ліцензій на аналогічні або взаємозамінні об'єкти; валюта платежу;
– правові — вид ліцензійної угоди та обсяг прав, що передаються; надійність патентного захисту; термін угоди; інструменти державного регулювання ліцензійної торгівлі в країні ліцензіара та особливості законодавства країни ліцензіата; умови ліцензійних угод, що можуть викликати додаткові витрати у ліцензіата та ліцензіара.
Ціна на ліцензію повинна забезпечувати ліцензіату можливість отримання прибутку, що перевищує прибуток від реалізації продукції, виготовленої за аналогічними технологіями. Найпоширенішими методами визначення цін на ліцензії є:
– за витратами ліцензіара на розробку винаходу або ноу–хау до стадії, на якій пропонується їх придбання;
– за мінімально припустимою ціною для розробників, нижче якої продаж ліцензії недоцільний;
– за оцінкою витрат покупця на альтернативні рішення для досягнення таких само результатів, які можуть бути отримані в разі придбання ліцензії;
– за прецедентами раніше укладених ліцензійних угод на близькі за характером винаходи та ноу–хау.
Ліцензійні угоди можуть передбачати різні способи виплати винагороди (форми розрахунків за користування ліцензією):
– паушальний платіж;
– роялті;
– участь у прибутку;
– передача цінних паперів; ш передача технічної документації.
Паушальний платіж — це виплата твердої фіксованої суми ліцензійної винагороди ліцензіару за право користування предметом ліцензійної угоди, що здійснюється ліцензіатом одночасно або в кілька прийомів до отримання економічного ефекту (прибутку) від використання ліцензії. Тож паушальний платіж являє собою фактичну ціну ліцензії. Винагорода у вигляді паушального платежу є капіталізацією роялті, тобто його достроковою одноразовою виплатою.
Паушальний платіж практикується при передачі супутніх ліцензій разом з поставками технологічного обладнання, при продажу ліцензії маловідомій фірмі, небажанні ліцензіата допустити контроль над виробництвом ліцензійної продукції, в умовах не–відпрацьованості системи переказів прибутку тощо. В сплаті паушального платежу, як правило, більше заінтересований ліцензіар.
Роялті — періодичні відрахування продавцю (ліцензіару) за право користування предметом ліцензійного договору, які встановлюються у вигляді фіксованих ставок, що виплачуються ліцензіатом через узгоджені з ліцензіаром періоди протягом дії ліцензійної угоди. У ліцензійних угодах ставка роялті встановлюється у відсотках від вартості чистих продажів ліцензійної продукції, обсягів виробництва, собівартості продукції або в розрахунку на одиницю продукції, що виробляється (роялті — відсоткова ставка з ціни виробленої та реалізованої продукції").
Найпоширенішим методом є визначення ставки роялті у відсотках від вартості продажів продукції:
R = Rs / S ? 100 %,
де Rs — ставка роялті;
R — річна сума роялті;
S — річна вартість чистих продажів без урахування непрямих податків, зборів і мита.
За сучасних умов майже 90 % ліцензійних угод укладається з використанням роялті як форми розрахунку за користування ліцензією. Ставка роялті, як правило, перебуває в межах 2—19 %, найчастіше застосовуються ставки в 3—5 %. Для деяких галузей економіки існує емпірична шкала ставок роялті, які називаються справедливими. Показники таких шкал отримуються шляхом статистичної обробки великого масиву ліцензійних угод для тих галузей, в яких ліцензійна торгівля набула найбільшої популярності. Так, для виключної ліцензії у фармацевтичній промисловості рівень справедливих ставок роялті становить 10—15 %, в хімічній — 2— 5 %, а при виробництві товарів широкого вжитку — 2—3 %. Ставки роялті можуть знижуватися за домовленістю сторін у разі зростання обсягів виробництва та реалізації ліцензованої продукції.
Участь ліцензіара в прибутку як форма ліцензійної винагороди передбачає відрахування на його користь певної частки прибутку, що отримує ліцензіат на основі використання придбано ліцензії. Ця частка становить при наданні виключної ліцензії середньому 20—30 %, а простої — до 10 %.
Передача цінних паперів (акцій та облігацій) як форма ліцензійної винагороди, за оцінками фахівців, зустрічається у чистому вигляді або в комбінації з іншими формами розрахунків приблизно в 15 % ліцензійних угод. При цьому ліцензіар отримує найчастіше від 5 до 20 % цінних паперів ліцензіата, хоча в деяких випадках ця частка може бути і значно більшою.
Передача технічної документації передбачає взаємне надання ліцензій (перехресне ліцензування) і в більшості випадків застосовується в поєднанні з іншими видами винагороди. Ця форм розрахунків за ліцензії широко застосовується японськими підприємцями.
У міжнародній торгівлі інтенсивний патенто–ліцензійний обмін відбувається насамперед між крупними фірмами основних індустріальних держав, що пов'язані участю у капіталі, коопераційними та іншими довгостроковими відносинами. Домінуючі позиції мають корпорації США, Японії, Німеччини, Великобританії та Франції. Такий обмін зумовлений прямими зарубіжними інвестиціями корпорацій цих країн, а також інтенсивними науково–технічними дослідженнями. В 90–ті роки більше ніж 90 % світового патентно–ліцензійного обміну припадало на 11 країн: США, Японію, Німеччину, Великобританію, Францію, Італію, Нідерланди, Бельгію, Люксембург, Швецію та Австралію. При цьому лідером в експорті ліцензій виступають Сполучені Штати Америки, які є єдиною великою країною світу, що має позитивне сальдо патентно–ліцензійного обміну. Крім того, вартість експорту ліцензій у США більше ніж у 5 разів перевищує аналогічні показники найближчих конкурентів — Японії, Великобританії, Італії. Визнаним лідером з імпорту ліцензій в останні десятиріччя є Японія. Обсяги закупівлі науково–технічних досягнень цією країною є не тільки найбільшими, а й такими, що перевищують обсяги імпорту технічних досягнень таких індустріально розвинутих країн, як США, Великобританія, Італія, Франція у 3—4 рази.
Торгівля інжиніринговими послугами.
Інжиніринг — сфера діяльності, що включає проробку (розробку) питань створення об'єктів промисловості, інфраструктури тощо у формі надання на комерційній основі різних інженерно–консультаційних послуг з використання науково–технічних, технологічних та управлінських розробок. У цьому полягає його відмінність від ліцензійної торгівлі, де об'єктом купівлі–продажу є сама технологія в широкому розумінні. Тобто інжиніринг — це опосередкована форма передачі технології, оскільки надаються послуги з використання технологічних та інших науково–технічних розробок. Сторонами контракту при купівлі–продажу інжинірингових послуг виступають замовник і виконавець.
У міжнародній практиці до інжинірингу належать різноманітні види інтелектуальної діяльності, що спрямовані на отримання найкращих (оптимальних) результатів від капіталовкладень або інших витрат, пов'язаних з реалізацією проектів різного призначення, за рахунок найраціональнішого підбору та ефективного використання наявних ресурсів, а також методів організації та управління, на основі новітніх науково–технічних досягнень та з урахуванням конкретних умов і чинників, що впливають на здійснення проектів.
Сучасний інжиніринг ґрунтується на сукупності принципів, що забезпечують заінтересованість замовника у послугах інжинірингової фірми, а останньої — у сталих прибутках. Основними з цих принципів є:
– системний, комплексний, міждисциплінарний підхід до здійснення проектів (виконання завдань замовника);
– багатоваріантність технічних, технологічних та економічних проробок (варіантів виконання проекту), їх фінансової та маркетингової оцінки з вибором оптимального для замовника варіанта;
– розробка проектів з урахуванням можливості застосування прогресивних технологій, обладнання, конструкцій і матеріалів з різних альтернативних джерел, що найкращим чином відповідають конкретним умовам та особливим вимогам замовників;
– використання сучасних методів організації та управління всіма стадіями здійснення проектів.
Інжиніринг як особлива форма виробничої діяльності має специфічні особливості, які полягають у такому:
– інжинірингові послуги мають виробничий характер внаслідок того, що спрямовані на створення об'єктів (як виробничих, так і невиробничих), поліпшення їх використання, збільшення обсягів реалізації продукції тощо;
– послуги типу «інжиніринг» мають комерційний характер, тобто стають об'єктом купівлі–продажу з усіма особливостями та характерними рисами цього процесу;
– інжинірингові послуги втілюються не в матеріальній формі продукту, а в певному корисному ефекті, який може мати матеріальний носій (документи, креслення, розрахунки тощо), а може і не мати матеріального носія (управління процесом будівництва навчання спеціалістів тощо);
– інжинірингові послуги можуть відтворюватися, тобто тиражуватися на відміну від ліцензій і ноу–хау (на ринку інжинірингових послуг діють сотні операторів, що пропонують аналогічні послуги, а ціна на них визначається суспільно необхідним витратами часу на їх надання).
Внаслідок своєї універсальності інжиніринг застосовується при реалізації проектів найрізноманітнішого характеру: науково–дослідних, проектно–будівельних, виробничих, збутових тощо Однак найбільше поширення послуги типу «інжиніринг» набута в проектах капітального будівництва, де основною метою є оптимізація інвестицій.
Усю сукупність інжинірингових послуг можна поділити на дві групи (рис. 2.9).
До інжинірингу, пов'язаного з підготовкою виробництва, належать передпроектні, проектні, післяпроектні і спеціальні послуги. Передпроектні послуги включають підготовку техніко–економічних обґрунтувань; проведення комплексних досліджень ринку, топографічних зйомок, дослідження ґрунтів; розробку планів забудівлі регіонів і планів розвитку (створення) інфраструктури, а також консультації та нагляд за проведенням зазначених робіт. Сутністю проектного інжинірингу є підготовка генерального плану, супутніх схем, рекомендацій та обґрунтувань; попередня оцінка вартості проекту, калькуляція витрат на його створення та експлуатацію; розробка зведеного архітектурного плану, робочих креслень, технічних специфікацій, а також нагляд і консультації з проведення цих робіт. Післяпроектні інжинірингові послуги включають підготовку контрактної документації; організацію торгів (тендерів), оцінку пропозицій, визначення переможця; нагляд за проведенням робіт, управління будівництва, проведення випробувань після здачі об'єкта в експлуатацію, складання заключного акта на об'єкт, підготовку інженерно–технічного персоналу. Спеціальні послуги можуть надаватися інжиніринговою фірмою в разі виникнення специфічних проблем створення об'єкта, таких як необхідність утилізації відходів, забезпечення екологічної безпеки функціонування, врахування вимог місцевого законодавства тощо.
До другої групи інжинірингових послуг належать роботи, пов'язані з оптимізацією процесів експлуатації, управління підприємством та реалізацією його продукції, в тому числі послуги з огляду та випробування обладнання, матеріально–технічного постачання, підбору та підготовки кадрів, а також консультації з оцінки доходів і витрат та рекомендації з їх оптимізації, рекомендації щодо фінансової політики, маркетингові дослідження, послуги з впровадження інформаційних систем тощо. Значна частина робіт цієї групи в останні десятиріччя відокремилась в специфічну сферу діяльності — консалтинг. Причому консалтингові послуги надаються не тільки об'єктам, що створюються, а й функціонуючим підприємствам, фірмам.
Консалтинг — це діяльність з консультування продуцентів, продавців і покупців з широкого кола питань економічної діяльності, в т. ч. у зовнішньоекономічній сфері. Консалтингові фірми надають послуги з дослідження та прогнозування товарних і регіональних ринків, цін світових ринків, оцінки торговельно–політичних умов країн і регіонів, проведення експортно–імпортних операцій. За класифікацією Європейського довідника консультантів, існує 6 груп та 84 види консультаційних послуг, серед яких управління в різних сферах діяльності, оцінка бізнесу, фінансове управління, маркетинг тощо.
Особливістю міжнародної торгівлі консультаційними послугами є те, що в одних випадках «корисний ефект» послуги експортується шляхом передачі відповідного матеріального носія (документації), а в інших експорт здійснюється шляхом тимчасового переміщення (міграції) в країну імпортера самого виробника даної послуги (експерта, консультанта), що зумовлено природними властивостями даного типу послуг, момент споживання яких збігається з моментом їх виробництва та реалізації.
Одним з найскладніших питань, що узгоджується між замовником і виконавцем (консультантом) на стадії укладання договору, є розрахунок вартості інжинірингових послуг. Це зумовлено я різноманітністю послуг, що надаються, так і їх нестандартністю неможливістю попередньо встановити остаточний обсяг необхідних робіт і загальну суму витрат, пов'язаних з їх виконанням Тому вартість послуг, що була визначена на стадії укладання контракту, може бути скоригована згідно із фактичними витратами по закінченні робіт.
У світовій практиці використовуються такі основні методи роз рахунку винагороди за надані інженерно–консультаційні послуги:
– за витраченим часом;
– за фактичними витратами плюс фіксована винагорода («коплас»);
– за відсотковою часткою від вартості об'єкта.
Перший метод — за витраченим часом — застосовується при визначенні вартості таких послуг, як попередні техніко–економічні дослідження, технічний контроль за монтажем обладнання і виконанням будівельно–монтажних робіт, консультації та складання висновків з питань, що не потребують виконання проектних робіт і креслення, а також за інші види робіт, реалізація яких потребує невеликої кількості консультантів. При застосуванні методу за витраченим часом розмір винагороди залежить від двох змінних: фактично витраченого часу на виконання робіт і рівня основної заробітної плати робітників інжинірингової фірми і консультантів, що залучаються для виконання цієї роботи. Денні ставки фахівців, на базі яких розраховується винагорода, коливаються в широких межах залежно від їх категорії та необхідної кваліфікації, а також від стану ринку, рівня оплати праці таких фахівців у країні. При цьому розміри ставок узгоджуються на такому рівні, щоб розрахована на їх основі винагорода повністю компенсувала витрати інженерно–консультаційної фірми із заробітної плати, а також прямі та інші витрати, забезпечувала прийнятний рівень прибутку. Час, що витрачається на виконання конкретного доручення, найчастіше фіксується в робочих днях, а в разі тривалого контракту при безперервному виконанні робіт — в тижнях або місяцях.
Розрахунок винагороди за методом «костmac» — за фактичними витратами плюс фіксована винагорода — застосовується в тих випадках, коли неможливо достатньо точно розрахувати обсяг майбутніх робіт і тривалість їх виконання. У даному разі розрахунок вартості інженерно–консультаційних послуг складається з двох етапів: попереднього та остаточного. На першому етапі робиться попередній розрахунок витрат на інжинірингові послуги (за заробітною платою та прямими і накладними витратами) та розрахунок фінансової винагороди у вигляді відсотка від суми попереднього розрахунку. Розмір відсоткової частки, як показує практика, коливається в межах від 10 % (при вартості об'єкта понад 100 млн.. дол. США) до 25% по об'єктах меншої вартості. Розрахована таким чином фіксована винагорода виплачується замовником у вигляді авансу на покриття витрат інженерно–консультаційної фірми, пов'язаних з мобілізаційним періодом, виплатою банківських відсотків, а також так званою готовністю надавати послуги (забезпечення мінімального прибутку, страхування ризику залишитися без замовлень на певний час, компенсація специфічних витрат — відвідування клієнтів, ведення переговорів тощо).
Остаточний розрахунок між замовником і консультантом відбувається після виконання зазначених у контракті робіт на основі суми попереднього розрахунку з урахуванням виплаченої фіксованої винагороди та фактичних витрат консультанта.
Розрахунок винагороди консультантів за відсотковою часткою від вартості об'єкта застосовується при розробці стандартизованих проектів різноманітних споруд, об'єктів інфраструктури і промислових підприємств. На практиці вже склались приблизні співвідношення вартості інженерно–консультаційних послуг і вартості будівництва. Тому асоціації інжинірингових фірм та інші подібні організації і спілки розробляють спеціальні таблиці та графіки для визначення розміру винагороди за базові інженерно–консультаційні послуги залежно від вартості будівництва об'єкта. Такі таблиці враховують також складність запланованого об'єкта. При цьому існує така залежність: для складніших об'єктів відсоткова частка вища (на 1—2 %), а при збільшенні вартості будівництва об'єкта відсоткова частка винагороди консультанта зменшується. Крім того, таблиці можуть містити і категорії інжинірингових послуг, що дає можливість ретельніше робити розрахунки винагороди.
Міжнародний досвід свідчить, що вартість консультаційних послуг перебуває на рівні 3—10% вартості об'єкта, що споруджується (залежно від галузевої належності, технічної та технологічної складності, місця будівництва, новизни робіт). Якщо ж інженерно–консультаційна фірма бере на себе за контрактом відповідальність за весь цикл (комплекс) інженерно–консультаційних робіт, то його вартість може перевищувати 15 % вартості об'єкта (будівництво атомних електростанцій, складних промислових підприємств тощо). Розміри винагороди на базі відсотка від вартості будівництва є, як правило, основою для переговорів, у процесі яких остаточно узгоджується вартість послуг. При розрахунках суми винагороди консультантам фахівці вважають за доцільне використання кількох методів у поєднанні з підвищенням рівня обґрунтованості ціни інжинірингових послуг.
Торгівля послугами.
Торгівля послугами є важливою частиною світогосподарських зв'язків. Це пов'язано з досягнутим рівнем міжнародного розподілу праці, соціально–економічними і науково–технічними досягненнями та потребами окремих країн. Зростання потреб у послугах безпосередньо пов'язано з дією таких основних чинників:
– зумовленість розвитку багатьох виробничих галузей (промисловість, сільське господарство, будівництво) адекватним розвитком виробничих (транспорт, зв'язок, торгівля) і спеціальних послуг (банківських, страхових, юридичних, інформаційних, маркетингових тощо);
– зміни в структурі попиту (тенденція до збільшення споживання послуг при зростанні доходів як фізичних, так і юридичних осіб);
– розвиток науки і техніки, особливо інформаційних технологій, що призводить до появи нових видів послуг, пов'язаних зі збором, обробкою, збереженням та поширенням інформації;
– динамізація міжнародного конкурентного середовища, що спричиняє появу нових видів послуг і вдосконалення існуючих, а також активний обмін ними;
– соціальна орієнтація урядових політик більшості країн світу, яка зумовлює збільшення вільного часу та зростання добробуту населення, які, в свою чергу, стимулюють розвиток таких видів послуг, як туризм, освіта, спорт, оздоровлення, культура тощо.
Терміном «послуга» визначається трудова доцільна діяльність, результати якої мають корисний ефект, що задовольняє яку–небудь потребу людини. В той же час послуга — це економічна продукція (кінцева або проміжна), яка є непомітною. До послуг прийнято відносити такі види праці та виробництва, які створюють специфічні вартості у формі трудової діяльності. Вони корисні не як речі, а як діяльність певного призначення. Послуги мають усі ознаки товару: створюються працею, виробляються для інших, тобто мають громадську споживчу вартість і надходять у користування інших осіб або споживаються останніми в процесі обміну.
Міжнародна торгівля послугами має ряд специфічних рис порівняно з традиційною торгівлею товарами:
– на відміну від товарів послуги надаються (виробляються) та споживаються в основному одночасно і не зберігаються, а тому надання більшості видів послуг базується на прямих контактах між їх виробниками та споживачами (це потребує більшої присутності за кордоном безпосередніх виробників послуг або ж присутності іноземних споживачів у країні виробництва послуги);
– у міжнародній торгівлі товари фізично пересуваються через державні кордони і проходять митне очищення, а послуги, хоча і є товарами, через свою специфіку не проходять через митний контроль і не оформлюються вантажною митною декларацією;
– міжнародна торгівля послугами тісно взаємопов'язана з торгівлею товарами та має на неї зростаючий вплив (аналіз ринків, маркетингове консультування, транспортування та логістика, передпродажне і післяпродажне обслуговування, страхування, реклама, банківське обслуговування тощо);
– купівля–продаж послуг на світовому ринку тісно взаємодіє з міжнародним рухом капіталу та міграцією робочої сили і, навпаки, розвиток світових ринків товарів, капіталів, робочої сили стимулює міжнародний попит і пропозицію на різноманітні послуги;
– ринок послуг функціонально пов'язаний зі світовим ринком робочої сили (найважливіші характеристики ринку послуг, і перш за все ціни, значною мірою визначаються станом ринку робочої сили, закономірностями та особливостями його розвитку);
– для послуг у значно більшому ступені, ніж для товарів, характерним є врахування конкретних умов виконання робіт і заздалегідь визначених вимог споживача у зв'язку з виконанням послуг на замовлення;
– сфера послуг, як правило, більше захищається державою від іноземної конкуренції, ніж сфера матеріального виробництва, внаслідок чого в міжнародній торгівлі послугами існує більше протекціоністських перешкод і конкурентних бар'єрів, ніж у торгівлі товарами;
– не всі види послуг, на відміну від товарів, можуть бути придатні до широкого залучення в міжнародний обмін (це стосується насамперед побутових і комунальних послуг).
Галузі сфери послуг надзвичайно різноманітні. До них належить як державний сектор (біржі праці, суди, лікарні, військові служби, пожежна охорона, поліція, пошта, освітні установи), так і приватний безприбутковий сектор (музеї, церква, благодійні організації тощо). До сфери послуг належить і значна частина виробничого комерційного сектора (банки, готелі, авіакомпанії, страхові, інвестиційні та консалтингові фірми, кіностудії тощо). Поряд з традиційними галузями сфери обслуговування постійно виникають нові. Так, в останні десятиріччя з'явились фірми, що надають послуги з фінансових питань, інформаційного забезпечення, добору працівників для постійної і тимчасової роботи та ін.
На сьогодні світовий ринок послуг як галузевий товарний ринок поки що не являє собою органічної системи, він тільки розвивається в напрямі цілісності, перебуває у фазі становлення. Про це свідчать такі процеси і явища, як незбалансованість протягом тривалого часу попиту та пропозиції в багатьох галузях послуг, значні відмінності в тарифах на однакові види послуг, відсутність глобальної системи регулювання торгівлі послугами, а також єдиної класифікації послуг, як це існує по товарній торгівлі (Гармонізована система опису та кодування товарів).
У міжнародній статистиці поняття послуги охоплює транспорт, зв'язок, торгівлю, складське господарство, туризм, фінанси та страхування, науку, освіту і підготовку кадрів, охорону здоров'я, а також інші різноманітні види діяльності, такі як інженерно–консультаційні та інформаційно–обчислювальні, рекламу, юридичні, біржові та посередницькі послуги, операції з нерухомістю, операції з орендою обладнання, послуги з вивчення ринків та контролю за якістю, післяпродажне обслуговування тощо. Крім того, в цей перелік можуть включатися комунальні послуги, діяльність державних установ та ін.
У статистиці багато видів послуг, що надходять у міжнародний обіг, або фіксуються недостатньо, або включаються в експорт і імпорт товарів. Це стосується в першу чергу послуг з обробки даних та обслуговування експортованих високотехнологічних виробів. Недостатньо обліковується також надання банківських, біржових і посередницьких послуг. Не завжди інженерно–консультаційні послуги відокремлюються від поставки комплектного обладнання при виконанні підрядних робіт за кордоном. При цьому витрати на монтаж, навчання персоналу, післяпродажне обслуговування можуть за вартістю становити ЗО—40 % вартості контракту.
За останні два десятиріччя світовий експорт послуг збільшився в З рази і досяг в 1998 р. 1,31 трлн дол. США, що становить 20 % загального світового експорту товарів і послуг. Основні позиції в експорті послуг мають Сполучені Штати Америки — 21 % світового ринку, Німеччина — понад 7 %, Франція та Великобританія — понад 6 %, Італія — 5,5 % та Японія — 4,5 %. Таким чином, ці шість країн експортують на світовий ринок понад 50 % послуг (за вартістю). Крім того, всі ці країни характеризуються високою питомою вагою експорту послуг у структурі національного експорту. Так, у США цей показник сягає 33 %, у Франції та Великобританії — 22— 23 %, в Італії — 21 %, в Німеччині — 15 %, в Японії— 13 %.
У товарній структурі світової торгівлі послугами за останні десятиріччя значно скоротилась частка транспортних послуг, що пов'язано як з раціоналізацією перевезень і розміщенням виробництва в країнах споживання, так і з появою нових видів послуг на світовому ринку. Сталою тенденцією є збільшення частки туристичних послуг. Це пояснюється сукупністю чинників соціально–економічного характеру, таких як підвищення якості життя, вдосконалення транспортної мережі, послаблення митних, валютних обмежень і прикордонних формальностей, відсутність глобальних військових конфліктів, інформаційна глобалізація. Найдинамічніше на сьогодні розвивається міжнародна торгівля управлінськими, правовими, бухгалтерськими, аудиторськими, інформаційними, кадровими, банківськими, страховими, дослідницькими, рекламними, посередницькими, сервісними та маркетинговими послугами. Проте розвиток світової торгівлі послугами тривалий час стримувався багатьма обмеженнями, відсутністю універсальних інструментів і принципів, що успішно застосовуються в торгівлі товарами та упродовж уже півстоліття регулюються Генеральною угодою з тарифів та торгівлі (ГАТТ).
На національному рівні існує багато методів регулювання зовнішньої торгівлі послугами. Це: введення кількісних обмежень на певні види послуг, що імпортуються; встановлення обов'язкових розцінок і тарифів; впровадження дискримінаційних стосовно експортуючих країн податків; встановлення спеціальних правил в'їзду в країну або заснування фірми з іноземним капіталом; введення системи ліцензування діяльності з надання послуг.
На міжнародному рівні поширення дістали такі методи регулювання міжнародної торгівлі послугами: двосторонні і багатосторонні угоди та угоди в межах спеціалізованих міждержавних організацій. Двосторонні як галузеві (з транспорту, зв'язку тощо), так і комплексні торговельно–економічні угоди регулюють контрактні аспекти торгівлі послугами між двома країнами, що уклали угоду. Багатосторонні угоди в основному в межах інтеграційних угруповань мають аналогічну спрямованість, створюючи регулятивний механізм торгівлі послугами між групою країн. Глобальніший характер має регулювання торгівлі послугами в межах міжнародних організацій. Наприклад, у сфері міжнародних авіаційних та морських перевезень багато країн керуються документами Організації міжнародної цивільної авіації (ІКАО) та Міжнародної морської організації (ІМО). Всього міжнародною торгівлею послугами в тому або іншому ступені займаються понад 40 міжнародних організацій.
Водночас розвиток світової торгівлі послугами потребує глобального регулювання, віднайдення компромісу між комерційними інтересами виробників послуг і цілями економічного розвитку і імпортуючих країн, між індустріально розвинутими країнами та країнами, що розвиваються. З цією метою в 1986 р. в ході Уругвайського раунду багатосторонніх переговорів ГАТТ було створено Комітет з торгівлі послугами та шість робочих груп з проблем лібералізації міжнародної діяльності в сфері транспорту, зв'язку, будівництва, туризму, інжинірингу та надання фінансових послуг. У 1987 р. були розроблені принципи та правила, що мають регулювати торгівлю послугами між країнами, а в 1990 р. міністрам торгівлі f країн—учасниць Уругвайського раунду було представлено проект ї Генеральної угоди з торгівлі послугами (ГАТС). У грудні 1993 р. Уругвайський раунд ГАТТ завершив свою роботу, а Генеральна угода про торгівлю послугами стала складовою Маракеської Угоди про заснування Світової організації торгівлі
У преамбулі до ГАТС зазначається, що зростаюче значення торгівлі послугами для росту та розвитку світової економіки зумовлює необхідність укласти багатосторонній звід принципів і правил торгівлі послугами з метою розширення такої торгівлі на умовах гласності і подальшої лібералізації і як засіб сприяння економічному росту всіх торгових партнерів, а також розвитку країн, що розвиваються.
У першій частині наводиться визначення поставки послуг, на які поширюються положення Угоди, окреслені заходи з лібералізації та регулювання торгівлі послугами. Так, дія ГАТС поширюється на надання послуг, коли і держава А, і держава Б є членами COT:
а) з держави А до держави В (надання послуг через кордон);
б) на території держави А громадянину держави В, який приїхав до держави А з метою придбання послуги або який прислав своє майно до держави А для виконання послуг у зв'язку з цим майном (споживання за кордоном);
в) на території держави В від комерційної присутності у цій Державі, заснованій громадянином держави А (комерційна присутність);
г) на території держави В від громадянина держави А через присутність у державі В фізичних осіб держави А (присутність фізичних осіб).
Друга частина містить зобов'язання країн—членів СОТ, а саме: зобов'язання надавати один одному режим найбільшого сприяння (разом з тим передбачена можливість не дотримуватися цього правила), друкувати міжнародні угоди та закони, створити довідкову службу з торгівлі послугами, застосовувати спільні (єдині) стандарти та критерії при видачі дозволів і сертифікатів. Для країн, що перебувають у процесі економічного розвитку або трансформації економіки, передбачена можливість застосування спеціальних регулюючих заходів для забезпечення певного рівня фінансових резервів, необхідних для реалізації відповідних програм економічного розвитку або трансформації економіки.
До третьої частини угоди включені конкретні зобов'язання країн щодо доступу на ринок, національного режиму, а також додаткові зобов'язання (можливість їх введення). Так, у секторах, в яких взято зобов'язання про доступ на ринок, заходи, які член СОТ не повинен зберігати чи вживати або в рамках регіону, або на всій території, якщо інше не обумовлено в його розкладі, визначаються як:
– обмеження кількості постачальників послуг або у формі кількісних квот, монополій, виключних постачальників послуг чи вимог підтвердження економічної необхідності;
– обмеження загальної вартості операцій з послугами або активів у формі кількісних квот чи вимог підтвердження економічної необхідності;
– обмеження загальної кількості операцій з послугами або загального обсягу продукції послуг, вираженого у показниках, що встановлюють цифрові одиниці у формі квот, чи вимог підтвердження економічної необхідності;
– обмеження загальної кількості фізичних осіб, які можуть бути зайняті у певному секторі послуг, або кількості фізичних осіб, яких постачальник послуг може найняти та які необхідні і мають безпосереднє відношення до поставки певної послуги у формі кількісних квот, чи вимог підтвердження економічної необхідності;
– заходи, що обмежують або вимагають конкретних типів юридичних осіб або спільних підприємств, через які постачальник послуги може надавати послугу;
– обмеження на участь іноземного капіталу у формі граничного максимального відсотка іноземного володіння акціями або загальної вартості індивідуальних чи сукупних іноземних інвестицій.
Четверта частина ГАТС передбачає організацію через кожні п'ять років переговорів з метою подальшої лібералізації торгівлі послугами. Передбачена також можливість відмови країн—учасниць Угоди від раніше прийнятих зобов'язань, але лише в обмін на лібералізацію торгівлі в іншому секторі послуг і в тому ж обсязі, що і при попередньому зобов'язанні.
П'ята частина Угоди передбачає порядок проведення консультацій, врегулювання суперечок і виконання рішень, а також регламентує роботу Ради з торгівлі послугами та відносини з іншими міжнародними організаціями.
Шоста частина містить положення щодо можливості відмови у вигодах Угоди з переліком відповідних випадків і визначення великої сукупності термінів, що застосовуються в цій Угоді.
Додатки до Угоди є її невід'ємною складовою. Вони уточнюють межі досягнутих домовленостей в окремих секторах послуг — авіаперевезеннях, телекомунікаціях, банківських і страхових послугах. Так, Додаток щодо фінансових послуг дає визначення послуги як «будь–якої послуги фінансового характеру, яку пропонує постачальник фінансових послуг будь–якої країни–члена. Фінансові послуги включають усі страхові послуги, а також послуги, пов'язані зі страхуванням, банківські та інші фінансові послуги (за винятком страхування)». При цьому наводиться класифікація фінансових послуг:
Страхові послуги і ті, що пов'язані зі страхуванням:
(I) пряме страхування (в тому числі спільне страхування) – (А) життя, (В) не пов'язане із страхуванням життя;
(II) перестрахування і передача частини операцій;
(III)страхове посередництво, таке як брокерське та агентське;
(IV)допоміжні послуги щодо страхування, такі як консультаційні, актуарні, оцінка ризику та послуги щодо врегулювання претензій.
Банківські та інші фінансові послуги (за винятком страхування):
(V) прийом від населення депозитів та інших грошових коштів, що належать до сплати;
(VI) видача позичок усіх видів, у тому числі споживчих позичок, позичок під заставу, факторинг, та фінансування комерційних операцій;
(VII) фінансовий лізинг;
(VIII) усі види послуг щодо платежів і грошових переказів, у т. ч. кредитування, платіжні та дебетові картки, дорожні чеки та банківські векселі;
(IX) гарантії та зобов'язання;
(X) торгівля за власний рахунок чи за рахунок клієнтів або на валютній біржі чи на позабіржовому ринку, або іншим чином, – (А) інструментами грошового ринку (в т. ч. чеками, переказними векселями, депозитними сертифікатами), (В) іноземною валютою; (С) вторинними документами, в т. ч., але не виключно, ф'ючерсами та опціонами, (D) цінними паперами, що мають відношення до валютних курсів та відсоткових ставок, в т. ч. такі, угоди про строкові курси, (E) цінними паперами, що вільно продаються і купуються, (F) іншими обіговими цінними паперами та фінансовими активами, в т. ч. злитками дорогоцінних металів;
(XI) участь в емісіях усіх видів цінних паперів, в т. ч. гарантування та розміщення у ролі агента (державного або приватного) та надання послуг, що належать до таких емісій;
(XII) брокерські операції на грошовому ринку;
(XIII)управління активами, такими як готівка або цінні папери, всі види управління колективними інвестиціями, управління пенсійним фондом, опікунство, депозитарні і трастові послуги;
(XIV)ліквідаційні та клірингові послуги щодо фінансових активів, у т. ч. цінні папери, вторинні документи та інші обігові цінні папери;
(XV) забезпечення і передача постачальникам інших фінансових послуг фінансової інформації та програмного забезпечення для обробки фінансових даних та іншого відповідного програмного забезпечення;
(XVI) консультативні, посередницькі та інші допоміжні фінансові послуги з усіх видів діяльності, перелічених у підпараграфах (V)—(XV), включаючи відомості про позичальників та аналіз з кредитних питань, дослідження і рекомендації з питань інвестицій і портфеля цінних паперів, рекомендації з питань придбання, реорганізації та стратегії підприємств;
(XVII) постачальник фінансових послуг означає будь–яку фізичну або юридичну особу Члена, яка бажає постачати або постачає фінансові послуги, але поняття «постачальник фінансових послуг» не включає державну структуру.
Державна структура означає:
(І) уряд, центральний банк, валютні установи Члена або структуру, що належить Члену чи контролюється ним, яка в принципі займається виконанням урядових функцій або діяльністю в інтересах уряду, не включаючи структуру, яка займається переважно наданням фінансових послуг на комерційних умовах;
(II) приватну структуру, що здійснює функції, що, як правило, виконує центральний банк або валютна установа в період здійснення цих функцій.
Розроблена в ході Уругвайського раунду ГАТС привернула увагу національних урядів до проблем міжнародної торгівлі послугами. Наслідком цього став перегляд позицій багатьох країн щодо регулювання процесу міжнародного обміну послугами, що, безумовно, позитивно вплине на процес створення єдиної системи регулювання торгівлі послугами в світі.
