Сегменти і рівні середовища інвестиційної діяльності. Політична стабільність та ризики. Етапи розвитку правового регулювання іноземного інвестування. Економічне середовище здійснення іноземних інвестицій. Інституціональне регулювання прямих і портфельних інвестицій. Інфраструктура інвестування. Параметри і експертні оцінки інвестиційного клімату в Україні.
Природним середовищем для ефективної іноземної інвестиційної діяльності є ринкова економіка з притаманними їй розвиненими нормативно-правовими та економічними регуляторами і відповідною інфраструктурою. Таке середовище в України лише починає формуватися, до того ж ринкова переорієнтація економіки відбувається в складному сплетенні політичних та соціально-економічних процесів.
Розглянемо найістотніші етапи розвитку та особливості ключових сегментів середовища іноземної інвестиційної діяльності в Україні (рис. 5.1).
Необхідними умовами політико-правового середовища для розвитку іноземної інвестиційної діяльності слід розглядати:
політичну стабільність;
позитивне ставлення до іноземних інвестицій;
наявність нормативно-правових регуляторів, їх надійність та доступність, а також передбачуваність змін.
Рівень політичної стабільності в Україні залежить, з одного боку, від масштабів та темпів політичних і економічних перетворень у контексті створення демократичної правової держави з соціально орієнтованою ринковою економікою, а з іншого — від комплексу зовнішніх чинників, які пов’язані, насамперед, з розпадом СРСР та загального політичного іміджу нашої держави. На сьогодні можна говорити про незворотність політичного (незалежність) і економічного (ринок) вибору українського народу, хоча повного політичного консенсусу в суспільстві ще не досягнуто.
Як показує практика, процеси здобуття державної незалежності колишніми союзними республіками були пов’язані з конфліктами територіального, національно-етнічного та соціального характеру. На тлі цих подій становлення державності України відбувалося в обстановці відносної політичної стабільності. Оскільки знайдено раціональні шляхи розв’язання суперечностей, які існують між Україною та Росією (статус Криму та розподіл Чорноморського флоту), можна прогнозувати збереження й надалі в цілому сприятливих для міжнародного бізнесу політичних умов. Цьому сприяє і в цілому зважена зовнішня політика України в цілому.
Ставлення до іноземних інвестицій в Україні загалом позитивне. Тепер акцент переноситься на вирішення практичних питань обсягів, сфер застосування, строків та умов таких інвестицій. Досить гострі дискусії стосовно «експансії» іноземних корпорацій на інвестиційному ринку України, проблем взаємодії з Міжнародним валютним фондом мають або суто науковий, або вузький політизований характер і суттєво на стратегію інтернаціоналізації економіки не впливають. Інша справа, що ця стратегія повинна бути більш обгрунтованою і послідовною, забезпечувати гарантії національної політичної та економічної безпеки.
На сьогодні актуальними для іноземних інвесторів є не стільки політичні ризики націоналізації чи експроприації, скільки ризики із-за нестабільності владних (виконавчих) структур або введення надзвичайної економічної ситуації (трансфертні ризики), а також від наявної корупції.
Дослідження проблем корупції у світі значно активізувались останнім роками багато в чому у зв’язку з подіями в постсоціалістичних державах. За так званим «індексом корупції» міжнародної організації «Transparency International», що розраховується на репрезентативних аналітичних матеріалах 12 профільних дослідницьких структур і охоплює 85 країн світу, Україна у 1998 р. мала 2,8 бали (0 балів — максимальний рівень корупції, 10 балів — цілковита її відсутність). Частка підприємств, керівники котрих в чисельних опитуваннях експертами міжнародних організацій, відзначають негативний вплив лобіювання із парламентських, президентських і банківських кругів сягає 30-40 процентів.
Національні особливості проявів корупції, з одного боку, реально і суттєво погіршують інвестиційний клімат, а з іншого — стимулюють вивезення капіталів за рубіж.
Загалом інвестори мають на сьогодні широкий арсенал засобів управління політичними ризиками з метою їх уникнення або мінімізації. Зокрема, суттєво зменшувати окремі форми політичного ризику дозволяє страхування інвестицій за допомогою урядових організацій, (наприклад, Корпорація з приватних інвестицій за кордоном (ОРІС) або Агентство по страхуванню інвестицій Уряду США), міжнародних організацій (Агентство з багатосторонніх гарантій інвестицій (МІGA) світового банку) або приватних страхових компаній.
У формуванні правового забезпечення іноземної інвестиційної діяльності в Україні слід розрізняти чотири етапи:
Прийняття та дія законодавчих актів, що регулювали створення та діяльність спільних підприємств (СП) на території СРСР протягом 1987-1989 рр. Законодавчі нормативні акти 1987-1989 рр. зарубіжними інвесторами та експертами оцінювались в цілому позитивно. По-перше, їх прийняття сприяло якісним змінам переходу від майже повної ізоляції до нормальних міжнародних економічних відносин. По-друге, ці акти в принципі гарантували СП господарчу самостійність та невтручання в їх дії з боку органів управління. По-третє, більшість нормативно-правових актів постійно змінювалась та коригувалась у бік лібералізації (відміна обов’язкової частки радянського партнера в статутному фонді СП, що мала бути не менше 51%, відміна виключного права радянського громадянина стати генеральним директором СП і та. ін.). Це забезпечило масштаби та достатньо високий динамізм спільного підприємництва в ті роки. Проте нестикування окремих актів та норм аж до взаємовиключення, їх дублювання та коригування при проходженні з верхніх рівнів управління до нижніх, недоступність частини нормативних актів для західних бізнесменів через нерозвиненість оперативно-інформаційних засобів та “закритість”, непослідовність у питаннях оподаткування свідчили про половинчатість прийнятих законодавчих рішень.
Розробка та прийняття нових актів паралельно на союзному та республіканському рівнях протягом 1990-1991 рр. Закони та відповідні норми, які приймались, мали тимчасовий характер і відбивали не так об’єктивні закономірності, як особливості перехідного періоду.
Вироблення і законодавче закріплення парламентом України надійних нормативно-правових регуляторів зовнішньоекономічної діяльності та спільного підприємництва протягом 1991-1992 рр. Особливо слід згадати Закон України “Про іноземні інвестиції”, яким передбачалось здійснення іноземних інвестицій у різних видах та формах, створювались пільгові умови для іноземних інвесторів, давались законодавчі гарантії захисту іноземних інвестицій від політичних ризиків. З огляду на інші законодавчі акти (закони “Про зовнішньоекономічну діяльність”, “Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон”, “Про підприємництво”, “Про господарські товариства”), можна було говорити про сформованість загальної концепції регулювання іноземної інвестиційної та підприємницької діяльності в Україні, основні принципи якої відповідають принципам, визнаним у світовій господарській практиці. Саме на 1991-1992 рр. припадає пік іноземного інвестування в економіку України, хоча, ліберальне законодавство призвело й до негативних явищ, зокрема, до зростання “фіктивних” інвестицій (до 100 дол. США). Серед особливостей іноземного інвестування в економіку України на цьому етапі, і особливо наприкінці 1992 р., слід назвати диференціацію умов здійснення іноземних інвестицій, спричинену станом та особливостями розвитку окремих сфер національної економіки і відповідної інфраструктури, адміністративно-правового та економічного регулювання.
Коригування законодавчих основ режиму іноземного інвестування декретами Кабінету Міністрів України наприкінці 1992 р. та у 1993-1996 рр. Вжиті на цьому етапі заходи стосуються основних умов іноземного інвестування: статусу підприємств з іноземними інвестиціями; видів іноземних інвестицій, порядку та терміну їх реєстрації; оподаткування підприємств з іноземними інвестиціями; можливостей та умов реінвестування; режиму використання валютних коштів; порядку та умов експортно-імпортної діяльності; митного оподаткування; державних гарантій іноземним інвесторам.
У відповідності зі ст. 2 Закону про режим іноземного інвестування іноземні інвестиції можуть здійснюватися:
в іноземній валюті, що визнається конвертованою;
валютою України — при реінвестиціях в об’єкт початкового інвестування або в будь-які інші об’єкти інвестування згідно із законодавством України за умови сплати податку на прибуток (доходи);
будь-яким рухомим і нерухомим майном та пов’язаних з ним майновими правами (включаючи ТМЦ);
акціями, облігаціями, іншими цінними паперами, а також корпоративними правами (правами власності на частку (пай) в статутному фонді юридичної особи, створеної згідно із законодавством України або законодавствами інших країн), вираженими конвертованою валютою;
грошовими вимогами і правом на вимоги виконання договірних зобов’язань, які гарантовані першокласними банками, мають вартість в конвертованій валюті, підтверджену законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями;
будь-якими правами інтелектуальної власності, вартість яких в конвертованій валюті підтверджена законами (процедурами) країн інвестора або міжнародними торговельними звичаями, а також підтвердженими експертним оціненням в Україні, включаючи легалізовані на території України авторські права, права на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів і послуг, ноу-хау тощо;
правами на здійснення господарської діяльності, включаючи права на користування надрами і використання природних ресурсів, наданих у відповідності із законодавством або договорами, вартість яких в конвертованій валюті підтверджена законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями;
іншими цінностями згідно із законодавством України.
Ст. 5 Закону про режим іноземного інвестування передбачено оцінення іноземних інвестицій, а саме: іноземні інвестиції та інвестиції українських партнерів, включаючи внески до статутного фонду (далі СФ) підприємств, оцінюються в іноземній конвертованій валюті та у валюті України за домовленістю сторін за цінами міжнародних ринків або ринку України. При цьому перерахунок інвестиційних сум в іноземній валюті у валюту України здійснюється за офіційним курсом валюти України, визначеним НБУ.
Прибуток, дохід, інші кошти, отримані у валюті України в результаті вкладення капітальних або фінансових інвестицій, можуть бути реінвестовані на подальший розвиток підприємства. При цьому перерахунок інвестиційних сум відбувається за офіційним курсом валюти України, визначеним НБУ на дату фактичного здійснення реінвестицій.
У відповідності з вимогами, викладеними в ст. 13 Закону про режим іноземного інвестування, іноземні інвестиції підлягають державній реєстрації. Незареєстровані іноземні інвестиції не дають права на отримання пільг і гарантій, передбачених даним Законом.
Для виконання цієї статті Закону КМУ розроблено Положення про порядок державної реєстрації іноземних інвестицій, яке затверджено постановою від 07.08.96 р. №928 (далі — Положення). У відповідності з Положенням реєстрація іноземної інвестиції здійснюється органами державної влади на підставі документів, поданих іноземним інвестором або уповноваженою ним особою, а саме:
інформаційного повідомлення (в трьох примірниках) про внесення іноземної інвестиції, заповненого за встановленою формою, з відміткою державної податкової інвестиції за місцем здійснення інвестиції про її фактичне внесення;
документів, що підтверджують форму здійснення іноземної інвестиції (засновницькі документи тощо);
документів, що підтверджують вартість іноземної інвестиції;
документа, що засвідчує про внесення заявником оплати за реєстрацію.
Рішення про реєстрацію іноземної інвестиції або відмову від неї органи державної влади приймають протягом трьох робочих днів, починаючи з дати надходження вищевказаних документів.
Відмова в державній реєстрації іноземних інвестицій можлива лише тоді, коли здійснення її протирічить чинному законодавству України або подані на реєстрацію документи не відповідають встановленим вимогам.
Думка органів державної влади про недоцільність здійснення іноземної інвестиції ні в якому випадку не є підставою для відмови в державній реєстрації такої інвестиції.
За державну реєстрацію іноземної інвестиції стягується плата в розмірі двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян на день здійснення реєстрації іноземної інвестиції.
Державна реєстрація іноземної інвестиції діє протягом всього періоду її функціонування. У випадку повної або часткової репатріації іноземної інвестиції за кордон іноземний інвестор або уповноважена ним особа повинні повідомити про це відповідний орган державної реєстрації, про що останнім робиться відмітка в інформаційному повідомленні та відповідний запис в журналі обліку державної реєстрації внесених іноземних інвестицій. Інформаційне повідомлення, із вказаною відміткою, направляється відповідним органам, установам у випадку вивезення (переведення) іноземної інвестиції за кордон згідно з законодавством.
З введенням в дію Закону України «Про режим іноземного інвестування» (1996 р.) для іноземних інвесторів встановлено національний режим інвестиційної та іншої господарської діяльності за винятками, передбаченими законодавчими актами та міжнародними угодами України. Для окремих суб’єктів може застосовуватись пільговий режим інвестування. До іноземних інвестицій, фактично здійснених до вступу в дію цього Закону, гарантується правовий режим на момент інвестування.
Постановою Верховної Ради України №823-XIV від 06.07.99 р. було внесено зміни в Постанову «Про порядок введення в дію Закону України «Про режим іноземного інвестування» стосовно іноземних інвестицій, здійснених до введення в дію вказаного Закону:
— до іноземних інвестицій, здійснених до вступу в силу Закону України «Про іноземні інвестиції» 1992 р. застосовуються державні гарантії, встановлені діючим на той час законодавством;
— до іноземних інвестицій, фактично здійснених і зареєстрованих в період дії Закону 1992 р. протягом 10 років застосовуються вказаного Закону, а також інші акти спеціального законодавства (податкового, митного, інвестиційного), діючого на момент реєстрації інвестиції;
— до іноземних інвестицій, фактично здійснених і зареєстрованих в період дії Декрету КМ України від 20.05.93 р. “Про режим іноземного інвестування”, застосовуються положення цього Декрету.
На ліквідацію податкових і митних пільг спільних підприємств націлено Указ Президента України “Про удосконалення державного регулювання діяльності підприємств з іноземними інвестиціями в Україні” (15 лютого 2000 р.) та відповідний Закон України “Про усунення дискримінації в оподаткуванні суб’єктів підприємницької діяльності, створених з використанням майна та коштів вітчизняного походження”, (17 лютого 2000р.). Скасовано дію всіх гарантій для підприємств, створених за участю іноземних інвесторів незалежно від форм і часу внесення інвестицій. Це призвело до збільшення судових конфліктів між спільними підприємствами й органами влади (митницею, податковою адміністрацією). В більшості випадків суди підтверджували право СП на гарантовані державою пільги. Як наслідок, склалась ситуація; коли, з одного боку, пільги законодавче скасовано, з іншого — залишаються в силу рішення судів, які підтверджують ці пільги. На вирішення цієї колізії спрямований Закон України «Про внесення змін до деяких законів України з метою усунення випадків ухилення окремих підприємств, створених за участю іноземних інвесторів, від сплати податків, зборів (обов’язкових платежів)», підписаний Президентом України 6 січня 2002 року. Цим документом було остаточно скасовано державні гарантії для спільних підприємств, надані у 1992-1993роках.
Через зміни у статті Закону України «Про інвестиційну діяльність» обов’язки суб’єктів інвестиційної діяльності доповнено тим, що вони повинні: «сплачувати податки, збори в розмірах і порядку, визначених законами України». На перший погляд, цей обов’язок є очевидним і, до того ж, міститься в Конституції України, однак у сукупності із положеннями п.2 ст.3 цього Закону ця норма набуває досить суттєвого змісту. Так, виходить, що на спільні підприємства поширюється обов’язок щодо сплати встановлених законодавством обов’язкових платежів з дня введення в дію Закону України «Про режим іноземного інвестування», тобто з 1996 року. У цьому закладено значну небезпеку для СП. Тепер ніхто не гарантуватиме, що до них не звернуться податкові органи з вимогою сплатити кошти, заощаджені на пільгах за останні п’ять років.
Таким чином, на практиці ситуація характеризується постійною зміною «правил гри». В процесі непослідовної по відношенню до іноземних інвесторів законодавчої роботи набувають сили закони спеціальної компетенції, спрямовані на уточнення і деталізацію базових законів із взаємосуперечливими положеннями. Особливо це стосується податкового та валютного законодавства із тенденцією до введення більш жорстких норм. Показовим є положення спільних підприємств, котрі протягом останніх років багаторазово отримували і втрачали значні податкові пільги. Це не тільки дестимулювало нові інвестиції, але й негативно впливало на окремі сегменти національного ринку.
Для іноземних інвесторів законотворчий процес є нетранспорентним і непрогнозованим, вони не можуть адекватно реагувати на факти неналежного або навіть невірного виконання законодавства офіційними особами.
Для усунення негативних тенденцій і стимулювання іноземного інвестування в економіку України доцільно вдатися до комплексу загальних і спеціальних заходів, орієнтуючись на такі принципи:
незмінність (стабільність) основних законодавчих положень щодо умов іноземного інвестування;
диференційований підхід до податкових та інших пільг іноземним інвесторам, з огляду на обсяги іноземних інвестицій, види, форми й сфери інвестування та з урахуванням відповідних пріоритетів розвитку економіки України;
надійне, доступне й оперативне організаційне та інформаційно-методичне забезпечення залучення і здійснення іноземних інвестицій.
Незавершеність і непослідовність проведення ринкових перетворень — основний стримуючий чинник у формуванні сприятливого щодо іноземної інвестиційної діяльності економічного середовища. Принципове значення мають проблеми власності, тісно пов’язані з порядком, масштабами і темпами приватизації.
Програма приватизації, яка була прийнята 1992 р., передбачала активну участь іноземних інвесторів у цьому процесі. Їм надавалась можливість брати участь у придбанні власності державних підприємств (до 15% фонду державного майна). З метою заохочення іноземних інвесторів до участі у приватизаційних процесах Указом Президента України від 23 червня 1995 р. “Про заходи щодо забезпечення приватизації у 1995 році” запроваджено національний режим участі іноземних інвесторів у приватизації. Крім того, Президентом України підписано 12 липня 1995 р. Указ “Про приватизацію і оренду земельних ділянок несільськогосподарського призначення”. Ці укази відіграли певну роль у стимулюванні землекористування, процесів приватизації, залученні інвестицій в економіку України, розвитку ринкової інфраструктури.
Загалом за 1992—1998 рр. було приватизовано більше 60 тис. об’єктів і на сьогодні їх питома вага у загальній кількості становить більше 80% (табл. 5.1) Вартість основних фондів і нематеріальних активів підприємств, змінивших форму власності, становить більше 32,0% від їх загальної вартості. На приватизованих підприємствах на сьогодні працює 3,5 млн. чол. або біля 25% від загальної кількості працюючих в галузях економіки України. В промисловості питома вага продукції, виготовлена приватизованими підприємствами, становить 53% від загальних обсягів виробництва.
В країні практично створений вагомий недержавний сектор економіки, а його питома вага в виробництві і сфері обігу унеможливлює реставрацію адміністративно-командної економічної системи.
Однак, на думку фахівців і експертів, результатом завершеної масової сертифікатної приватизації, стало розпорошення власності, формування власника, зацікавленого скоріше у консервації неефективного виробництва, ніж у його перебудові і залученні інвестицій. Особливо це стосується приватизованих підприємств — монополістів. В умовах відсутності конкуренції вони стають неефективними, оскільки, маючи високі рентні доходи, підприємці зацікавлені в контролі, а не в інвестиціях та інноваціях, в тому числі іноземних. В ході приватизації монополій дуже важко запобігати корупції, тінізації економіки тощо.
Відродженню інвестиційної діяльності сприятиме перехід до грошової форми приватизації: і початок приватизації великих підприємств на конкурсній основі у відповідності з Указом Президента Украни “Про негайні заходи по прискоренню приватизації майна в Україні” (29.12.1999 р.) та після Постанови Кабміну України з розблокування більшої частини державних пакетів акцій відкрити акціонерних товариств (18.01.2000 р.).
На початку 2000 р. існувало кілька списків таких підприємств: перелік 993 об’єктів, пакети акцій яких у розмірі не менше 25 відсотків виставляються на продаж; перелік ВАТ, пакети акцій яких підлягають достроковому продажу (62 об’єкти відповідно до постанови КМ від 18.01.2000 р.); перелік ВАТ, пакети акцій яких підлягають першочерговому продажу (150 найпривабливіших підприємств із списку 993 об’єктів відповідно до постанови КМ від 18.01.2000 р.); список із 618 підприємств (варіант ФДМУ), які потрібно вилучити зі списку заборонених до приватизації відповідно до Закону України “Про об’єкти права державної власності, що не підлягають приватизації”.
У цілому це понад 1500 підприємств, що здебільшого належать до групи “Г” (18 підприємств паливно-енергетичного комплексу, 61 — машинобудування, 25 — металургійної промисловості та АПК).
Основою сучасної стратегії у цій сфері є пошук відповідального інвестора, для котрого створюються належні умови викупу цілісного майнового комплексу чи контрольного пакету акцій підприємств стратегічного значення або підприємств-монополістів.
Особливостями програми приватизації, запропонованої з 2000 р., важливими як для вітчизняних, так і для іноземних інвесторів є:
орієнтація не просто на стратегічного інвестора, а на інвестора промислового, тобто такого, що виробляє продукцію, виконує роботи чи надає послуги аналогічні відповідному підприємству, що приватизується. За оцінками фахівців, такими інвесторами реально можуть виступати переважно зарубіжні транснаціональні структури або об’єднання з участю вітчизняного та іноземного капіталу;
продаж максимально об’єднаних пакетів акцій (75—98%) на міжнародних тендерах через радників (вітчизняних та іноземних), тобто зрозумілими для іноземних інвесторів методами;
активний продаж на біржах блокуючих пакетів інвестиційно привабливих підприємств, якщо 75% акцій ВАТ попередньо реалізовано і власник вже фактично сформувався.
Суттєва увага в приватизаційних процесах приділяється з одного боку, транспорентності відповідних процедур, випереджуючому інформуванню ширшого кола потенційних інвесторів тощо, а з іншого — контролю за виконанням покупцями інвестиційних зобов’язань, котрий повинен стати 100%-им.
У 2000 р. приватизовано 5247 об’єктів. Показово, що доходи держбюджету від приватизації у 2000 р. становили 2,3 млрд. грн (практично стільки було отримано за всі попередні роки).
Одночасно слід створювати необхідні умови для іноземного інвестування у державний сектор економіки та в підприємства з державною часткою в управлінні, котрих нараховується біля 4000 (із держчасткою більше 10%).
Вирішальне значення для залучення іноземних інвесторів має податкова політика приймаючої країни. Знаходячись фактично у національному режимі господарської діяльності, іноземні підприємці відчувають на собі крайню нестабільність і недосконалість податкової системи: численних змінах та поправках до існуючих законів; відсутності єдиної законодавчої та нормативної бази оподаткування; багаточисельності нормативних документів та невідповідності законів та підзаконних актів, які регулюють податкові відносини; наявності законів, які відносяться до інших галузей права, але зачіпають питання регулювання податкових відносин; існуванні правових прогалин; відсутності достатніх правових гарантій для учасників податкових відносин.
Головним принципом і напрямом діяльності відповідних державних структур протягом тривалого часу було здійснення значного податкового навантаження на суб’єктів підприємницької діяльності та посилення адміністративного контролю за сплатою податків та зборів. При цьому не враховувалося, що дохід, який отримує держава внаслідок збільшення податкового тиску та адміністративного контролю менший, ніж економічний збиток, який завдається такими діями господарюючим суб’єктам.
Намагаючись вирішити проблему податкового тиску та надмірного адміністративного контролю, господарюючі суб’єкти переносять відносини між споживачем та виробником, а також свої доходи у тіньовий сектор економіки, величина якого за різними підрахунками становить від 45 до 55% валового внутрішнього продукту. Результатом цього стає недотримання державною частини податкових надходжень та намагання компенсувати це знову є за рахунок введення нових податків та зборів — наприклад, гербового збору, збору з операцій конвертування валюти, продажу ювелірних виробів та транспортних засобів, власників мобільних телефонів тощо. Але збільшення податкового навантаження означає або банкрутство платників податків, або знову є, значно більшою мірою, їхній відхід до тіньової економіки.
Кардинально змінити ситуацію можна лише шляхом докорінного реформування системи оподаткування в напрямках:
зменшення оподаткування до рівня, який би стимулював і захищав вітчизняне виробництво;
звільнення від оподаткування частини прибутку, використаної для розвитку виробництва, освоєння виробництва і запровадження ново техніки, на проведення науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок, поповнення обігових коштів підприємств;
суттєвого спрощення податкової системи.
Специфічною для іноземних інвесторів є проблема подвійного оподаткування, котра вирішується шляхом укладення відповідних міжнародних угод (табл. 5.2). Угоди про уникнення подвійного оподаткування передбачають сплату податку в Україні з урахуванням сум аналогічного податку, сплаченого за кордоном. Міжнародні угоди застосовуються щодо податків на доходи і на майно з урахуванням особливостей податкового законодавства кожної конкретної країни. У випадку відсутності такої угоди при визначенні сум податків застосовується законодавство України.
Особливе значення для розвитку іноземного інвестування в Україні має становлення національної валютно-фінансової системи. Гарантії здійснення платежів та репатріації прибутку залежать, в першу чергу, від інфляційної та валютної політики приймаючої країни.
Чинне законодавство України, зокрема, не передбачає компенсацій від впливу інфляції та девальвації національної валюти на прибуток іноземного інвестора, складними і невигідними є процедури репатріації прибутку, хоча таке право законодавчо задеклароване.
Активним регулятором інвестиційного ринку ще не стала банківська система. Українські комерційні банки генерують порівняльно незначні інвестиційні ресурси, недостатнім є рівень банківських послуг тощо. Неприйнятною для іноземних інвесторів є цінова політика з фіксованим регулюванням, наприклад, цін на газ, нафту, електроенергію.
На сьогодні першочерговою стає проблема стабілізації гривні і створення умов для ефективного функціонування грошового, кредитного та валютного ринків.
У процесі формування інституціонального середовища, яке сприяє іноземному інвестуванню, Україна, з одного боку, поступово долає відірваність від міжнародних економічних структур, а з іншого — досить інтенсивно розвиває внутрішні адміністративні та ринкові саморегулівні інститути для забезпечення ефективної іноземної інвестиційної діяльності.
Безпосередньо функції регулювання іноземного інвестування виконують Адміністрація Президента України, Кабінет Міністрів, Міністерство економіки, Міністерство фінансів, відповідні підрозділи інших міністерств і відомств та обласних (міських) державних адміністрацій. Показовими є спроби створення спеціальних інститутів: певний час діяло Агентство з міжнародного співробітництва та іноземних інвестицій, яке було трансформовано в Національне агентство реконструкції і розвитку, а потім ліквідоване. З метою запобігання спорів між іноземними інвесторами та органами виконавчої влади і місцевого самоврядування, сприяння оперативному позаурядовому врегулюванню суперечок Указом Президента України у 1997 р. утворено Палату незалежних експертів з питань іноземних інвестицій як постійнодіючий консультативно-дорадчий орган. Президент України очолив Консультативну раду з питань іноземних інвестицій в Україні (1997 р.)
Значну роботу з акумуляції і ефективного використання великих іноземних інвестицій виконує Український державний експортно-імпортний банк. Працює Ліга підприємств з іноземними інвестиціями, розширюється діяльність Торгово-промислової палати, інтенсифікується робота науково-дослідних інститутів міжнародного профілю, формується мережа фірм та організацій, які надають методичну, консультаційну та практичну допомогу веденню міжнародного інвестиційного бізнесу на території України.
Вирішальний вплив на розвиток іноземного портфельного інвестування справляє інституціалізація національного фондового ринку, котрий у процесі становлення пройшов 2 етапи.
Перший етап: з 1991 р. по 1994 р. Незважаючи на те, що саме у 1991 році було дано законодавчий “старт” розвитку фондового ринку України у зв’язку з прийняттям ключових законів щодо діяльності акціонерних товариств та випуску і обігу цінних паперів (Закони України “Про господарські товариства”, “Про цінні папери і фондову біржу”), цей етап характеризується вкрай низькими темпами розвитку фондового ринку. Насамперед, це пов’язано з повільними темпами приватизації, повною відсутністю необхідної інфраструктури, недостатньою правовою врегульованістю питань, пов’язаних з його функціонування. Практично був відсутній вторинний ринок цінних паперів. Суттєвим недоліком першого етапу була відсутність системи обліку прав власності на цінні папери. Розпорошеність функцій між різними державними органами щодо регулювання фондового ринку не дозволяла в повній мірі забезпечувати процес його гармонійного розвитку, досягнення цілісності та прозорості, поступового інтегрування у світові фондові ринки.
Другий етап: з 1995 р. по 1999 р. Цей етап характеризується значним кількісним та якісним зростанням фондового ринку України, каталізатором чого можна вважати два моменти: прискорення темпів приватизації та створення державної системи регулювання фондового ринку, насамперед Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку, визначення та розподіл повноважень щодо регулювання фондового ринку серед інших державних органів. Законодавчо було визначено принципи та шляхи розвитку ринку цінних паперів — Концепція функціонування та розвитку ринку цінних паперів (1995 р.), Закони України “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні” (1996 р.), “Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні” (1997). У систему державного регулювання національного фондового ринку покладено принципи: першочергової реалізації загальнонаціональних інтересів і забезпечення гарантій та безпеки інвестиційної діяльності; оптимальності; послідовності; орієнтованості на світовий досвід функціонування фінансових ринків; єдності державного регулювання.
Для дієвості системи регулювання державою фондового ринку створюється відповідна структура та запроваджуються певні його методи (рис. 5.2).
Основними результатами другого етапу розвитку фондового ринку України можна вважати створення дієвої системи нагляду за дотриманням законодавства на ринку цінних паперів, створення системи реєстрації прав власності на цінні папери та системи розкриття інформації про емітентів та професійних учасників ринку цінних паперів.
За сукупністю кількісних показників національний фондовий ринок є досить масштабним. Станом на 01.01.2000 р. загальний обсяг емісій цінних паперів, зареєстрованих Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку, становить 31, 682 млрд. грн. (табл. 5.3)
Акції є найбільш поширеним фінансовим інструментом на фондовому ринку України і їх частка в загальному обсягу випуску цінних паперів складає 97,95%. На сьогодні в Україні нараховується 35,26 тис закритих і відкритих акціонерних товариств (рис. 5.3)
Характерним є переважний випуск акцій у найбільших промислових регіонах України: Донецькій, Дніпропетровській, Луганській, Харківській областях, а також у місті Києві та Київській області (рис. 5.4)
Відкритими акціонерними товариствами з метою залучення додаткового капіталу, у 1999 р. здійснено 387 емісій на суму 1474,104 млрд. грн., що складає 18,49% від загального обсягу випуску цінних паперів. Закритими акціонерними товариствами здійснено 1972 емісій, а їх частка складає 34,68%. Частка випуску акцій у процесі приватизації та корпоратизації державних підприємств залишається досить значною і складає 19,81% (391 емісія).
Усталено зростає частка інституційних учасників фондового ринку (комерційних банків, інвестиційних фондів та компаній, страхових компаній) у загальному випуску акцій. Так, у 1999 році випуск акцій непромисловими підприємствами, порівняно з 1998 роком, зріс від 0,625 млрд. грн. до 1,029 млрд. грн., а їх частка зросла від 5,28 до 13% (табл. 5.4)
Мало використовується в Україні такий поширений на світових фінансових ринках інструмент як корпоративні облігації. У поточному році три емітенти зареєстрували у Комісії чотири випуски облігацій на загальну суму 132,188 млн. грн.
Прийняття Закону України від 15 липня 1999 року №977-XIV “Про внесення змін до деяких законів України з метою стимулювання інвестиційної діяльності” усунуло дискримінаційне оподаткування коштів, залучених шляхом випуску облігацій. Цей закон повинен стимулювати випуск корпоративних облігацій та деяких інших видів цінних паперів в Україні. Також цим законом більш чітко визначені правові засади оподаткування операцій на ринку цінних паперів.
Залучення коштів до бюджетів місцевих органів влади шляхом випуску облігацій місцевих позик на сьогодні не має широкого поширення в Україні. Значними були лише позики Одеської міської Ради (61 млн. грн.) та Автономної Республіки Крим (120 млн. грн.) 1997—1998 рр. Протягом 1999 р. в Україні не зареєстровано жодного випуску облігацій місцевих позик.
Серед основних причин, через які органи місцевого самоврядування не використовують ці фінансові інструменти, можна зазначити наступні:
відсутність кваліфікованих спеціалістів в органах місцевого самоврядування з питань випуску та обігу облігацій місцевої позики;
високі ставки на позикові кошти на кредитному ринку;
низькій рівень довіри з боку інвесторів до місцевих органів влади.
Розвиток фондового ринку, а також пошуки шляхів подолання кризи неплатежів, призвели до швидкого розвитку вексельного ринку. У зв’язку з цим можна констатувати, що правове поле вексельного обігу в Україні все ще залишається недосконалим, що і породжує значні фінансові зловживання. Для усунення правових прогалин у сфері обігу векселів Верховною Радою України протягом 1999 року було прийнято три закони, спрямовані на розвиток законодавчої бази вексельного обігу в Україні.
“Про приєднання України до Женевської конвенції 1930 року, якою запроваджено Уніфікований закон про переказні векселі та прості векселі” (від 6 липня 1999 року №826-XIV);
“Про приєднання України до Женевської конвенції 1930 року про врегулювання деяких колізій законів про переказні векселі та прості векселі (від 6 липня 1999 року №827-XIV);
“Про приєднання України до Женевської конвенції 1930 року про Гербовий збір стосовно переказних векселів і простих векселів” (від 6 липня 1999 року №827-XIV).
Одним з подальших напрямів розвитку ринку цінних паперів в Україні є розвиток ринку похідних цінних паперів. Першочерговим завданням на сьогодні є вирішення проблем, пов’язаних з законодавчим забезпеченням випуску та обігу похідних цінних паперів.
У 1999 році продовжився розвиток інфраструктури фондового ринку на основі впровадження сучасних розрахункових-клірингових технологій, удосконалення нормативно-правової бази. Було створено Національний депозитарій України. Зберігається тенденція, щодо посилення ролі зберігачів цінних паперів у системі функціонування інфраструктури ринку цінних паперів та зменшення їх кількості (рис. 5.5). У першу чергу це пов’язано зі збільшенням кількості бездокументарних та знерухомлених випусків цінних паперів та швидким розвитком депозитарно-клірингових установ.
Одночасно збільшується кількість емітентів, що передали ведення власних реєстрів реєстраторам, та кількості випусків іменних цінних паперів, які обслуговують реєстратори (табл. 5.6)
У 1999 році спостерігалося різке зростання кількості номінальних утримувачів у реєстрах (у 8,14 рази порівняно з початком 1999 року), що в першу чергу пов’язано з розвитком інститутів зберігачів та депозитаріїв, загальним пожвавленням ситуації на ринку цінних паперів, а також встановленням Комісією максимального тарифу на послуги реєстраторів при знерухомленні цінних паперів у номінальних утримувачів. В той же час з’явилася тенденція поступового скорочення кількості власників іменних цінних паперів у системах реєстру, що пов’язано з завершенням масової приватизації підприємств та поступовим укрупненням пакетів акцій приватизованих підприємств. Очікується, що і в подальшому кількість власників іменних цінних паперів у системах реєстру буде скорочуватися.
На сьогодні в Україні здійснює діяльність 75 зберігачів, більшість з яких є комерційними банками (рис. 5.6)
У 1999 році тривало виконання компанією “ПрайсвотерхаусКуперс”, а також депозитарієм ВАТ “Міжрегіональний фондовий союз” проекту технічної допомоги Американської Агенції з Міжнародного розвитку (ААМР) і Міжнародного Банку Реконструкції та Розвитку “Розвиток інфраструктури фондового ринку України” щодо створення в Україні клірингового депозитарія. Цей проект розпочався в жовтні 1999 року і є першим кроком щодо розбудови та запровадження розрахунково-клірингових послуг на ринку цінних паперів в Україні. Протягом 1999 року виконавцями цього проекту було здійснено заходи, результатам яких є запровадження в депозитарії ВАТ “Міжрегіональний фондовий союз” виконання поодиночних розрахунків за окремими угодами щодо цінних паперів за принципом “поставки проти платежу”. Процес розрахунків включає переведення цінних паперів з одного рахунку в депозитарії на інший проти платежу, який здійснюється через розрахунковий банк — Національний банк України. Розрахунки здійснюються на день Т+3 (стандартна схема) або на будь-який інший день (від Т+1 до Т+30), якщо це передбачено умовами договору. У травні 1999 року Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку ВАТ “Міжрегіональний фондовий союз” було видано тимчасовий дозвіл на здійснення професійної розрахунково-клірингової діяльності на здійснення поодиночних розрахунків. Протягом цього року ВАТ “Міжрегіональний фондовий союз” уклав договори про кліринг та розрахунки за угодами щодо цінних паперів з 5 фондовими біржами, 27 зберігачами, а також уклав угоду про обмін інформацією з Позабіржовою фондовою торговельною системою (ПФТС), договір про здійснення грошових розрахунків із Національним банком України.
Впровадження в депозитарії ВАТ “Міжрегіональний фондовий союз” функцій щодо здійснення поодиночних розрахунків за окремими угодами щодо цінних паперів є початковим етапом проекту зі створення в Україні клірингового депозитарію.
Національний депозитарій України (НДУ) створено у травні 1999 року як центральну ланку Національної депозитарної системи, що передбачено Законом України “Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні”.
Національний депозитарій є центральним елементом Національної депозитарної системи України, який забезпечує її формування та розвиток, функціонування єдиної системи депозитарного обліку і обслуговування обігу цінних паперів, інтеграцію НДСУ у міжнародну систему депозитарний установ, що забезпечують функціонування світових ринків капіталу.
Національний депозитарій України є спеціальною установою, створеною у формі відкритого акціонерного товариства, засновниками якого виступила держава в особі Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку та Національного банку України. Крім того, акціонерами НДУ є об’єднання учасників Національної депозитарної системи та провідні професійні учасники фондового ринку України. Зокрема, це Українська фондова біржа, Українська асоціація інвестиційного бізнесу, Перша фондова торговельна система, Професійна асоціація реєстраторів та депозитаріїв, АППБ “АВАЛЬ”, ВАТ “Міжрегіональний фондовий союз”, Фінансова компанія “Укрнафтогаз”, Інвестиційна компанія “ТЕКТ”.
Як випливає зі Статуту Національного депозитарію, узгодженого у відповідності з міжурядовим українсько-американським Меморандумом про взаєморозуміння від 25 січня 1999 року, діяльність Національного депозитарію на першому етапі обмежена трьома функціями, які українське законодавство визначає у якості виключних його функцій:
стандартизація депозитарного обліку цінних паперів відповідно до міжнародних норм;
стандартизація документообігу щодо операцій з цінними паперами і нумерація (кодифікація цінних паперів, випущених в Україні, відповідно до міжнародних норм);
встановлення відносин і налагодження постійної взаємодії з депозитарними установами інших країн, укладання як двосторонніх, так і багатосторонніх угод про пряме членство або кореспондентські відносини для обслуговування міжнародних операцій з цінними паперами учасників Національної депозитарної системи, контроль їх за кореспондентськими відносинами з депозитарними установами інших країн.
Організований ринок цінних паперів в Україні представлений 6 фондовими біржами та 2 торговельно-інформаційними системами:
На організованому ринку цінних паперів України у 1999 році спостерігалось значне пожвавлення, що було викликано, як збільшенням пропозицій первинного продажу акцій приватизованих підприємств, так і загальним збільшенням вторинного обігу цінних паперів (табл. 5.7, 5.8)
Прискорення темпів приватизації державного майна в Україні призвело до значного збільшення обсягу первинного розміщення акцій підприємств, що знаходяться у процесі приватизації, на організаторах торгівлі цінними паперами. Значно зросли обсяги торгів і на вторинному ринку (табл. 5.9)
Подальший розвиток системи організованої торгівлі на фондовому ринку пов’язаний зі створенням в Україні Єдиної біржової системи. Позитивними напрямами, що сприятимуть виходу з кризи можуть стати: концентрація угод на організаційно оформленому ринку, зокрема, зосередження вторинної торгівлі цінними паперами на фондових біржах та торговельно інформаційних системах, що передбачено в Указі Президента України “Про невідкладні заходи щодо прискорення приватизації майна в Україні”.
Обіг цінних паперів в Україні забезпечують 836 торговців цінними паперами, представлені:
суб’єктами підприємницької діяльності, для яких цей вид діяльності є виключним (65,4%);
комерційними банками (17,1%);
інвестиційними компаніями (17,5%).
Така структура торговців цінними паперами спостерігається протягом двох останніх років без значних змін. Посилюється тенденція щодо диференціації торговців цінними паперами, а саме поступово з’явилась група торговців, які щоквартально здійснюють обсяги операцій, що перевищують 10 млн. грн., з одночасним зменшенням кількості тих торговців, які взагалі не здійснювали діяльності. Крім того, поступово зменшується група “дрібних” торговців, тобто тих, які виконують щоквартально угод на суму, що не перевищує 100 тис. грн. Більше половини торговців, які здійснювали діяльність протягом 1999 року, відносяться до “середньої групи” — обсяг укладених ними угод складає від 100 тис. до 1 млн. грн.
Згідно чинного законодавства торговці цінними паперами можуть здійснювати наступні види діяльності: комерційну, комісійну, діяльність з управління цінними паперами, представницьку діяльність та діяльність з розміщення цінних паперів. На сьогодні переважають комерційні і комісійні операції (рис. 5.7), що обумовлено їх високою динамікою (рис. 5.8).
Комерційні банки здійснюють найбільший обсяг угод з цінними паперами, хоча їх питома вага постійно знижується (рис. 5.9)
Важливу роль у розвитку інвестиційного процесу в Україні протягом останніх 5 років відіграють інвестиційні фонди та інвестиційні компанії.
Основною функцією цих інститутів є акумуляція коштів (в основному приватизаційних майнових сертифікатів (ПМС)) переважно дрібних інвесторів та здійснення їх наступного інвестування (як правило, шляхом участі у сертифікатних аукціонах) у цінні папери інших емітентів і на основі цього формування та управління єдиним портфелем цінних паперів.
Проведення масової сертифікатної приватизації державних підприємств зумовило швидке зростання кількості інвестиційних фондів та взаємних фондів інвестиційних компаній, які здійснюють діяльність у сфері спільного інвестування.
Станом на 1 січня 2000 року інвестиційними фондами та заємними фондами інвестиційних компаній було залучено 19146,174 тис. приватизаційних майнових сертифікатів на загальну суму 201034,8 тис. грн., що свідчить про те, що майже 42% громадян України взяли участь у приватизації державного майна через інститути спільного інвестування (ІСІ).
Станом на 1 жовтня 2000 року в Україні діє 128 інвестиційних фондів та 100 інвестиційних компаній (рис. 5.10).
Особливістю розвитку та функціонування інститутів спільного інвестування в Україні є те, що в переважній своїй більшості вони були створені саме для обслуговування процесів сертифікатної приватизації.
Цей факт підтверджує те, що пік активної діяльності ІСІ приходиться на 1997—1998 рр. — роки найбільш активної приватизації державних підприємств, а також те, що переважна більшість діючих інститутів спільного інвестування — це закриті інвестиційні фонди та закриті взаємні фонди інвестиційних компаній, які становлять майже 90% від загальної кількості інститутів спільного інвестування. На сьогодні відкритими є лише 3 інвестиційні фонди та 8 взаємних фондів інвестиційних компаній.
Зниження загальної кількості інститутів спільного інвестування протягом останніх двох років викликано поступовим завершенням процесу масової приватизації та відповідним закінченням терміну дії ІСІ. Протягом наступних кількох років очікується закриття більшості інститутів спільного інвестування, в т.ч. лише у 2000 року очікується закінчення термінів діяльності, ще 46 інвестиційних фондів та 45 взаємних фондів інвестиційних компаній.
Завершення сертифікатної приватизації вимагає вирішення цілого ряду нагальних проблем, що виникають у зв’язку з цим у сфері спільного інвестування:
вирішення питання щодо подальшої долі невикористаних приватизаційних майнових сертифікатів, які акумульовані фінансовими посередниками;
можливість розрахунку з учасниками інвестиційних та взаємних фондів інвестиційних компаній цінними паперами, які знаходяться у власності цих інститутів спільного інвестування;
порядок реорганізації та ліквідації існуючих інститутів спільного інвестування.
В сьогоднішніх умовах розвитку цінних паперів постає необхідність розвитку принципово нових інститутів спільного інвестування, а саме корпоративних та пайових інвестиційних фондів. Це дозволить посилити роль ІСІ у інвестиційних процесах в Україні, створити надійний і в той же час більш простий механізм залучення коштів юридичних та фізичних осіб, забезпечити їх діяльність у відповідності зі світовою практикою та стандартами їх діяльності.
Зокрема, у 1999 році продовжувалося співробітництво Комісії з Американським агентством з міжнародного розвитку (USAID), зокрема з контрактером Комісії — компанією Financial Markets International, Inc (FMI), яка веде довгострокову роботу з консультаційної допомоги у розробці нормативної бази регулювання фондового ринку. Працює Спеціальна цільова група з питань корпоративного управління та прав акціонерів, яка була створена на підставі положень Меморандуму про взаєморозуміння між Урядом України та Урядом Сполучених Штатів Америки. До складу Спеціальної цільової групи входять як фахівці з юридичних питань та керівники представництв міжнародних організацій, які працюють в Україні, так і представники Комісії, Міністерства юстиції України, інших спеціалістів органів виконавчої влади. Метою діяльності групи є визначення цілей та підготовка переліку завдань, необхідних для створення в Україні цивілізованої практики корпоративного управління. Крім того, проводилися зустрічі групи, на яких велася робота у напрямку розробки та вдосконалення нормативної бази з питань корпоративного управління, зокрема розроблено та запропоновано на розгляд Комісії проект Закону України “Про акціонерні товариства”. Розвивається співробітництво з Світовим банком, зокрема, в рамках реалізації спільного проекту “Позика на розвиток підприємств-ІІ” (IDAL-II) та підготовки проекту “Позика на розвиток приватного сектора” (PSDL). Впровадження рекомендації Світового банку під час реалізації проекту IDAL-II стало значним кроком на шляху розбудови ринкової інфраструктури в Україні: було удосконалено систему розкриття інформації на ринку цінних паперів, впроваджено міжнародні стандарти бухгалтерського обліку, внесені зміни до системи оподаткування операцій з цінними паперами, запроваджені норми ЄС та IOSCO до функціонування депозитарних та розрахунково-клірингових механізмів, підвищено статус саморегулівних організацій та бірж, здійснено поштовх для розвитку депозитарної, розрахунково-клірингової та платіжної систем для обслуговування операцій з цінними паперами.
Незважаючи на певний прогрес у розвитку фондового ринку, залишається цілий ряд не вирішених проблем. Серед яких можна виділити: недостатність законодавчого забезпечення, низький технологічний рівень функціонування ринкової інфраструктури, недостатня прозорість діяльності емітентів та професійних учасників фондового ринку, низькій рівень корпоративної культури, недостатній рівень знань більшої частини населення з питань фондового ринку тощо.
Із зростанням обсягів інвестування в економіку України, необхідністю належного обслуговування інвестиційних процесів та забезпечення належного захисту прав інвесторів, а також у зв’язку із закінченням масової приватизації фондовий ринок повинен перейти в новий етап свого розвитку. Необхідність прискорення економічних реформ в Україні, активізації залучення та раціонального розміщення інвестиційних ресурсів на конкурентних засадах, вдосконалення обігу цінних паперів та забезпечення захисту прав інвесторів на фондовому ринку вимагає зосередження уваги на таких напрямах розвитку вітчизняного ринку цінних паперів:
удосконалення системи захисту прав інвесторів;
підвищення ролі державного регулювання ринку цінних паперів, розвиток нормативно-правової бази;
розбудова інфраструктури фондового ринку;
розвиток системи організованої торгівлі;
удосконалення діяльності інститутів спільного інвестування;
удосконалення механізмів корпоративного управління.
Сприяти інтенсифікації іноземної інвестиційної діяльності або створювати додаткові перешкоди її розвитку здатна загальна інфраструктура, котру потребують інвестори для реалізації своїх проектів. Так, високі транспортні видатки завдають шкоди інвестиціям в промислових галузях, що орієнтуються на експорт. З огляду на багатоманітність пропозиції та якість обслуговування послуги в сфері телекомунікацій помітно відстають від очікуваних. Держава пропонує низку послуг щодо базисного забезпечення в сферах охорони здоров’я, освіти та транспорту, а також дотримання правопорядку та законності. Якщо їх розглянути у співвідношенні з видатками (податки, виплати, митні збори, корупція) то в порівнянні з іншими східноєвропейськими країнами, України є вкрай непривабливою. Зокрема, податковий тягар майже на 50% більший, ніж у державах з подібним ВВП на душу населення. Трапляється, що ця роль оферента послуг набуває спотвореного характеру. Так, від багатьох іноземних інвесторів місцеві органи влади вимагали «добровільної» участі у розбудові державної інфраструктури, зокрема, будівництва доріг, мостів, пожежних станцій тощо.
Не викликає сумніву той факт, що формування сприятливого для міжнародного інвестиційного бізнесу соціально-культурного середовища та його складових елементів тісно пов’язане і багато в чому визначається змінами в політико-правовому, інституціональному та економічному середовищах. Так, розвиток форм власності, роздержавлення і приватизація сприяють розвиткові підприємництва, безпосередньо включають у сферу економічних відносин особистий інтерес. Розвиток прогресивних організаційних структур управління та розпад бюрократичної командно-адміністративної системи сприяє подоланню інерційності господарського мислення. Водночас потрібні спеціальні зусилля, спрямовані на формування ринкової економіки в цілому та відповідного соціально-культурного середовища, з боку держави та її інститутів. По-перше, найважливіше для України завдання — розробити адаптований до умов української ментальності механізм реалізації прийнятих законодавчих актів. По-друге, одночасно з цим формувати позитивну громадську думку, по-справжньому готувати людей до нових економічних умов життя, максимально використовуючи засоби масової інформації та, що особливо важливо, реформуючи всю систему народної освіти.
Впроваджуючи політику на активізацію іноземного інвестування, Україна, як і інші країни з перехідними економіками, стає об’єктом аналізу щодо потенціалу й ризику іноземної інвестиційної діяльності. Інвестиційний потенціал (об’єктивні, переважно кількісні умови інвестування) та інвестиційний ризик (переважно якісні політичні, економічні та соціальні характеристики приймаючої країни щодо ймовірності втрати інвестицій чи доходу від них) визначають інвестиційний клімат.
Традиційно проведення експертно-аналітичного оцінювання інвестиційного клімату пов’язане з виведенням інтегрального показника ризику та відповідним ранжуванням країн визначенням їх інвестиційного рейтингу через аналіз факторів їхнього політичного, економічного, соціально-культурного, інституціонального середовища, ресурсів та інфраструктури. Деталізація факторів, їх компонування, методи їх кількісної та якісної оцінки залежать від цілей та конкретних завдань тієї чи іншої інформаційно-аналітичної системи.
Найвідомішими авторитетними системами оцінок інвестиційного клімату є рейтинги Institutional Investor, Euromoney та BERI.
Рейтинг Institutional Investor — це насамперед рейтинг (оцінка) кредитоспроможності країн. Він складається за участю експертів ста провідних міжнародних банків. Такі оцінки робляться кожних півроку за комплексним показником, що враховує різні аспекти і параметри платіжної спроможності та інвестиційної привабливості 135 країн.
Рейтинг Euromoney базується на дослідженні трьох груп індикаторів: 1) ринкових — 40%; 2) кредитних — 20%; 3) політико-економічних, які включають політичний ризик, економічне становище та прогноз економічного розвитку, — 40%.
При формуванні рейтингу в інформаційній системі BERI (Business Environment Risk Index) оцінюються політична стабільність, ставлення до зарубіжних інвестицій, націоналізація, девальвація, платіжний баланс, бюрократичні питання, темпи економічного зростування, можливість реалізації угод, витрати на заробітну плату, продуктивність праці, інфраструктура, умови коротко- та довгострокового кредитування (див. табл. 5.10)
Національні рейтинги інвестиційного клімату періодично публікують провідні економічні журнали (Fortune, The Economist), авторитетні експертні агенства (Moody’s, Standart and Poor, IBCA). У дослідницьких цілях використовуються інші (більш вузькі чи розширені) експертно-аналітичні та прогностичні системи.
Для більшості країн (особливо великих і тих, що мають федеративний устрій) актуальними і практично значущими для інвестора є оцінки інвестиційного клімату (інвестиційної привабливості) регіонів. Напрацьовано різні методичні підходи і відповідний інструментарій такої оцінки.
Цікавими, зокрема, є рейтинги інвестиційної привабливості регіонів Росії, що публікуються у журналі “Эксперт”. Розроблена оригінальна методика із поєднанням статистичного і експертного підходів. Інтегральний рейтинг кожного регіону розраховується: а) по ресурсно-сировинній, виробничій, споживчій, інфраструктурній, інтелектуальній, інституціональній, інноваційній складових інвестиційного потенціалу; б) по рівню інвестиційного ризику, що включає економічну (тенденції економічного розвитку), політичну (поляризація політичних симпатій населення), соціальну (рівень соціальної напруженості), екологічну (рівень забруднення природного середовища) та кримінальну (рівень злочинності) складові. Характерно, що у цілому співпадають рейтинги інвестиційної привабливості, розраховані окремо для національних та іноземних інвесторів. Іншими словами, якщо регіон є привабливим для російського інвестора, то він, як правило, є привабливим і для іноземного інвестора і навпаки. Доречі, за оцінками “Експерт — Регіон” найбільший інвестиційний потенціал мають Свердловська область (1 місце), Москва (2 місце), Московська область (3 місце), Санкт-Петербург (4 місце).
Одна з перших комплексних методик оцінки інвестиційної привабливості регіонів України розроблена під керівництвом І.А.Бланка. Вона передбачає ранжування регіонів (областей) за п’ятьма синтетичними (узагальненими) показниками із врахуванням їх значущості:
рівень загальноекономічного розвитку регіону (7 аналітичних показників) — 35%;
рівень розвитку інвестиційної інфраструктури регіону (5 аналітичних показників) — 15%;
демографічна характеристика регіону (4 аналітичних показники) — 15%;
рівень розвитку ринкових відносин і комерційної інфраструктури регіону (6 аналітичних показників) — 25%;
рівень криміногенних, екологічних та інших ризиків (4 аналітичних показники) — 10%.
Показово, що за результатами оцінки найбільш інвестиційно привабливими (як і в Росії) є провідні науково-промислові центри з розвиненою інфраструктурою — Київ і Київська область (1 місце), Дніпропетровська (2), Донецька (3), Харківська (4) та Запоріжська (5) області.
Реалізація прямих інвестицій передбачає також деталізований аналіз інвестиційної привабливості окремих галузей економіки, підприємств та конкретних об’єктів.
Порівняльна оцінка інвестиційної привабливості галузей проводиться, як правило, із попереднім їх укрупненим групуванням у відповідності з прийнятою у сучасній статистиці методологією. Найважливішим узагальнюючим показником при цьому є рівень прибутковості (рентабельності) інвестицій у довгостроковому контексті. У більш широкому плані аналізується загальний рівень розвиненості галузі, інфраструктура, рівень монополізму і конкуренції, ступінь державного впливу та складність вирішувальних процедур, кваліфікація місцевих спеціалістів галузі тощо.
Зазначимо, що оцінки фінансового стану та інвестиційної привабливості підприємств країн з перехідними економіками актуалізуються в процесі їх приватизації з участю іноземних інвесторів. Поряд з традиційним аналізом ліквідності і оборотності активів, фінансової стійкості і прибутковості капіталу важливого значення набувають оцінки:
балансової і ліквідаційної вартості, дисконтованої вартості грошових надходжень;
строків і механізмів приватизації;
структурної (організаційної, промислової, фінансової) перебудови підприємства;
вибору моменту участі у приватизації (наприклад, до чи після структурної перебудови) тощо.
Розвиток портфельного інвестування в першу чергу залежить від розвиненості фондового ринку. Серед індикаторів його кон’юнктури слід відзначити індекси: Dow Jones, що формується на основі трьох спеціалізованих індексів — промислового (розраховується на основі курсу акцій 30-ти найбільших промислових компаній США), транспортного (20 залізничних, авіа й автотранспортних компаній) і комунального (15 комунальних компаній); Standard and Poor (відображає динаміку акцій 500 компаній, що складають 85% загальної вартості акцій Нью-Йоркської фондової біржі); NYSE, AMEX, NASDAQ, DAX, NIKKEI і ряд інших європейських фондових індексів (“Рейтер” — Великобританія, “Франкфурт Альгемайте Цайтунг” — Німеччина тощо).
В Україні розпочато підготовчі роботи для розрахунку національного фондового індексу. На сьогодні провідні інвестиційні компанії, які активно працюють з іноземними інвесторами, розраховують власні фондові індекси. Серед них: “Проспект Інвестментс”, “Wood and Company”, “СS First Boston”, “Альфа-Капітал”.
В основу розрахунку індекса Pro-50 покладено показники 50-ти компаній: металургійних (16), енергетичних (4), нафто-газових (7), хімічних (10), машинобудування (5) та інших галузей (8). Індекс Wood-15 дозволяє слідкувати за ціною 15-ти компаній різних галузей, акції яких обертаються на Позабіржовій фондовій торговій системі (ПФТС). Свої розрахунки фондових індексів “CS First Boston” та “Альфа-Капітал” ведуть на основі статистичної виборки у 20 підприємств. З жовтня 1997 р. вводиться офіційний ПФТС-індекс, який розраховується щоденно на основі офіційних результатів позабіржової торгівлі акціями підприємств, що пройшли 1-ий та 2-ий рівень лістингу.
Масштаби іноземної допомоги, як було показано вище, залежать від сукупності специфічних політичних, економічних і соціальних факторів і, в першу чергу, від глибини взаємодії тієї чи іншої країни з міжнародними фінансовими організаціями (наприклад, програми МВФ) та з країнами-донорами (двостороння допомога).
Схему оцінки інвестиційного клімату, тієї чи іншої країни у загальному вигляді ілюструє рис. 5.11.
У 1996 р. рейтинг Institutional Investor позиціонує Україну на 111-му місці, серед 135 країн з тенденцією до подальшого пониження. Зазначимо, що падіння інвестиційного рейтингу України відбувалося у період поліпшення світової фінансової кон’юнктури, коли провідними міжнародними організаціями давались оптимістичні оцінки щодо перспектив економічного зростання. Більше того, поліпшувалась як загальна економічна ситуація, так і інвестиційний клімат багатьох центрально- та східноєвропейських країн — потенційних конкурентів України на світових ринках (Чехії, Словаччини, Угорщини, Польщі, Словенії, Естонії, Румунії, Латвії, Литви). У 1999 р. Україна знаходилась на 112 позиції (із 136 країн).
Експертна оцінка політичної стабільності та інших середовищних факторів (стабільність цін і національної валюти, хід приватизації, розвиток інфраструктури і торгівлі, законодавча база, природні ресурси, продуктивність виробництва, економічне зростання) 25-ти країн з перехідною економікою, що була проведена у 1994-1995 рр. “Сентрал юропієн економік ревю” позиціонувала Україну на 15 місці із 4,4 балами за 10 бальною оцінкою. У 1996-1997 рр. Україна посідає 16-18 місця при середньому показнику 3,4 (Чехія — 8,3, Таджикистан — 1,4).
У цілому невтішними у порівняльному плані є і прогнози розвитку України за основними макроекономічними показниками, що безпосередньо впливають на формування параметрів інвестиційного клімату. Зокрема, “Сентрал юропієн економік ревю” передбачає економічне падіння в Україні до рівня шести останніх позицій у рейтингу країн. Із аналітичних матеріалів “Економік Інтелідженс Юніт” за 1997 р. випливало, що із 24 країн з перехідними економіками лише у двох передбачається економічне падіння — в Таджикистані (–5%) та Україні (–1). Лише чотири країни випереджали Україну у рівні інфляції. У цілому Україна серед європейських постсоціалістичних країн сприймається як країна з найбільшим ризиком.
Показовими є також результати експертних оцінок за 63 факторами поточного стану та перспектив розвитку в Україні політико-правового, економічного, соціально-культурного та ресурсно-інфраструктурного середовища, проведені у 1995 р. Київським національним економічним університетом (див. табл. 5.11).
Характерно, що в умовах екстраполяції трендів, що склалися (прогноз А), відзначається можливість погіршення практично всіх середовищних факторів. Однак і при реалізації комплексу зап
