загрузка...
 
2. Особливості змішаної економіки країн, що розвиваються
Повернутись до змісту
На думку німецького економіста В. Ойкена історія знає два ідеальних типи економічних систем: вільне ринкове господарство, де зв'язок між господарствами здійснюється через ринок, і центрально кероване господарство, в якому окремі підприємства підпорядковані єдиному керівному центру. Обидва типи господарств існували та існують в усіх історичних епохах, але їх поєднання в кожній епосі різне.
Іншими словами, якщо дотримуватись думки В. Ойкена та класифікації економічних систем авторами й прихильниками теорії змішаної економіки, то економіку країн, що розвиваються тобто економіку переважної більшості країн Азії, Африки, Латинської Америки, слід вважати змішаною. І це в той час, коли на початку отримання національної незалежності в цих країнах панувала відстала, переважно докапіталістична, структура господарства, застосовувалися примітивна техніка і технологія, натуральне господарство та архаїчні форми виробництва Все це зумовлювало вкрай низьку продуктивність праці. Навіть, сьогодні в них рівень продуктивності праці в промисловості у 5-7 разів, а в сільському господарстві 20-25 разів нижчий, ніж у промислово розвинутих капіталістичних країнах.
Формування нинішніх економічних систем країнами, що розвиваються, розпочалося практично після отримання ними політичної незалежності) тобто після того, як в результаті кризи, розпаду і краху колоніальної системи імперіалізму в історично короткий строк перестали існувати британська, французька, голландська та португальська колоніальні імперії. Якщо в 1945 році на колонії припадало майже 30 % території та населення земної кулі, то в 1975 році, коли рухнула остання велика колоніальна імперія (португальська), під колоніальним гнобленням залишилося лише 1 % території та 0,5% населення світу. (На місці колишніх колоній виникло понад 100 нових держав, перед якими постало завдання створити умови для формування економічних систем, які забезпечили б реальну економічну незалежність. Адже після отримання політичної незалежності ці умови тривалий час залишалися вкрай несприятливими, оскільки молоді національні держави не знищили основ економічного гніту, не подолали політичного й ідеологічного впливу колишніх метрополій, не розв'язали важливих національно-визвольних задач, об'єктивно поставлених всім ходом історичного розвитку. ^Економічна залежність більшості молодих національних держав від колишніх метрополій була зумовлена головним чином двома групами факторів:
вкрай низьким рівнем економічного розвитку спричиненим примітивним ступенем зрілості продуктивних сил, однобічною структурою господарства, спрямованою на забезпечення потреб метрополій у сировині, багатоукладністю, переважно натуральним виробництвом, рабовласницькими, феодальними та напівфеодальними формами експлуатації трудящого населення;
панівними позиціями колишніх метрополій у світовому капіталістичному господарстві, адже вони (колишні метрополії) намагалися не допустити молоді держави на ринки товарів, послуг, інвестицій, сучасних засобів виробництва, науково-технічних знань і досвіду - усього того, без чого неможливо подолати економічну відсталість і добитися економічної незалежності.
(Причому якщо перша група факторів була наслідком колоніальної залежності до отримання політичної свободи, то друга група - наслідок політики неоколоніалізму) політики, спрямованої на економічну, політичну, ідеологічну, військову і іншу експлуатацію молодих національних держав колоніальними метрополіями. Призначення неоколоніалізму полягає в тому, щоб утримувати колишні колонії в економічній відсталості та залежному, нерівноправному становищі у світовому капіталістичному господарстві.
Для цього використовуються головним чином наступні методи. По-перше, вивіз монополістичного капіталу в країни, що розвиваються. Його здійснюють як імперіалістичні держави, так і приватні монополії'. Держава вивозить капітал у формі допомоги та позик. Надаючи допомогу країнам, що розвиваються, розвинуті держави ставлять перед собою певну мету, а саме: утримати молоді національні держави у світовому капіталістичному господарстві, стимулювати іх розвиток по шляху капіталізму. Надання позик молодим національним державам, крім того, що воно, як правило має цільовий характер і обумовлює купівлю в краши-кредитора певних товарів чи послуг, здебільшого також ставиться в залежність від дотримання ними тих чи інших політичних умов. Вивіз приватномонополістичного капіталу в молоді національні держави хоча в порівнянні з державним в меншій мірі регламентує сфери його застосування і не так відкрито диктує політичні вимоги, проте держава сповна використовує наявні у приватних експортерів капіталу економічні, політичні, а інколи і військові важелі як знаряддя неоколоніалізму.
Відносно самостійною і часто вживаною формою проникнення приватномонополістичного капіталу в країни, що розвиваються, виступає створення дочірніх підприємств транснаціональних корпорацій. Залучаючи до участі в дочірніх підприємствах національну буржуазію країн, що розвиваються, монополії таким чином мають можливість формувати своїх прихильників у середовищі національної економічної еліти.
^По-друге, важливим методом неоколоніалізму виступає світовий капіталістичний ринок і пануючі на ньому монопольні ціни.) Країни, що розвиваються, змушені переважну частину свого експорту реалізовувати за низькими монопольними цінами, а купувати товари за монопольно високими цінами. За підрахунками вчених, країни Азії, Африки та Латинської Америки в результаті нееквівалентного обміну одразу після отримання незалежності щороку втрачали понад 2 млрд. долар.
По-третє, іноземний монополістичний капітал всіляко підтримував консервативні групи національної буржуазії та Державної бюрократії, які виступали проти радикальних соціально-економічних перетворень. Причому ця підтримка здійснювалася не тільки економічними або політичними методами. Досить часто іноземні держави та монополії провокували, організовували, підтримували військові перевороти, в результаті яких до влада приходили реакційні, антидемократичні режими.
( Всі ці методи неоколоніалізму в кінцевому рахунку призводили до того, що:
значна частка національного доходу молодих національних держав переходила в руки колишніх метрополій. Причому траплялися випадки, коли ця частка була більшою, ніж нові надходження від іноземних держав;
поглиблювалася колоніальна структура економіки і диспропорціональний розвиток галузей виробництва, оскільки іноземний капітал, передусім той, що надходив у формі прямих інвестицій, вкладався в галузі, що характеризували економіку молодих національних держав як сировинний придаток економіки колишніх метрополій;
іноземний капітал протидіяв розвитку прогресивних тенденцій в економіці, зокрема усуспільненню засобів виробництва, в тому числі і формуванню державного сектора в національних господарствах молодих країн.
Ці та інші несприятливі для формування більш прогресивних економічних систем умови не могли зникнути самі по собі. їх потрібно було крок за кроком долати шляхом здійснення соціально-економічних перетворень. Хоча ці останні в силу певних причин в різних країнах були різними за строками, формами, методами та глибиною, проте в них можна віднайти багато чого спільного. Таким спільним є: формування державного сектору економіки, здійснення індустріалізації, реформування сільського господарства, розв'язання соціальних проблем.
Формування державного сектора в економіці країн, що розвиваються здійснювалося трьома шляхами:
шляхом націоналізації власності іноземних монополій. Молоді національні країни в першу чергу націоналізували велику промисловість, електростанції, зв'язок, транспорт, банки і цим отримали дійові важелі впливу на економічний розвиток. Вкупі із такими засобами обмеження та контролю за діяльністю іноземного монополістичного капіталу, як податкова, митна і валютна політика, ліцензування, створення підприємств, укладання концесійних угод тощо, націоналізована власність забезпечувала урядам молодих національних країн можливість ефективного впливу на процес суспільного відтворення;
шляхом будівництва нових підприємств за рахунок коштів державного бюджету. Це головним чином великі об'єкти видобувної та обробної промисловості, енергетики;
шляхом створення спільних з іноземними компаніями підприємств та придбання контрольних пакетів акцій в дочірніх підприємствах іноземних компаній.
В результаті всіх названих заходів в країнах, що розвиваються, питома вага державного сектора економіки становить сьогодні 60-85 %. А це дозволяє урядам не тільки більш ефективно контролювати стан справ в економіці але й розвивати її цілеспрямовано, виходячи з національних інтересів.
Одним із таких інтересів виступає індустріалізація, тобто піднесення ролі промисловості в народному господарстві, модернізація існуючих і створення нових промислових підприємств, переведення всіх інших галузей (передусім сільського господарства) на сучасну технічну основу. І хоча сьогодні країни, що розвиваються, мають різний рівень індустріального розвитку, всі вони після здобуття незалежності стали більш індустріальними. Серед них навіть появилися так звані нові індустріальні країни. За рівнем економічного розвитку країни, що розвиваються, прийнято поділяти на такі групи:
нові індустріальні країни, що постійно вдосконалюють своє виробництво, впроваджують нові технології, виробляють конкурентоспроможні товари і цим тіснять на світовому ринку промислово розвинуті капіталістичні держави. Це передусім країни Південно-Східної Азії: Південна Корея, Гонконг, Сингапур, Тайвань, Малайзія, Тайланд, Індонезія, та Латинської Америки: Аргентина, Бразилія, Мексика (Більш докладно про них йтиме мова у темі 5.);
краши-експортери енергоресурсів з активним платіжним балансом і високим доходом на душу населення, великим природно-ресурсним потенціалом і важливою роллю на капіталістичному ринку енергетичної сировини. До цієї групи відносяться Бруней, Ірак; Іран, Катар, Кувейт, Лівія, Об'єднані Арабські Емірати, Саудівська Аравія, Бахрейн і ін.;
чисті експортери енергоресурсів, але з переважно пасивним платіжним балансом та середнім доходом на душу населення (1000 дол. США). Це передусім Алжир, Болівія, Венесуела, Габон, Єгипет, Камерун, Конго, Перу, Сірійська Арабська Республіка, Туніс, Еквадор, Гватемала, Парагвай і ін.;
країни з великими територіями і населенням, могутнім природно-ресурсним потенціалом, але низьким рівнем ВВП на душу населення (300 дол. США). До цієї групи відносяться Індія, Пакистан і ін.;
найменш розвинуті країни, так звані країни четвертого світу, в яких виробляється 100-120 дол. ВВП з розрахунку на душу населення і мають гострі соціальні проблеми. До них відносять більшість країн Африки, деякі країни Азії (Бангладеш, Шрі-Ланка, Афганістан, Непал, Йемен), низку країн Латинської Америки (Гаїті, Гондурас, Нікарагуа, Санто-Домінго і ін.). Таких країн близько 60, і всі вони наштовхуються на серйозні труднощі, породжені не тільки обмеженістю фонду нагромадження, але й вузькістю внутрішнього ринку, низьким рівнем професійної підготовки кадрів, відносно вагомими залишками докапіталістичних укладів, особливо в сільському господарстві.
Соціально-економічні перетворення в країнах, що розвиваються, включають в себе радикальне реформування сільського господарства на користь селян. Необхідність у реформах зумовлена, по-перше, тим, що молоді національні держави, будучи аграрними, як правило, не могли, а окремі з них і сьогодні не можуть, забезпечити себе продуктами харчування. По-друге, потреба здійснити аграрні перетворення зумовлена пануванням в сільському господарстві докапіталістичних виробничих відносин, які гальмують розвиток продуктивних сил не тільки на селі, але й в масштабі всього суспільства
Справа в тому, що у переважній більшості молодих національних країн у сільському господарстві збереглися міцні позиції общинного укладу. Причому в окремих з них, передусім в Африканських країнах, він виступав у родоській племінній формі. Базуючись на общинній власності і натуральному господарстві, цей уклад не міг забезпечити потреби населення у продовольстві. Якщо його не реформувати, то він довго еволюціонуватиме або в напрямі дрібнотоварного укладу, який базується на приватній власності та особистій праці безпосередніх виробників, або в напрямі феодального чи напівфеодального укладу, що базується на феодальній власності і різноманітних формах докапіталістичної ренти. Цим архаїчним укладам відповідали такі ж архаїчні класи, які слід було переконати, мобілізувати, організувати на прогресивні перетворення, в тому числі на подолання панування в цих країнах іноземних аграрних компаній.
(Аграрні перетворення, таким чином, включали в себе заходи антифеодального та антимонополістичного спрямування. В результаті їх здійснення підривалося феодальне землеволодіння, націоналізувалися або ставилися під контроль іноземні аграрні фірми. В багатьох країнах в ході аграрних реформ всіляко стимулювалося створення кооперативних підприємств, а також перетворення націоналізованих господарств іноземних колоністів і місцевих землевласників у державні} На зразок колишніх наших радгоспів.
Уряди молодих національних держав беруть на себе відповідальність за зростання темпів виробництва, прогресивні зміни в-галузевій структурі, індустріалізацію, проведення радикальних аграрних реформ, пошук коштів для нагромадження, обмеження та ліквідацію експлуатації іноземним капіталом, подолання негативних тенденцій світового капіталістичного господарства, підвищення матеріального та культурного рівня життя народу)Крім того, вони розробляють і впроваджують плани економічного розвитку, які при всіх їх недоліках і прорахунках сприяли прискоренню руху по шляху до економічної незалежності. Усе це є свідченням того, що в молодих національних державах є ті основні ознаки, які на думку багатьох вчених характеризують змішану економіку.
Причому в ряді країн соціально-економічні перетворення були настільки глибокими, що дали підстави їх керівництву говорити про некапіталістичний шлях розвитку - шлях соціалістичної орієнтації". Щоправда, вибору, а ще більше реалізації цього шляху активно протидіяли і протидіють сьогодні колишні метрополії, іноземний капітал і так звана компрадорська буржуазія. Вони намагаються за будь-яких обставин зберегти країни, що розвиваються, в рамках світової капіталістичної системи господарства Як визнавав ще в кінці 60-х років відомий американський економіст Г.Кан, приклад соціалістичних країн може стати звабливим для країн, що розвиваються, оскільки він демонструє окремі переваги соціалістичного шляху розвитку. Інший американський економіст У. Ростоу навіть застерігав, що для капіталізму є небезпечним соціалістичний метод господарювання, оскільки дозволяє у гранично короткий строк перевести країну з відсталої у передову. А це означало б втрату колишніми метрополіями можливості експлуатувати країни, що розвиваються.
Не слід ототожнювати країни соціалістичної орієнтації з країнами, що здійснюють перехід від докапіталістичних укладів до соціалізму. В перших з них на відміну від других відсутні соціалістичні перетворення. В них швидко формуються капіталістичні виробничі відносини, діють економічні закони капіталізму і докапіталістичних економічних укладів, країни об'єктивно тяготіють до світової капіталістичної системи господарства, але зміст їхніх соціально-економічних перетворень може послужити передумовою для поступового вступу у перехідний період від докапіталістичних або незрілих капіталістичних відносин до соціалізму.
Перехід цих країн до соціалізму від докапіталістичних форм виробництва в певній мірі може стимулюватися тим, що історія вже знає подібні переходи. Скажімо, народи районів Середньої Азії, окремих районів Закавказзя та Крайньої Півночі при всебічній підтримці Радянської Росії змогли включитися у перехідний період від феодальних відносин до соціалізму, обминувши капіталізм. При допомозі Радянського Союзу стала на шлях побудови соціалізму, обминувши капіталізм Монгольська Народна Республіка. Всі вони в короткі строки ліквідували історичну відсталість і досягли відносно великих успіхів у соціально-економічному розвитку.
Щоправда, в сучасних умовах у зв'яжу з відновленням капіталістичних відносин на теренах колишнього СРСР і колишніх соціалістичних країн Східної Європи можливості світової соціалістичної системи господарства щодо надання допомоги країнам соціалістичної орієнтації значно скоротилися. Цим останнім доводиться розрахувати головним чином на свої власні сили і набутий людством досвід.



загрузка...