У складному комплексі торговельно–політичних засобів регулювання міжнародної торгівлі в останні десятиріччя простежується тенденція до розширення спектра методів та інструментів державного впливу на зовнішньоторговельні процеси. Поглиблення процесів інтернаціоналізації світової економіки, зростаюче значення зовнішньоекономічних, і насамперед торговельних, відносин для національних господарств, розвиток міжнародної кооперації зумовлюють дедалі тіснішу інтеграцію і взаємозалежність зовнішньої торгівлі та внутрішньої економіки, що є одним із проявів глобалізації світових товарних ринків. Ці процеси стимулюють розширення використання внутрішніх економічних та адміністративних важелів регулювання ввезення та вивезення товарів поряд з традиційними методами прикордонного зовнішньоторговельного регулювання. Зміщення акцентів зовнішньоторговельної політики у бік національних економік веде до все більшого використання в торговельно–економічних цілях кредитно–фінансових, адміністративних та інших засобів внутрішньої економічної політики.
Сучасна система національних форм регулювання зовнішньої торгівлі являє собою доволі складну сукупність контролюючих, регулюючих і стимулюючих заходів, які можна класифікувати за такими критеріями: місце виникнення (застосування) регулюючих оптимізаційних заходів; походження інструментів регулювання; об'єкт регулювання (експорт або імпорт); характер впливу на об'єкт регулювання.
За місцем виникнення інструменти регулювання міжнародної торгівлі поділяються на три основні групи: превентивне правове регулювання, прикордонне регулювання та заходи з обмеження продажу і споживання іноземних товарів (рис. 4.6).
Валютно–кредитне регулювання стосується всіх стадій здійснення експортно–імпортної угоди. Така система діє цілеспрямовано: обмеження передбачаються в міжнародних угодах і національних правових нормах, імпортні обмеження зустрічають товар на кордоні і супроводжують його на всьому шляху до кінцевого споживача. Ці заходи обмежують конкурентоспроможність іноземних товарів на кожному з етапів імпортної угоди (домовленість — ввезення — платіж — продаж усередині країни — споживання). На будь–якому з цих етапів імпорт може бути об'єктом одночасного впливу кількох інструментів, тобто регулювання імпорту має кумулятивний ефект (рис. 4.7).
Незважаючи на багатоплановість заходів регулювання міжнародної торгівлі, вихідними є митно–тарифні інструменти. Це — найстаріший і колись єдиний метод протекціонізму, і сьогодні за ступенем впливу на імпорт, поширеністю і важливістю він посідає пріоритетні позиції.
Засоби регулювання зовнішньої торгівлі, що не входять до сфери митно–тарифної політики, з початку 60–х років в економічній літературі і діяльності міжнародних економічних організацій стали називатися нетарифними обмеженнями (НТО) або нетарифними бар'єрами. Раунди багатосторонніх переговорів щодо зниження ставок мита, які відбулися в рамках ГАТТ, та досягнуті на них домовленості підвищили роль нетарифних бар'єрів і посилили інтерес урядів до застосування нетарифних заходів як інструментів, компенсуючих пом'якшення дії митно–тарифного регулювання.
За походженням інструменти регулювання зовнішньої торгівлі поділяються на тарифні та нетарифні. До тарифних належать: мито та його види, структура митного тарифу, методи визначення країни походження товару та митної вартості, товарна класифікація тарифу.
Нетарифні обмеження — це велика група адміністративних, фінансових, валютних та інших заходів регулювання експорту та імпорту товарів і послуг (рис. 4.8).
Слід зазначити, що усталеного визначення нетарифних обмежень досі не існує. Міжнародні інститути та державні органи регулювання вкладають у це поняття різний зміст. Найбільшого поширення дістала класифікація, розроблена Секретаріатом ГАТТ. Вона об'єднує під терміном «нетарифні обмеження» п'ять основних груп заходів (табл. 4.1)
За об'єктом регулювання інструменти зовнішньоторговельної політики поділяються на експортні, тобто оптимізуючі, зважаючи на передбачувані цілі товару, регіональну структуру вивезення товарів і послуг, та, відповідно, — імпортні, які регулюють різні параметри національного імпорту. Така класифікація широко застосовується урядовими інститутами різних країн у практичних цілях, а також міжнародними організаціями для оцінки спрямованості зовнішньоторговельних політик країн. Певним недоліком такого поділу є те, що одні і ті самі інструменти можуть одночасно і не завжди прогнозовано впливати як на експорт, так і на імпорт (наприклад, валютні курси, валютні обмеження, митні податки тощо). До основних інструментів впливу на обсяги, динаміку та структуру імпорту належать: ліцензії та квоти, «добровільне» обмеження експорту, встановлення мінімальних імпортних цін, імпортні податки, імпортні депозити, компенсаційні мита, антидемпінгові мита, технічні бар'єри, адміністративні формальності, валютні курси та валютні обмеження.
Основними інструментами регулювання експорту є митно–тарифні засоби та кількісні обмеження, а з метою стимулювання експортного виробництва та експорту вживається широка група заходів, дія яких ґрунтується на наданні національним суб'єктам господарювання певних пільг: податкових, кредитних, зі страхування та організаційно–інформаційної підтримки.
За характером впливу на об'єкт регулювання інструменти регулювання зовнішньої торгівлі поділяються на дві групи: адміністративні та економічні. Адміністративні методи мають прямий, юридично зафіксований, заборонний або дозволяючий характер і базуються на розроблених національних законах, підзаконних актах, інструкціях, положеннях відповідних структур державної влади. На відміну від адміністративних, економічні методи мають непрямий характер, тобто не регламентують дії, а впливають на економічні інтереси суб'єктів економічної діяльності шляхом фінансових, валютно–кредитних та організаційних механізмів (рис. 4.9).
1. Адміністративні методи регулювання зовнішньої торгівлі.
1.1. Превентивне (від лат. preventivus — запобіжний) правове регулювання — це сукупність інструментів правового характеру, за допомогою яких здійснюється вплив на напрями, умови, обсяги зовнішньої торгівлі до початку виконання експортно–імпортної угоди. До них належать міжнародні торговельні договори, угоди, протоколи та застереження в угодах.
1.1.1. Міжнародні торговельні договори та угоди — вид міжнародних договорів та угод, що регулюють торговельно–економічні відносини між країнами. Торговельні договори, договори про торгівлю та мореплавство, торговельні угоди створюють договірно–правову базу торговельно–економічних відносин між країнами, встановлюють принципи взаємовідносин, визначають їх правовий режим, сферу застосування (регулювання митного обкладання, застосування нетарифних обмежень, розвиток транспортних зв'язків, торговельної та пов'язаної з нею діяльності), надають право створювати торговельні представництва на території один одного. Угоди про торгівлю та платежі встановлюють кількість і номенклатуру товарів, що поставлятимуться у період дії угоди, та містять зобов'язання сприяти обопільній торгівлі, а також домовленості щодо здійснення та регулювання платежів між господарюючими суб'єктами даних країн. До торговельних договорів та угод належать також податкові Угоди, угоди про режим інвестування, домовленості про транзит товарів тощо. Спеціальні торговельні угоди конкретизують зобов'язання сторін: про сприяння в будівництві об'єктів, про співробітництво в окремих галузях економіки, торгівлі тощо.
1.1.2. Застереження в угодах — спеціально зазначені в договорах умови, згідно з якими регулюватимуться відносини сторін, що домовляються, в разі настання непередбаченої раніше, але цілком вірогідної події. Об'єктом застереження можуть бути всі аспекти та умови виконання торговельної угоди або контракту. Найбільшого поширення дістали захисні застереження — умови угод та контрактів, що передбачають можливості зміни початкових умов договору в процесі його виконання з метою захисту від різних ризиків. Захисні застереження діють за принципом «якщо..., то...». Країна, юридична або фізична особа, що включила захисне застереження в міжнародну угоду або контракт, отримує можливість, не порушуючи умов угоди відмінити надану пільгу, поступку, преференцію або ввести додаткові заходи, якщо склалась ситуація, що вимагає таких дій.
У міжнародно–правовій практиці застосування захисних застережень регулюється двосторонніми і багатосторонніми угодами. Для країни захисне застереження дає змогу підвищити гнучкість і маневреність зовнішньоторговельної політики, вибірково, відповідно до національних інтересів, скасовувати попередні поступки та вводити нові торговельні бар'єри.
Крім того, в торговельних угодах і контрактах застосовуються такі основні застереження.
«Валютне застереження — умова, що включається в угоди для страхування кредитора та експортера від ризику падіння курсу валюти платежу з моменту укладання контракту до моменту його оплати.
Інфляційне застереження — умова, що передбачає зміну рівня оплати, вартості у зв'язку з інфляційним підвищенням цін.
Податкове застереження — умова, згідно з якою кожна сторона зобов'язується за свій рахунок сплатити всі податки та збори відносно цієї угоди на території своєї країни; регулює відносини між експортерами та імпортерами стосовно сплати податків.
Патентне застереження — умова експортного контракту, відповідно до якого експортер зобов'язується поставляти патентно чистий товар (на момент укладання контракту), а імпортер повинен не пізніше відповідного терміну, в разі надходження інформації, повідомити експортера про права та домагання третіх осіб.
Ескалаторне застереження — умова контракту, що дозволяє врахувати зростання витрат на виробництво (реалізацію) при розрахунках за товари/послуги.
У міжнародній контрактній справі застосовуються й інші застереження: щодо прихованих дефектів, щодо страйку, арбітражне, про підвищення або зниження ціни тощо.
1.2. Торговельні режими — це умови торговельно–економічних відносин між даною країною та іншими державами, що визначаються відсутністю або наявністю між ними відповідних торговельних угод та їх змістом.
Звичайний режим існує між державами в разі відсутності міжнародної торговельної угоди і не передбачає надання однією державою іншій на взаємній основі або в односторонньому порядку будь–яких пільг у торгівлі. Такі країни застосовуватимуть до товарів, що ввозяться, максимальні ставки мита (за умови використання складного митного тарифу).
Режим найбільшого сприяння — принцип міжнародних торговельно–економічних відносин, згідно з якими держави на взаємній основі надають одна одній переваги та пільги стосовно ставок мита і митних зборів, податків тощо, якими користується та (або) користуватиметься будь–яка третя держава. Режим найбільшого сприяння є головним у діяльності ГАТТ. Він передбачає надання на багатосторонній основі митних пільг, а також преференцій стосовно внутрішніх податків і зборів, якими обкладається виробництво, обробка та обіг імпортованих товарів. Поширення режиму найбільшого сприяння веде до створення рівних умов для конкуренції в зовнішній торгівлі.
Преференційний режим — особливий пільговий режим здійснення торговельно–економічних зв'язків, що надається однією державою іншій без поширення на треті країни. Найчастіше застосовуються такі інструменти преференційного режиму, як мінімізація або повне скасування мита, пільгове кредитування та страхування експортно–імпортних операцій, спеціальний валютний режим тощо. Преференції надаються на підставі укладених двосторонніх і багатосторонніх угод, участі в регіональних інтеграційних угрупованнях, наднаціональних міжнародних організаціях.
Дискримінаційний режим як сукупність дискримінаційних заходів різного характеру (митно–тарифних і нетарифних) застосовується однією країною стосовно іншої, як правило, в разі виникнення між ними напружених відносин або конфронтації. Заходи дискримінації в торгівлі можуть застосовуватися і на колективній основі (ембарго, економічна блокада, бойкот).
1.3. Митне регулювання — комплекс заходів та інструментів впливу на міжнародну торгівлю, що реалізуються через митну систему. Оскільки ці заходи підпорядковані меті зовнішньоторговельної політики, то їх називають митною політикою. Митне регулювання здійснюється за допомогою нижченаведених складових:
– митний тариф;
– митні платежі;
– митні процедури.
1.3.1. Митний тариф — систематизований перелік товарів і відповідних ставок мита, які застосовуються для розрахунку ввізного (імпортного) або вивізного (експортного) мита на зазначені товари. В митному тарифі товари об'єднані в групи за походженням (промислові, рослинні, мінерали тощо) та ступенем їх обробки (сировина, напівфабрикати, готові вироби). По кожному товару зазначається ставка мита, якою він обкладається.
Правова основа митної системи держав створюється законами про митний тариф та нормами його застосування. Закони визначають принципи побудови митного тарифу, товарну класифікацію, правила і положення, що визначають митні процедури, ставки мита на окремі товари. Ці нормативні акти періодично переглядаються, доповнюються та змінюються відповідно до цілей зовнішньоторговельної політики. Законодавча влада завжди відігравала провідну роль у формуванні та розвитку митних систем держав, але в останні десятиріччя спостерігається тенденція передачі дедалі більшої частини функцій стосовно застосування митних тарифів, їх часткової зміни, маневрування ставками мита у компетенцію органів виконавчої влади. Це пов'язано з прагненням урядів досягти більшої гнучкості та дійовості митних тарифів, зробити їх оперативнішими щодо оптимізації міжнародної торгівлі країни. В цілому можна зазначити, що митно–тарифні заходи за формою мають адміністративний характер, а за економічним змістом і характером дії належать до ринкових регуляторів зовнішньоторговельного обігу.
Сучасний митний тариф є складним торговельно–економічним інструментом регулювання зовнішньої торгівлі, включаючи кілька обов'язкових елементів, від яких залежить ефективність і дійовість тарифу в цілому. До цих елементів належать:
– система товарної класифікації тарифу;
– структура тарифу;
– ставки мита;
– метод визначення країни походження товару.
За формою митний тариф є таблицею, яка поєднує всі ці елементи і за допомогою якої розраховується розмір мита (рис. 4.10).
Системи тарифної класифікації товару (міжнародні товарні номенклатури) є докладними переліками товарів, що розподілені за певною класифікаційною системою. Поділ товарів за групами в митних тарифах є складним торговельно–економічним інструментом: чим докладнішою є товарна система, тим ефективніше тариф може бути використаний у протекціоністських цілях. Питання розробки єдиних принципів класифікації товарів для митних цілей виник ще до Другої світової війни, а в повоєнний час тенденція до уніфікації номенклатури митних тарифів посилилась. До кінця 80–х років у міжнародній торгівлі використовувались такі класифікатори товарів:
– Стандартна міжнародна торговельна класифікація ООН — Standard International Trade Classification (SITC) — розроблена ООН за ознакою ступеня обробки товарів та з метою зіставлення й аналізу показників розвитку зовнішньої торгівлі різних країн, а також для дослідження товарної структури міжнародної торгівлі;
– Єдина товарна номенклатура зовнішньої торгівлі країн — членів РЕВ (остання редакція 1984 р.) — класифікація товарів, що застосовувалась у зовнішній торгівлі між соціалістичними країнами;
– Брюссельська митна номенклатура — до 1988 р. офіційна товарна номенклатура Ради митного співробітництва, яку використовували майже всі індустріально розвинуті країни.
Для класифікації товарів у міжнародній торгівлі на сьогодні застосовують: Стандартну міжнародну торговельну класифікацію ООН (3–я редакція 1986 р.) та Гармонізовану систему опису і кодування товарів (Harmonized Commodity Description and Coding System), розроблену Радою митного співробітництва на основі Брюссельської митної номенклатури та з урахуванням інших товарних класифікацій.
Гармонізована система опису і кодування товарів (ГС) — це міжнародні правила щодо класифікації та статистичної інформації по товарах, що надходять у зовнішню торгівлю. ГС включає нову міжнародну уніфіковану товарну номенклатуру (НГС) — детальний багатоцільовий перелік імпортних та експортних товарів, що поділені за спеціальною класифікаційною схемою, алфавітний покажчик до ГС, пояснення до ГС, а також ключ переходу до системи. Гармонізована система відповідає сучасним потребам митних органів, статистичних служб, суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності і забезпечує порівнянність національних статистичних даних, тісну узгодженість між зовнішньоторговельною і промисловою статистикою різних держав. Ця система тарифної класифікації товарів набула чинності з 01.01.88. До неї приєдналась більшість країн світу. Україна, ще в складі СРСР, почала перехід на використання ГС з 01.01.91.
Основними елементами номенклатури ГС є система класифікації та система кодування.
Класифікація товарів здійснена за такими ознаками:
– походження товару;
– вид матеріалу, з якого виготовлено товар;
– призначення товару;
– хімічний склад товару.
Система класифікації має шість ступенів:
– розділи (21);
– групи (96);
– підгрупи (33);
– товарні позиції (1241);
– підпозиції (3553);
– субпозиції (5019).
Класифікаційна схема ГС подана в табл. 4.2.
Система кодування в ГС дозволяє представити інформацію в зручній для збору, обробки та передачі формі, а також здійснювати її комп'ютерне опрацювання. Код кожного товару має шість Цифр: перші дві вказують на товарну групу, наступні чотири (разом з двома першими) — товарну позицію, а повні шість (разом з чотирма попередніми) — субпозицію.
З урахуванням системи класифікації та системи кодування ГС була вдосконалена Стандартна міжнародна торговельна класифікація (табл. 4.3).
Класифікацію товарів на рівні груп тут здійснено: за видами сировини, з якої виготовлено товар; за місцем товару в міжнародній торгівлі. Товари кодуються за допомогою п'яти цифр: перша — товарний розділ, друга (разом з першою) — товарна група, три (включаючи дві попередні) — товарна підгрупа, чотири (з попередніми) — товарна позиція, п'ять (з попередніми) — субпозиція. На основі цієї класифікації можливо визначити порівнянні показники обсягів і структури експорту та імпорту різних країн, а також за допомогою спеціального «ключа» переводити товари з цієї класифікації в інші.
Для статистики міжнародної торгівлі застосовується також Класифікатор товарів за укрупненими економічними угрупованнями ООН. Нині діюча редакція видана в 1989 р. (класифікаційна схема подана в табл. 4.4).
Класифікатор товарів за укрупненими економічними угрупованнями базується на товарах, включених до ГС і SITC. Усі товари, перелічені в цих класифікаціях, поділені на сім груп відповідно до їх призначення, а всередині кожної групи — за ступенем обробки. Крім того, деякі товари об'єднані в групи за принципом промислового або особистого споживання, а деякі — залежно від терміну користування.
У Класифікаторі також визначені такі основні поняття.
Сировинні товари — продукти сільського господарства, лісового господарства, рибальства і полювання або будь–які корисні копалини, вартість яких незначно залежить від обробки.
Напівфабрикати — продукти, що вимагають подальшої обробки або включені до складу інших товарів, перш ніж вони стали знаряддям виробництва або предметом споживання.
Готові вироби — всі промислові вироби, призначені для споживання і використання в домашньому господарстві, а також капітальне обладнання для промисловості, сільського господарства і транспорту, промислові товари нетривалого користування, що застосовуються в промисловості як матеріали і паливо.
Готові промислові товари короткотермінового користування, Призначені для промисловості, — товари з терміном користування рік і менше.
Готові вироби тривалого користування — вироби з терміном споживання більше року, призначені для промисловості, а також для державних і приватних установ, класифікуються як капітальне обладнання, крім зброї, яка класифікується як товари, не віднесені до інших категорій.
Споживчі товари (нехарчові) нетривалого користування — товари з терміном споживання рік або менше, включаючи товари, що використовуються державними і приватними установами.
Товари середньострокового користування — товари з терміном використання понад 3 роки, а також товари з терміном використання від 1 року до 3, але з високою вартістю.
Структура тарифу — кількість колонок (ставок мита стосовно кожної товарної позиції), що застосовуються в тарифі. Простий (одноколонковий) митний тариф передбачає одну ставку мита для кожного товару, незалежно від країни його походження. Складний (багатоколонковий) митний тариф встановлює по кожному з товарів кілька ставок мита, залежно від країни походження товару (торговельного режиму).
Загальною тенденцією є ускладнення митного тарифу, тобто застосування кількох ставок мита з метою здійснення тиску на одні країни та стимулювання торгівлі з іншими в інтересах національної зовнішньоторговельної політики. У складному тарифі найвища ставка мита, як правило, є автономною, тобто встановленою державою. Вона максимальна і застосовується до товарів тих країн, з якими не укладено торговельних договорів та угод. За нею слідує нижча, в більшості випадків конвенційна ставка, що застосовується до товарів з країн, яким надано режим найбільшого сприяння в торгівлі та укладені відповідні торговельні угоди. Складні тарифи передбачають також особливо низькі, пільгові або преференційні ставки мита. Іноді вони взагалі відсутні, тобто товар може ввозитися без сплати мита. Крім того, в складному тарифі передбачено можливість введення додаткових, особливо високих антидемпінгових і компенсаційних ставок мита.
Ставки мита. Мито — це державний грошовий збір (податок), що стягується через митні установи із суб'єктів зовнішньоторговельної діяльності за перетин через кордон держави товарів, цінностей і майна. Мито стягується за товари, що ввозяться, вивозяться, а також транзитні товари. Функціями мита є:
– створення бар'єру, що підвищує ціну імпортного товару та робить його менш конкурентоспроможним (в ціновому аспекті) порівняно з товарами національного виробництва;
– ціновий захист внутрішнього ринку; створюючи різницю в цінах на одні й ті ж товари на світовому і внутрішньому ринках, мито дозволяє національним фірмам підвищувати ціни місцевих товарів та отримувати додатковий прибуток;
– збільшення прибуткової частини державного бюджету.
Розмір мита визначається за допомогою ставок мита, які є частиною митного тарифу та класифікуються за різноманітними ознаками (рис. 4.11).
За об'єктом регулювання (напрямом товарного потоку) ставки мита діляться на: імпортні, експортні та транзитні.
Імпортні ставки мита є центральним інструментом митно–тарифного регулювання імпорту в зовнішньоторговельній політиці держави. Об'єктом регулювання є імпортні потоки, стосовно яких встановлюються повні, пільгові та преференційні ставки мита, тобто застосовується складний тариф.
Експортні ставки мита регулюють національний експорт і використовуються обмеженим колом країн. При цьому застосовується простий тариф — кожній товарній позиції відповідає одна (вивізна) ставка мита.
Транзитні ставки мита встановлюються за товари інших держав, що перетинають митну територію даної країни. В сучасній практиці митно–тарифного регулювання цей вид ставок застосовується дуже рідко внаслідок того, що країни транзиту заінтересовані у збільшенні товаропотоків через їх територію. Тому більшість країн віддають перевагу різного роду зборам (дозволяючим, гербовим, статистичним), а також стягують плату за провіз вантажів територією даної держави, що робить зовнішньоторговельну політику прозорою та ліберальною.
За методом розрахунку розміру мита ставки поділяються на чотири види (рис. 4.12).
Адвалорна — це ставка мита, зазначена у митному тарифі у вигляді відсотка від ціни товару. Мито, розраховане помноженням цього відсотка на ціну товару (партії), теж називатиметься ад вал орним.
Специфічна — це ставка мита, зазначена у митному тарифі у вигляді певної грошової суми з одиниці товару, ваги, обсягу, потужності тощо.
Змішана (комбінована) —. це ставка мита, зазначена у митному тарифі у вигляді як відсотка від ціни товару, так і певної суми із зазначеної одиниці виміру товару. Змішане мито розраховується як сума підрахунку мита за адвалорною та специфічною ставками.
Альтернативна — це ставка мита, зазначена у митному тарифі у вигляді як відсотка від ціни товару, так і певної суми із зазначеної одиниці виміру товару. Альтернативне мито розраховується окремо як адвалорне і як специфічне, але стягуватися буде найбільша сума.
Різниця між адвалорного та специфічною ставками мита мають не тільки суто технічний (розрахунковий) характер. Ці ставки по–різному реагують на коливання цін. Так, при підвищенні цін грошові доходи від адвалорного мита змінюються пропорційно зміні цін, а рівень захисту внутрішнього ринку залишається незмінним. У даному разі адвалорні ставки є ефективнішими, ніж специфічні. Але за умов падіння цін останні є надійнішими і виконують свої функції — протекціоністську і фіскальну. Тому за довгострокової тенденції до зростання світових цін спостерігається значне збільшення частки адвалорних ставок мита в митних тарифах.
Залежно від країни походження товару ставки мита поділяються на:
– максимальні, які встановлюються для країн, з якими не укладені торговельні договори;
– мінімальні, які надаються країнам, що користуються режимом найбільшого сприяння;
– преференційні, діючі стосовно окремих країн або груп країн (членів інтеграційних угруповань).
Крім ставок мита, розмір яких встановлено заздалегідь і зафіксовано в митному тарифі, митні органи держав мають право на введення додаткових, особливо високих антидемпінгових і компенсаційних ставок мита, рівень яких значно перевищує розмір максимальних ставок тарифу.
Ставки мита можна класифікувати і за характером походження на автономні та конвенційні. Автономна ставка мита визначається відповідними державними органами та затверджується країною самостійно, а не на підставі двосторонніх або багатосторонніх угод. Вона може цілеспрямовано встановлюватися країнами на високому рівні з метою початку дво– або багатосторонніх переговорів щодо їх зниження в обмін на бажані для країни поступки.
Конвенційною називається ставка мита, що розраховується, обґрунтовується, погоджується в процесі укладання договору та остаточно фіксується після його підписання сторонами. Конвенційні ставки мита можуть бути результатами як двосторонніх, так і багатосторонніх угод.
У сучасній митній практиці найбільшого поширення дістали конвенційні ставки мита, розроблені і погоджені під час раундів багатосторонніх торговельних переговорів у рамках Генеральної Угоди про тарифи і торгівлю (табл. 4.5).
За реальним впливом на об'єкт регулювання (експорт та імпорт) ставки мита поділяються на номінальні та ефективні.
Номінальна ставка мита — фактичний розмір ставки, зафіксований у митному тарифі, а ефективна — це розмір ставки, який реально та ефективно захищає внутрішній ринок, або регулює експорт і транзит. Усі діючі ставки мита вважаються номінальними. Якщо вони виконують свої функції, то номінальні ставки можуть бути одночасно й ефективними. У разі неефективності існуючої, номінальної ставки мита, розраховується рівень ефективної ставки. Існують різні методи розрахунку ефективних ставок мита, серед яких найпростішою і поширенішою на практиці є формула, розроблена ЮНКТАД:
L = N – п т – S / v
де L — ефективна ставка мита; N— номінальна ставка мита на готову продукцію; S — номінальна ставка мита на сировину; т, v — коефіцієнти, що демонструють частку вартості сировини в ціні товару (т) та частку вартості, доданої в процесі обробки; п — кількість видів сировини, що застосовуються для виробництва товару.
Ефективність ставки мита залежить не від її рівня (чим вище — тим краще), а визначається співвідношенням цін на даний товар на внутрішньому і світовому ринку. Проілюструємо це на умовному прикладі (табл. 4.6).
Якщо товар коштує на внутрішньому ринку 7 тис. дол., а на світовому — 5 тис. дол., то ефективним бар'єром на шляху його ввезення буде ставка мита на рівні 40—50 %, оскільки вона підвищить ціну товару до рівня внутрішнього ринку і зробить Для конкурента експорт економічно недоцільним. З часом, наприклад, ціна товару на внутрішньому ринку знизиться до 5,5 тис. дол., а світова залишиться на тому ж рівні. У даному разі рівень ефективної ставки мита становитиме вже тільки 6— 10 % вартості товару.
Отже, можна дійти висновку, що зниження середнього рівня митного обкладання ще не дає підстав для твердження, що реальний захист внутрішнього ринку відповідно зменшився.
Крім специфіки ставок мита, на остаточний розмір мита впливає також метод визначення митної вартості товару, особливо за сучасної тенденції розширення кількості адвалерних ставок мита.
При визначенні митної вартості товарів держави користуються різними методами, які регламентуються документами ГАТТ (ст. 7 Угоди; Кодекс митної вартості від 1981 p.). Згідно зі згаданою статтею ГАТТ митна вартість товару повинна ґрунтуватися на його фактичній вартості. При цьому під фактичною вартістю розуміється ціна, за якою цей чи аналогічний товар продається або пропонується до продажу в такий час і в такому місці, які визначаються законами країни — імпортера в умовах повної конкуренції. У разі, коли фактична вартість не може бути визначена цим методом, то вона базуватиметься на еквіваленті такої вартості.
Кодекс митної вартості розширив можливі варіанти оцінки митної вартості і запропонував застосування п'яти методів:
– «ціна угоди», тобто реально сплачена імпортером сума (при цьому допускається включення до неї цілого переліку додаткових витрат покупця — комісійні, брокерські витрати, витрати на ліцензійну винагороду, вартість пакування тощо);
– ціна ідентичного товару;
– ціна аналогічного товару;
– продажна ціна за одиницю ідентичного або аналогічного товару, ввезеного у той же час;
– розрахункова ціна товару.
У Кодексі зазначається, що методи 2—5 визначення митної вартості товару застосовуються у зазначеній послідовності тільки в разі неможливості визначення «ціни угоди» (метод 1). Крім того, на розсуд сторін залишено питання щодо включення в митну вартість товару витрат на страхування і фрахт. У Кодексі також чітко заборонено використання як бази розрахунку внутрішньої національної ціни, що до цього було значно поширено в митній практиці індустріально розвинутих країн.
Уругвайський раунд багатосторонніх переговорів у рамках ГАТТ вніс доповнення у Кодекс, яке дає право митним органам вимагати додаткової інформації, якщо є сумніви щодо правильності заявленої вартості імпортованих товарів. Якщо і додаткова інформація не задовольняє вимоги митної служби, то митна вартість визначається згідно з Кодексом.
Метод визначення країни походження товару. Це необхідно для правильного розрахунку розміру мита — залежно від країни походження застосовуються різні ставки мита. Активізація інтеграційних процесів, створення зон безмитної торгівлі, розповсюдження преференційних угод, з одного боку, та поглиблення міжнародної виробничої і технічної кооперації, розвиток транснаціональних корпорацій — з іншого, зробили проблему визначення країни походження товару дуже актуальною. Єдиного міжнародного нормативного акту щодо визначення країни походження товару поки не існує. В рішеннях Уругвайського раунду зазначено, що в рамках COT передбачається створення єдиних правил і процедур визначення країни походження товару.
У більшості держав країною походження імпортного товару вважається та, де товар було повністю вироблено або суттєво перероблено (чи оброблено). При цьому під категорію повністю вироблених у даній країні товарів підпадають такі:
– корисні копалини, видобуті в межах її території або економічної зони;
– рослинна продукція, вирощена на її землях;
– живі тварини, вирощені на території країни;
– продукція, одержана в ній від живих тварин;
– вироблена в ній продукція мисливського, риболовецького і морського промислів;
– продукція морського промислу, здобута або вироблена у Світовому океані суднами даної країни, а також суднами, орендованими (зафрахтованими) нею;
– вторинна сировинна й відходи, які є результатом виробничих та інших операцій, що здійснюються в даній країні;
– товари, вироблені в даній країні лише з продукції, вказаної в попередніх пунктах.
Переробка або обробка товарів у даній країні вважається достатньою, якщо:
– декларовані товари класифікуються за іншою тарифною позицією, ніж матеріали або вироби, вироблені для їх виготовлення, що виходять з третіх країн;
– у вартості декларованих товарів частка доданої вартості становить не менше 50 %.
Не підлягають під категорію достатньої переробки товарів такі операції:
– збереження товарів під час їх зберігання або транспортування;
– підготовка товарів до продажу і транспортування (подрібнення партії, формування відправлень, сортування і перепакування);
– прості складальні операції;
– змішування товарів (компонентів) без надання одержаній продукції характеристик, що суттєво відрізняються від їх вихідних складових.
В останні десятиріччя сформувались певні тенденції в застосуванні мита як метода регулювання зовнішньої торгівлі. Основними серед них є:
– зниження рівня (розміру) ставок митного оподаткування, що зумовлено відносним вирівнюванням цін на світовому ринку; однак цей факт не є беззаперечним доказом реального зниження рівня протекціонізму щодо внутрішнього ринку;
– посилення захисту внутрішнього ринку не шляхом загального (тотального) підвищення ставок мита на товари, а за рахунок вибіркового збільшення ставок мита на окремі товари та зниження їх рівня, насамперед на необхідну сировину і товари, що входять складовими в готову продукцію;
– тарифна ескалація, тобто пряма залежність імпортних ставок мита від ступеня обробки товарів;
– збільшення частки адвалорних ставок мита в митних тарифах, що зумовлено тенденцією до зростання світових цін, спрощенням системи тарифної класифікації товарів, нерегламентованістю питання щодо визначення митної вартості товарів;
– зниження номінальних ставок мита у поєднанні із заходами щодо збереження і навіть посилення інших елементів митного регулювання (митні податки та збори, митні процедури);
– зворотна залежність рівня ставок імпортного мита від рівня економічного розвитку країни;
– заміна експортних ставок мита на інші, гнучкіші, як тарифні, так і нетарифні методи регулювання експортних потоків, що зумовлено загальною тенденцією до посилення стимулювання експорту в країнах;
– заміна транзитних ставок мита на різноманітні види зборів і податків, які мають обґрунтовані ший та ліберальніший характер, що пояснюється прагненням транзитних країн до збільшення обсягів транзиту товарів.
Митні платежі — всі види платежів, що стягуються митними органами країни з товарів і транспортних засобів, які перетинаються митний кордон, а також в інших випадках, передбаченими національними законодавствами. До митних платежів належить:
– мито (custom duty);
– митні податки (custom tax);
– митні збори (custom fei).
Мито — один з видів митних платежів, що стягується митними органами з товарів, цінностей та майна, що перевозяться через кордон країни, передбачених митним тарифом. Розмір мита залежить від країни походження товару (торговельного режиму), розміру або вартості партії поставки і номінальної ставки мита, передбаченої для даної товарної позиції. Митом обкладаються всі товари — імпортовані, експортовані і транзитні.
Митні податки — це обов'язкові платежі, що стягуються митними органами країни з товарів, які імпортуються. До них належить прикордонний податок, спеціальні (надзвичайні) імпортні податки, плинні податки, компенсаційні збори. Склад, розмір та умови застосування цих податків регулюються національними законодавствами або відповідними рішеннями державних органів управління. Всі митні податки є опосередкованими і за економічною сутністю протекціоністськими, посилюючими або компенсуючими недостатній вплив мита на рівень цінової конкурентоспроможності імпортних товарів.
Прикордонний податок у більшості країн є постійним і обов'язковим у системі національного оподаткування. В основі прикордонного податкового режиму таких країн лежить «принцип призначення». У даному разі всі товари, що надходять на експорт, звільняються від сплати опосередкованих податків у країні походження, а обкладаються рівним прикордонним податком у країні призначення товару. Метою застосування прикордонного податку є створення однакового податкового режиму для товарів іноземного та національного виробництва і запобігання подвійному оподаткуванню.
Спеціальні (надзвичайні) імпортні податки за економічним змістом мало чим відрізняються від мита. Вони застосовуються з метою прямого скорочення обсягів ввезення певного товару іноземного виробництва у разі наявних складнощів або неможливості адекватного і швидкого підвищення ставок мита. Введення надзвичайних податків має тимчасовий характер.
Плинні імпортні податки, як і мито, безпосередньо впливають на рівень ціни товару, але відрізняються від останнього тим, що їх ставка не є фіксованою; вона змінюється залежно від співвідношення внутрішніх і світових цін на певний товар. Ставка плинних податків підвищується, коли спостерігається падіння світових цін, і знижується при їх зростанні. Розміри плинних податків можуть змінюватися щоденно. їх застосування дозволяє постійно підтримувати необхідний ступінь захисту внутрішнього ринку.
Компенсаційні імпортні податки застосовуються в основному на продукцію сільського господарства з метою компенсації різниці між світовими та внутрішніми цінами, переважно в сезони збору та переробки врожаїв.
Митні збори — платежі, що стягуються митними органами країни (крім мита і митних податків) у відносно невеликих розмірах за виконання певних операцій на кордоні: за митне оформлення, зберігання товарів, митне супроводження, за консультування та інформування. Крім того, можуть існувати такі збори, як ліцензійний або контингентний, статистичний, марочний, бандерольний, штемпельний або гербовий, за зважування і пломбування тощо.
Митні процедури — це дії, що здійснюються органами митного контролю держав або інтеграційних угруповань з метою додержання законодавства з митних питань. Митні процедури регулюються митними формальностями, тобто сукупністю передбачених митним законодавством і нормативними актами відповідних органів вимог, виконання яких є обов'язковою умовою переміщення товарів через митний кордон. До основних регламентованих митних процедур належать: порядок пересування товарів; організація досмотру товарів і вантажів; оформлення митних документів; перевірка правильності заповнення вантажної митної декларації; розрахунок розміру мита, митних податків і митних зборів; передача статистичних даних у відповідні органи.
Внутрішнє (національне) оподаткування та регулювання.
Згідно з положенням ГАТТ внутрішні податки та інші внутрішні збори і закони, правила і вимоги, які стосуються внутрішнього продажу, пропозиції до продажу, купівлі, транспортування, розподілу чи використання товарів, а також правила внутрішнього кількісного регулювання, які встановлюють вимоги щодо змішування, переробки чи використання товарів у певних кількостях чи пропорціях, не повинні застосовуватися до імпортованих чи вітчизняних товарів таким чином, щоб створювати захист вітчизняного виробництва.
Внутрішні податки та збори зазвичай не регулюються міжнародними угодами, тож їх застосування меншою мірою пов'язане із зобов'язаннями з торговельних угод і договорів. Кожна країна має свою національну структуру внутрішніх податків, що містить чисельні і різнохарактерні їх види. Однак ст. III ГАТТ встановлено, що товари, які походять з території будь–якої сторони, імпортовані на територію будь–якої іншої сторони, не повинні підпадати, прямо чи опосередковано, під внутрішні податки та інші внутрішні збори будь–якого роду, які перевищують податки та збори, що прямо чи опосередковано застосовуються до аналогічних вітчизняних товарів.
Стосовно регулювання ця ж стаття встановлює, що товарам, які походять з території будь–якої сторони, імпортованим на територію будь–якої іншої сторони, повинен надаватися режим не менш сприятливий, ніж режим, який надається аналогічним товарам національного походження, щодо всіх законів, правил та вимог, які стосуються внутрішнього продажу, пропозиції до продажу, купівлі, транспортування, розподілу чи використання товарів.
Кількісні обмеження — це адміністративні методи нетарифного державного регулювання обсягу зовнішньоторговельного обігу, регіональної і товарної структури експорту та імпорту, що визначають кількість і номенклатуру товарів, дозволених до ввезення/вивезення. До кількісних обмежень належать: ліцензування, контингентування (квотування) та «добровільне» обмеження експорту (рис. 4.13).
Оскільки ці заходи обмежують самостійність суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності щодо вибору ринків, обсягів і термінів експортно–імпортних операцій, їх повне скасування або значне обмеження є необхідною умовою успішності реформ лібералізації зовнішньої торгівлі країни.
Умови застосування кількісних обмежень регулюються такими статтями ГАТТ:
XI — загальне скасування кількісних обмежень,
XII — обмеження для збереження рівноваги платіжного балансу,
XIII — недискримінаційне застосування кількісних обмежень,
XIV — винятки з правил про недискримінацію.
У документах угоди зазначається, що жодні заборони або обмеження, крім мит, податків чи інших зборів (у формі квот, імпортних або експортних ліцензій або інших заходів), не повинні встановлюватися або застосовуватися будь–якою стороною щодо імпорту будь–якого товару, який походить з території будь–якої іншої сторони, або щодо експорту чи продажу на експорт будь–якого товару, призначеного для ввезення на територію будь–якої іншої сторони. Разом з тим ці положення не поширюються на:
– заборони чи обмеження експорту, які тимчасово застосовуються з метою попередження чи послаблення критичного дефіциту харчових продуктів або інших товарів, що мають вагоме значення для експортуючої сторони;
– заборони чи обмеження імпорту або експорту, необхідні у зв'язку із застосуванням стандартів або правил класифікації, визначення сорту чи реалізації товарів у міжнародній торгівлі;
– обмеження імпорту будь–якого сільськогосподарського товару чи продукту рибальства, імпортованих у будь–якій формі та необхідних для здійснення певних заходів уряду (ст. XI, п. 2).
Крім того, ст. XII ГАТТ дозволяє будь–якій стороні з метою підтримання свого зовнішнього фінансового стану та рівноваги платіжного балансу обмежувати кількість або вартість товару. Однак ці обмеження не повинні перевищувати рівень, необхідний для того, щоб відвернути неминучу загрозу серйозного скорочення грошових резервів чи зупинити таке скорочення, або у разі, якщо сторона має вкрай малі грошові резерви, досягти розумного темпу збільшення її резервів.
Дозволені ГАТТ кількісні обмеження мають застосовуватися на недискримінаційній основі. У ст. XIII зазначається, що жодні заборони або обмеження не повинні застосовуватися будь–якою стороною щодо імпорту будь–якого товару на територію будь–якої іншої сторони чи щодо експорту будь–якого товару, призначеного для території будь–якої іншої сторони, якщо тільки імпорт аналогічного товару з усіх третіх країн чи експорт аналогічного товару до всіх третіх країн не є аналогічним чином забороненим або обмеженим.
Кількісні обмеження за характером впливу на товарообіг принципово відрізняються від митно–тарифного регулювання, системи податків та інших методів, що обмежують ввезення товарів за допомогою механізму цін, який підвищує рівень цін імпортованих товарів, робить їх менш конкурентоспроможними в ціновому аспекті і, врешті–решт, призводить до скорочення або повного припинення імпортування. У системі кількісних обмежень застосовуються прямі адміністративні заборонні або обмежувальні заходи щодо виходу на ринок, визначення кількості і номенклатури товарів, а також кола країн–партнерів.
Основною метою застосування кількісних обмежень є, як правило, захист позицій національних товаровиробників у тих випадках, коли інші торговельно–економічні інструменти є тимчасово або в цілому недостатньо ефективними.
Ліцензування експорту та імпорту регулюється загальними положеннями ГАТТ. Конкретні вимоги щодо ліцензування та умови його застосування містить Кодекс про імпортне ліцензування, в якому визначено, що правила ліцензування повинні бути нейтральними і справедливими щодо всіх сторін. Ними також встановлено, що заявник повинен звертатися за отриманням ліцензії тільки в один національний адміністративний орган, зазначений у Положенні про ліцензування. Вся інформація щодо порядку та умов ліцензування повинна оприлюднюватися (друкуватися або розповсюджуватися через комп'ютерну мережу) таким чином, щоб всі заінтересовані суб'єкти міжнародної торгівлі могли з нею вчасно ознайомитися.
У Кодексі регламентуються також вимоги до отримувача ліцензії, яким може бути будь–яка фірма, установа чи особа, яка відповідає вимогам закону. В разі відмови видати ліцензію заявник має право оскаржити це рішення. Однак слід врахувати, що згідно з вимогами Кодексу при видачі ліцензії повинні враховуватися економічні можливості заявника. Крім того, правила видачі ліцензій мають передбачити можливість отримання ліцензії новими учасниками зовнішньоторговельної діяльності. Ліцензії, що видаються в рамках встановленого контингенту, не повинні мати більш обмежувальний характер, ніж самі контингенти.
Країнами світу використовуються різні види ліцензій, але з неоднаковою метою. Індустріально розвинуті країни застосовують ліцензування як документальне підтвердження права імпортера ввозити товари в межах існуючої квоти. Більшість країн, що розвиваються, використовують ліцензування як інструмент прямого обмеження імпорту товарів, причому його місце в системі державного регулювання імпорту є основним. Відповідно до цього в першому випадку ліцензування є складовою процесу квотування, а в другому — самостійним інструментом державного регулювання, тобто набуває конкретних форм, які залежать від видів ліцензій, що застосовуються.
Ліцензії як спеціальний дозвіл, що отримується від державних органів, на ввезення, вивезення або транзит певної кількості товарів, вільні операції з якими заборонені або обмежені, поділяються за такими критеріями:
– об'єкт регулювання;
– коло суб'єктів торгівлі;
– процедура отримання ліцензії.
За об'єктом регулювання ліцензії різняться як експортні, імпортні та транзитні. За кількістю (колом) суб'єктів торгівлі ліцензії поділяються на індивідуальні та глобальні.
Індивідуальні ліцензії — це дозвіл певній національній фірмі на експорт/імпорт товару, що видається на її прохання органом влади, контролюючим зовнішню торгівлю. Ліцензія регламентує всі найважливіші сторони зовнішньоторговельної угоди (кількість і вартість товару, країна походження тощо). Термін дії індивідуальної ліцензії обмежується, як правило, роком. Залежно від обсягу товару, що дозволяється вивозити–ввозити, індивідуальні ліцензії поділяються на разові та відкриті. Разова індивідуальна ліцензія — це дозвіл на одну експортно–імпортну операцію або здійснення зовнішньоторговельних операцій протягом певного терміну (як правило, року), але із зазначеним (фіксованим) обсягом товару. На відміну від разової, відкрита індивідуальна ліцензія дозволяє фірмі здійснювати експорт/імпорт зазначеного товару без обмежень його кількості (або вартості) протягом певного терміну (як правило, року).
Кожна країна застосовує свою систему індивідуальних ліцензій, виходячи з мети зовнішньоторговельної політики. Так, у США застосовується три види цільових індивідуальних ліцензій: проектна — видається на термін до 7 років компанії, що здійснює поставки великої кількості найменувань товарів, які входять у «контрольований» список товарів; розподільча — дає можливість експортерам здійснювати багаторазові поставки затверджених товарів у межах довгострокової програми розвитку зовнішньої торгівлі; кваліфікована — дозволяє багаторазовий експорт товарів партнеру, операції з яким ухвалені відповідними компетентними органами.
За процедурою отримання ліцензії поділяються на звичайні, які передбачають важливість відмови у видачі відповідного дозволу, автоматичні та аукціонні.
Кодексом про імпортне ліцензування ГАТТ передбачається створення системи автоматичного ліцензування, за якої видача ліцензій відбувається безумовно, автоматично. Таким чином, автоматична ліцензія — це ліцензія, що видається на запит експортера/імпортера автоматично, тобто у всіх випадках, що не суперечать чинному законодавству, а процес отримання ліцензії максимально спрощено. За механізмом дії автоматичне ліцензування схоже з генеральною ліцензією, але в той же час зберігається правовий механізм, що дає можливість державним органам здійснювати контроль за динамікою, структурою та напрямами зовнішньої торгівлі країни.
У певних випадках уряди при розподілі ліцензій застосовують механізм аукціонів, який підвищує регулятивну та стимулюючу функції ліцензій, є дохіднішим для держави і запобігає суб'єктивності в їх розподілі між суб'єктами зовнішньої торгівлі. Ліцензія, отримана в результаті проведення аукціону, називатиметься аукціонною. При аукціонному розподілі ліцензій може застосовуватися кількісний та якісний підходи. Сутність кількісного (цінового) підходу полягає в тому, що уряд надає ліцензії визначеним фірмам пропорційно обсягам їх імпорту за попередній період, пропорційно структурі попиту з боку національних експортерів тощо. При застосуванні якісних критеріїв уряди надають ліцензії тим фірмам, які фактично або потенційно є конкурентоспроможнішими щодо організації експортно–імпортних операцій та забезпечення їх ефективності. Цей метод потребує створення експортної комісії, розробки адекватної системи критеріїв оцінки фірм–учасниць аукціону, проведення кількох етапів конкурсу, що зазвичай пов'язано з додатковими витратами, на які уряди йдуть неохоче. Тому при проведенні аукціонів з розподілу ліцензій найчастіше застосовуються кількісні критерії визначення кола майбутніх володарів ліцензій.
Якщо дозвіл на здійснення експортно–імпортних операцій стосується не окремої фірми, а всіх суб'єктів зовнішньоторговельної діяльності, то державні органи вводять генеральні ліцензії. Генеральна проста ліцензія — це постійно діючий дозвіл, який надає право імпортувати/експортувати зазначені товари без будь–яких обмежень за вартістю або кількістю. На практиці в ліцензіях такого типу вказуються лише товари, заборонені до ввезення/вивезення, і зазначається, що решту товарів можна вільно ввозити/вивозити на підставі цієї генеральної ліцензії. Однак до простих генеральних ліцензій можуть бути включені територіальні винятки, тобто країни, звідки чи куди не дозволяється цією ліцензією відповідно ввозити або вивозити товари. Цього недоліку позбавлена генеральна відкрита (глобальна) ліцензія як генеральна ліцензія, що дозволяє операції по зазначених товарах з усіма країнами світу без обмежень і винятків.
Квоти (контингенти) — допустимі розміри обсягів експорту/імпорту товарів (робіт, послуг) і транзиту товарів певної номенклатури в натуральному або вартісному вигляді, що визначаються державами на певний період. Квотування (контингентування) — це нетарифний засіб державного регулювання зовнішньої торгівлі шляхом встановлення системи квот. Квоти (або контингенти) можна поділити на групи за такими критеріями:
– об'єкт регулювання;
– територіальне охоплення;
– специфіка застосування;
– рівні управління.
За об'єктом регулювання квоти поділяються на експортні, імпортні та транзитні.
Експортні квоти вводяться або відповідно до міжнародних стабілізаційних угод, які встановлюють частку кожної країни у загальному експорті конкретного товару (експорт нафти з країн ОПЕК), або урядом країни для запобігання вивезення товарів, дефіцитних на внутрішньому ринку (експорт нафти з Росії та цукру з України на початку 90–х років).
Імпортні квоти вводяться національним урядом для захисту місцевих товаровиробників, досягнення збалансованості торговельного балансу, регулювання попиту і пропозиції на внутрішньому ринку, а також у відповідь на дискримінаційну торговельну політику інших держав.
Незважаючи на те, що стаття 5 ГАТТ проголошує необхідність забезпечення свободи транзиту, країни мають право за певних умов використовувати кількісні обмеження, а саме квоти на транзит деяких товарів, які і називають транзитними квотами.
За територіальним охопленням квоти поділяються на глобальні та індивідуальні (розподілені).
Глобальна квота — загальний, нерозподілений по країнах розмір експорту/імпорту товарів у натуральному або вартісному вимірі на певний термін (рік, півріччя, квартал). Глобальний контингент, обмежуючи загальну кількість товару, дозволеного до вивезення/ввезення, залишає імпортеру/експортеру свободу вибору країни–партнера. Якщо загальний розмір квоти розподіляється по країнах, то така квота називається індивідуальною (або розподіленою).
За методом визначення (розрахунку) існує два типи індивідуальних квот:
– пропорційна, створена на основі глобальної квоти і відтворююча регіональну структуру експорту/імпорту даного товару, що склалась; при цьому обсяги дозволеного експорту/імпорту розподіляються між країнами пропорційно до їх частки в імпорті/експорті у попередній період;
– двостороння, визначена двома країнами і закріплена у відповідній угоді; відкрита тільки для країн–учасниць цієї угоди.
За специфікою застосування можна виділити сезонні квоти і тарифні контингенти. В деяких випадках застосування квот має чіткий сезонний характер, обмежуючи ввезення на ринок товарів У сезон переробки або споживання і дозволяючи експортерам інших держав поставляти продукцію у необмеженій кількості в міжсезоння, коли місцева продукція вже реалізована/перероблена, уряди захищають національні фірми з сезонним характером виробництва або споживання товарів, від іноземної конкуренції.
Тарифні контингенти — це квоти, в межах вартості або кількості яких товари, що імпортуються або експортуються, обкладаються пільговими (преференційними) ставками мита, а у разі перевищення встановлених обмежень до товарів застосовуються звичайні ставки мита.
Крім того, квоти можуть поділятися за рівнями управління. Так, існують квоти для державних потреб, регіональні, квоти для підприємств, аукціонного продажу.
«Добровільне» обмеження експорту — це форма контингентів на експорт, які вводяться самим експортером під загрозою застосування імпортером санкцій такого характеру, економічні чи політичні наслідки яких будуть неприйнятими для експортера. «Добровільне» обмеження експорту, по–перше, не є добровільним; по–друге, фактично є обмеженням імпорту товарів, перенесеним з кордонів імпортуючої країни на кордони країни–експортера; по–третє, є однією з поширених форм обмежувальної ділової практики.
«Добровільне» обмеження експорту з'явилось у 50—60–ті роки як інструмент регулювання торговельно–економічних відносин індустріально розвинутих країн у формі контингентів на експорт у США деяких товарів з Японії та Західної Європи, насамперед текстильних виробів і прокату чорних металів. Згодом угоди про «добровільне» самообмеження Японією експорту автомобілів у США зумовили перебазування на територію Америки виробництва компаній «Honda», «Nissan» і «Toyota».
Технічні бар'єри.
Термін «технічні бар'єри» охоплює велику групу нетарифних обмежень, що містять перешкоди для імпорту іноземних товарів і створюються національними промисловими стандартами, системами виміру та інспекції якості товарів, вимогами техніки безпеки, санітарно–ветеринарними та фітосанітарними нормами, правилами пакування і маркування тощо. Причинами виникнення технічних бар'єрів може стати:
– незбіг національних стандартів;
– розбіжності у системах виміру, які використовуються при виробництві товарів та оцінці їх параметрів;
– вищі порівняно з країною походження товару санітарно–гігієнічні норми, вимоги охорони здоров'я і техніки безпеки;
– вимоги щодо охорони середовища, які не може виконати експортер;
– різні вимоги до пакування, маркування тощо.
До Марракеської угоди про заснування Світової організацій торгівлі входить Угода про технічні бар'єри у торгівлі, яка містить положення щодо розробки, прийняття та застосування технічних регламентів у торгівлі товарами. Аналогічні положення щодо послуг містить Генеральна угода про торгівлю послугами (Додаток 1 В до Марракеської угоди про заснування Світової організації торгівлі).
Угода про технічні бар'єри у торгівлі охоплює такі питання.
Ст. 1 — загальні положення.
Технічні регламенти та стандарти.
Ст. 2 — розробка, прийняття і застосування технічних регламентів центральними урядовими органами.
Ст. З — розробка, прийняття та застосування технічних регламентів урядовими органами та неурядовими органами.
Ст. 4 — розробка, прийняття та застосування стандартів.
Ст. 5 — процедури оцінки відповідності центральними урядовими органами.
Ст. 6 — визнання оцінки відповідності центральними урядовими органами.
Ст. 7 — процедури оцінки відповідності місцевими урядовими органами.
Ст. 8 — процедури оцінки відповідності неурядовими органами.
Ст. 9 — міжнародні та регіональні системи.
Надання інформації та допомоги.
Ст. 10 — надання інформації про технічні регламенти, стандарти і процедури оцінки відповідності.
Ст. 11 — технічна допомога іншим Членам СОТ.
Ст. 12 — спеціальний та диференційний режим для країн–членів, що розвиваються.
Установи, консультації та врегулювання суперечок.
Ст. 13 — комітет із технічних бар'єрів у торгівлі.
Ст. 14 — консультації та врегулювання суперечок.
Заключні положення.
Ст. 15 — заключні положення: застереження, перегляд, додатки.
Складовою Угоди про технічні бар'єри у торгівлі є Кодекс добросовісної практики з розробки, прийняття і застосування стандартів (Додаток III), яким визначається, що органи стандартизації повинні надавати товарам, що походять з території будь–якого іншого члена COT, режим не менш сприятливий, ніж той, що надається аналогічним товарам вітчизняного походження і товарам, що надходять з будь–якої іншої країни. При цьому орган стандартизації повинен забезпечити, щоб стандарти не розроблялися, не приймалися і не застосовувались у спосіб, метою або наслідком якого є створення невиправданих перепон для міжнародної торгівлі.
Для забезпечення своєчасного і недискримінаційного інформування всіх учасників міжнародної торгівлі щодо змісту та змін у стандартах, Кодекс встановлює, що на вимогу будь–якої заінтересованої сторони на території члена COT орган стандартизації повинен оперативно надати або розпорядитися надати копію його останньої робочої програми або стандарту, який було нею введено. Будь–яка платня, що стягується за таку послугу (за винятком фактичних видатків на доставку), повинна бути однаковою для іноземних і вітчизняних сторін.
Прихованим обмеженням міжнародної торгівлі є також дискримінаційне застосування санітарних і фітосанітарних заходів. З метою мінімізації їх негативного впливу на торгівлю в рамках Марракеської Угоди про заснування COT укладена Угода про застосування санітарних і фітосанітарних заходів, основними напрямами реалізації якої є:
– недискримінація (санітарні і фітосанітарні заходи не повинні застосовуватися у спосіб, який являє собою приховане обмеження міжнародної торгівлі);
– гармонізація (члени COT повинні базувати свої санітарні чи фітосанітарні заходи на міжнародних стандартах, інструкціях чи рекомендаціях);
– еквівалентність (члени COT повинні визначити санітарні та фітосанітарні заходи інших членів еквівалентними, навіть якщо ці заходи відрізняються від їх власних чи від заходів, які використовуються іншими членами COT, що ведуть торгівлю цим самим товаром, якщо експортуючий член COT об'єктивно продемонструє імпортуючому члену COT, що його заходи досягають належного рівня санітарного чи фітосанітарного захисту, встановленого імпортуючим членом СОТ);
– транспарентність (члени СОТ повинні забезпечити, щоб усі санітарні та фітосанітарні нормативні акти, які було прийнято, публікувалися оперативно і таким чином, аби заінтересовані члени СОТ мали змогу ознайомитися з ними).
За оцінками фахівців, у структурі використання технічних бар'єрів переважають стандарти — понад 50 % (основною групою тут є стандарти, що базуються на нормах охорони здоров'я та вимогах безпеки), а також вимоги до маркування і пакування товарів — 20 %.
Адміністративні формальності — нетарифні інструменти державного регулювання зовнішньої торгівлі, які можна об'єднати в такі групи:
– імпортно–експортні процедури;
– зовнішньоторговельне діловодство;
– консульські формальності.
Імпортно–експортні процедури — це законодавчо встановлені правила проведення зовнішньоторговельних операцій. Процедура проведення експортної/імпортної операції поділяється на кілька етапів, які обов'язково включають: підготовку до укладання контракту, укладання контракту, виконання укладеного контракту. Ці етапи, в свою чергу, поділяються на десятки необхідних процедур, пов'язаних з отриманням ліцензії, страхуванням, розрахунками тощо. Саме ці процедури і є об'єктом регулювання (наприклад, обов'язковість використання міжнародних тендерів при державних закупівлях, регламентація процедури проведення та кола учасників товарів, необхідність виконання певних вимог для отримання ліцензії тощо).
Найпоширенішою серед імпортних процедур є процедура ліцензування імпорту. Бажаючи спростити і зробити транспарентними адміністративні процедури і практику, що застосовується в міжнародній торгівлі, а також забезпечити неупереджене і справедливе застосування і здійснення таких процедур і практики, сторони ГАТТ у рамках Марракеської Угоди про заснування СОТ уклали Угоду про процедури ліцензування імпорту, згідно з якою правила для процедур ліцензування імпорту повинні бути нейтральними у своєму застосуванні і вживатися неупереджено і справедливо.
Зовнішньоторговельне діловодство — порядок оформлення і роботи з документами, що обслуговують зовнішньоторговельний обіг (товаросупроводжувальними, транспортними, платіжними тощо).
У 1952 р. члени ГАТТ ухвалили Кодекс стандартної практики стосовно вимог до документів, пов'язаних з імпортом товарів. Кодекс мав дорадчий характер, але в ньому підкреслювалося, що зовнішньоторговельний обіг повинен обслуговуватися двома основними документами: транспортними (коносамент) і товаросупроводжувальними (рахунок–фактура). У сучасній же практиці застосовується майже 600 типів різноманітних документів.
На сьогодні стандартний (уніфікований) перелік документів, які мають бути представлені товаровласником митним органам, відсутній. Крім того, незбіг національних вимог до документів, а іноді і відсутність чіткої інформації щодо таких вимог створюють труднощі при підготовці та оформленні експортних операцій. Тому зовнішньоторговельне діловодство часто має протекціоністський характер, а стосовно національних експортерів виступає як фактор, гальмуючий вихід на зарубіжні ринки. Особливо це стосується малих і середніх підприємств.
Слід також врахувати, що витрати на підготовку додаткових документів збільшують вартість товару, що можна порівняти зі збільшенням ставки мита. За деякими оцінками, витрати на підготовку документів становлять 3—5 % від ціни товару.
Консульські формальності — різновид зовнішньоторговельного діловодства, практика, яка вимагає, щоб певні відомості про товар (ціна, витрати на виробництво тощо), умови виробництва (виконання технічних або санітарно–гігієнічних норм і стандартів тощо) були підтверджені консулом країни призначення товару, який знаходиться на території країни походження товару. Така практика зазвичай набуває форми вимоги надати консульську фактуру, завірену консулом держави, на територію якої експортується товар. Це — особлива форма митної фактури, яка оформлюється у випадках, коли вимагається спеціальне підтвердження (легалізація) для країни–імпортера на предмет відповідності умовам імпортного ліцензування, для спрощення імпортних процедур або з метою збору коштів на утримання місцевих консульств. Невиконання вимоги про видачу імпортером легалізованих консульських фактур у країнах, де існує такий порядок, може спричинити ускладнення під час митної очистки товарів, або значний штраф. Вимоги щодо оформлення консульських фактур найпоширеніші у країнах Латинської Америки.
Екстренне правове регулювання — сукупність правових регуляторів міжнародних торговельно–економічних відносин, що застосовуються при виникненні надзвичайних обставин, непередбачених ситуацій. їх можна поділити на дві групи: інструменти силового торговельно–політичного впливу (ембарго, економічний бойкот, економічна блокада) та антидемпінгові процедури і заходи.
