Класична школа Незабаром, однак, з'ясувалося, що погляди меркантилістів багато в чому наївні, не здатні дати повного й адекватного уявлення про функціонування економічної системи. Більш глибокий аналіз розпочинається класичною економічною школою, що склалася в XVIII — на поч. XIX ст. (зачатки ще в XVII ст.) у Західній Європі. Представники класичної економічної школи виходили з того, що в економіці діє деякий природний порядок, стихійно встановлюваний із невідворотністю законів природи незалежно від волі і бажання економічних суб'єктів. Природний порядок щонайкраще забезпечує досягнення суспільного й особистого добробуту. Будь-яке втручання в економічне життя регулюючого початку (держави) повинне зводитися до мінімуму, поступившись місцем вільному прояву внутрішніх економічних потенцій. Механізмом реалізації природного порядку є взаємодія інтересів суб'єктів, що хазяйнують. Кожен індивідуум («економічна людина») дбає про свій особистий інтерес, але при зіткненні з інтересами інших індивідів відбувається їхня гармонізація, і економічні дії спрямовуються в русло оптимальних рішень, навіть якщо спочатку такі цілі ніхто не ставив. Такий механізм діє лише в суспільстві, де кожний посідає своє особливе місце в системі поділу праці і для задоволення різноманітних потреб зазначає необхідності в тісних економічних зв'язках з іншими. Системою зв'язків стає товарний обмін. Принцип взаємодії в такому суспільстві один з видатних представників класичної школи Адам Сміт сформував так: «Дайте мені те, що мені потрібно, і ви одержите від мене те, у чому відчуваєте потребу ви самі».
Спонукувана егоїстичними мотивами, дбаючи про господарські інтереси, кожна людина постійно вибирає найбільш вигідний варіант рішення, що забезпечує матеріальне благополуччя. При цьому вона змушена враховувати інтереси і прагнення своїх партнерів і контрагентів по торгових угодах. Адам Сміт підкреслює, що людина невидимою рукою направляється до мети, що зовсім не входила в її наміри. Дбаючи про свої власні інтереси, вона часто більш діючим способом служить інтересам суспільства, ніж тоді, коли свідомо прагне це зробити. Такий механізм уявляється майже ідеальним, тому що дозволяє збалансувати і гармонізувати інтереси учасників економічного процесу. Якщо угода відбулася, то і продавець, і покупець задовольнили свої потреби. Тим самим класична економічна школа поставила одну з фундаментальних економічних проблем — проблему рівноваги системи, а в особі одного з ранніх своїх представників Франсуа Кене запропонувала модель такої рівноваги. Якщо ж суспільство цементується зв'язками в процесі обміну, то виникає запитання: що лежить в основі обмінюваності? Адам Сміт, слідом за багатьма попередниками (Вільям Петті, П'єр Буагільбер, Бенджамін Франклін та ін.) висуває положення про те, що в основі обміну товарами лежить праця, затрачувана на їхнє виробництво, яка утворює вартість. Складаючи угоду, люди по суті обмінюються згустками праці, причому кожний має одержати від іншого за свій товар рівноцінну втілену в ньому кількість праці, тобто обмін повинний бути еквівалентним. У ході такого обміну здійснюється і розподіл створеного багатства. Кожний одержує еквівалентну його трудовим витратам частку і тому усі зацікавлені у зростанні суспільного багатства, тому що збільшують тим самим свій власний дохід. Економічний світ Адама Сміта сповнений оптимізму: багатство суспільства зростає, тому що в цьому зацікавлені всі учасники виробництва й обміну, а разом із ним зростає і багатство кожного. Серйозна несправедливість тут також не може мати місця, оскільки еквівалентність обміну виключає можливість одного скористатися великою кількістю праці, затраченої іншим.
І все-таки порушення еквівалентності очевидні. Коли власник засобів виробництва наймає робітника, він купує його здатність до праці, оплачуючи її заробітною платою. Якби відбувався обмін еквівалентів, як вимагає ринковий механізм, то не було б прибутку. Але тоді нема рації організовувати підприємство. Якщо ж має місце прибуток, а це очевидно, то тоді порушується принцип еквівалентності. Адам Сміт так і не зміг пояснити такий парадокс і спробував обійти його. Питання про кінцеву основу обміну він підмінив питанням про те, з чого складаються ціни. Складові елементи ціни — витрати виробництва і прибуток — він запропонував вважати вартістю товару. Такий вихід з положення, проте, не влаштував Давида Рікардо, найближчого послідовника Адама Сміта. Його цікавить кількісне вираження вартості, щоб можна було вірогідно оцінювати еквівалентність обміну, а тому потрібний і єдиний вимірник, що піддається обліку. Таким вимірником він вважає лише працю і твердо дотримується концепції трудової теорії вартості.* Зіткнувшись з випадками порушення еквівалентності і намагаючись знайти їм пояснення, він дійде висновку, що головна проблема в економіці — не створення вартості (багатства), а її розподіл. Одержувачі доходів фактично ділять той самий пиріг, і частка кожного може змінюватися тільки за рахунок інших: зменшення зарплати веде до збільшення прибутку, а рента може зростати лише за рахунок доходів підприємців. Тут закладені джерела всіляких конфліктів, і система стає вкрай несталою. І все-таки ринковий механізм, за переконанням Давида Рікардо, здатний, зрештою забезпечити рівновагу і торжество природного порядку.
На початку XIX століття безмежну віру в можливості системи утриматися в рівноважному стані з особливою чіткістю відобразив французький економіст Жан Батист Сей. У сформульованому їм законі ринків стверджується, що пропозиція товарів завжди породжує відповідний попит. Розбіжність може бути лише по окремих товарах чи в окремих регіонах, але в цілому попит та пропозиція завжди балансуються за допомогою цін, якщо вони зовсім вільно складаються на ринку.
Критика класичної школи
Такий оптимістичний погляд поділявся далеко не всіма. Одним із песимістів став англійський економіст Томас Мальтус. Поділяючи багато положень класичної економічної школи, він помітив і ряд суперечностей системи і висловив сумнів щодо її здатності автоматично досягати рівноваги. Томас Мальтус вважав, по-перше, що системі доводиться стикатися з природним і нездоланним законом народонаселення, який породжує невідповідність між ростом населення і ростом засобів існування і тим порушує стабільність системи. По-друге, пропозиція не породжує попит автоматично. Попит має тенденцію постійно відставати, а робітники на свою зарплату можуть реалізувати тільки частину продукції. Власники капіталу пред'являють попит на іншу частину, що відповідає їх витратам, а частина, що забезпечує одержання прибутку, не знаходить реалізації. Щоб її реалізувати, необхідні «треті особи» — землевласники, духівництво, армія, челядь і т.п., тобто непродуктивні споживачі. їхні доходи можуть забезпечити попит, але якщо їх не вистачає, проблема реалізації загострюється, можлива криза. Подібних поглядів на проблему рівноваги дотримувався і швейцарський економіст Сисмонд де Сисмонді, щоправда, з кілька інших позицій: як «треті особи»у нього виступали дрібні товаровиробники (селяни, ремісники).
Таким чином, у класичній школі з питання про функціонування економічної системи намітилися два підходи: з одного боку, оптимісти, що вважали систему в принципі урівноваженою за рахунок автоматичного саморегулювання, і, з другого — песимісти, що бачили недосконалість системи і вважали за можливе порушення рівноваги та її кризу. У марксистській і буржуазній економічній теорії існує різне розуміння класичної економічної школи. Карл Маркс під класичною політичною економією розумів ті теорії, що досліджували внутрішні, причинно-наслідкові залежності буржуазних відносин виробництва. Опис зовнішніх, поверхневих залежностей, що переводить економічний аналіз у площину дослідження функціонального механізму господарювання, систематизацію і класифікацію уявлень суб'єктів ринкових відносин про їхню власну діяльність, після того як уже з'ясовані внутрішні взаємозв'язки, Карл Маркс відносив до вульгарної політичної економії (від vulgaris — спрощений).
У сучасній західній економічній літературі класична економічна школа розглядається ширше. Вона охоплює всіх економістів, що стоять на позиціях економічного лібералізму, автоматичного регулювання господарських, процесів природними економічними законами, а Томас Мальтус, Жан Батист Сей розглядаються як представники класичної економічної школи, тоді як, за Марксом, вони є представниками вульгарної політичної економії.
У другій половині XIX ст. класична економічна школа стала піддаватися дедалі більш серйозній критиці. Критика йшла по трьох головних напрямах: з погляду методу, з погляду національної ідеї і з погляду соціальних наслідків економічного розвитку. Класики розглядали економічні явища як постійні та універсальні, підпорядковані природним і вічним законам, що однаково діють за всіх часів і у всіх народів. Такий антиісторизм викликав протест, оскільки було помічено, що економічні форми мінливі. Вони розвиваються в часі, народжуючись, дозріваючи і вмираючи, поступаючись місцем іншим формам. Саме в цей час із такою ідеєю відносності і рухливості економічних явищ виступила історична школа, що виникла в Німеччині. Вона зосередила увагу на вивченні історичної еволюції соціальних інститутів, вважаючи, що їхній докладний опис і дасть можливість зрозуміти, як функціонує економічна система, яка трансформується залежно від етапу історичного розвитку.
Класики були не тільки універсалісти, але й космополіти. Вони розглядали світ як деяке комерційне співтовариство, абстрагуючись від національних особливостей тих чи інших суспільств. Національні кордони розглядалися лише як явища політичні, що не мають ніякого економічного значення. Обмін між націями відбувається абсолютно вільно, виходячи з принципу економічної доцільності. З критикою такого підходу виступили протекціоністи, які вказували, що він відбиває інтереси економічно розвинутих націй, таких, як Велика Британія, а інтереси молодих і поки слабких націй вимагають заступництва і відмовлення від принципу свободи торгівлі. Найбільш помітними опонентами класиків стали американці Вільям Гамільтон, Чарльз Генрі Кері і німецький економіст Фрідріх Ліст.
Нарешті, третій напрям критики класичної економічної школи виходив з того, що описувана нею ідеальна економічна система в дійсності породжує приголомшливу нерівність у розподілі благ і диференціацію суспільства на багатих і бідних. Причину такого явища деякі мислителі бачили в індивідуалізації інтересів на основі приватної власності та їхньому зіткненні в процесі вільної конкуренції, що розоряє одних і збагачує інших. Якщо зробити власність спільною, а працю колективною, вважали вони, то буде усунута основна причина, що породжує нерівність, з явиться можливість заздалегідь погодити свої дії і регулювати економічні процеси в інтересах усього суспільства і кожного його члена. Така суть соціалістичної ідеї.
Виникнувши досить давно, соціалістична ідея набирала різних форм: ідеалізації суспільних устроїв минулого («реакційний», «дрібнобуржуазний» соціалізм), релігійного сектантства («містичний» соціалізм та ін.). Але найбільш завершених обрисів соціалістична ідея набула у першій половині XIX ст., коли виник і сформувався такий її різновид, як утопічний соціалізм. Викладена в працях Анрі Сен-Симона, Шарля Фур'е, Роберта Оуена теорія соціалізму становила уявлювану модель ідеального суспільства, позбавленого тих негативних рис, що властиві реальному світу. Економічна характеристика нового суспільства була розроблена доволі слабо, тому що основний акцент робився на прагненні до справедливості і рівності як норми життя. Однак окремими рисами економіки соціалістичного суспільства виступали, по-перше, відсутність приватної власності і загальне володіння засобами і результатами виробництва; по-друге, загальність і колективність праці; по-третє, планомірна організація праці, виробництва і керування ними з єдиного центру; по-четверте, безпосередньо суспільна форма економічного зв'язку, минаючи товарно-грошові відносини; по-п'яте, зрівняльний розподіл через суспільні фонди і суспільні склади. Ідея, хоч багато в чому й приваблива, але не досить обґрунтована економічно, не витримувала серйозної наукової критики.
Економічне вчення Карла Маркса
Більш фундаментальне обґрунтування соціалістичної ідеї пов’язане з марксизмом. Вчення Карла Маркса включало три основних елементи: філософію, що ґрунтується на матеріалістичній діалектиці як методі пізнання і матеріалістичному розумінні історії як принципі аналізу суспільних процесів; економічну теорію, що розкриває закономірності розвитку економіки, заснованої на приватній власності і товарній формі економічного зв'язку, і неминучість її загибелі; вчення про соціалізм як про закономірний результат історичного розвитку капіталізму, яке містить прогностичні уявлення про пост-капіталістичне суспільство і перспективи його подальшого просування до «царства свободи».
Економічне вчення Карла Маркса Ґрунтувалося на тому, що продуктивні сили, які має суспільство, прогресуючи в розвитку, набирають дедалі більш суспільного характеру, тобто можуть раціонально використовуватися лише за колективних форм організації праці і виробництва. Такий процес усуспільнення усе відчутніше приходить у суперечність із приватною формою присвоєння умов і результатів виробництва. Ця основна суперечність виявляється, насамперед, як антагонізм основних класів суспільства — капіталістів і найманих робітників. їхні відносини складаються на основі існуючої в суспільстві загальної форми економічного зв'язку — товарного обміну. Продаючи капіталістові свою робочу силу й одержуючи в обмін вартісний еквівалент — заробітну платню, робітник створює своєю працею вартість більшу, ніж та, що втілена у вартості його робочої сили. Таку додаткову вартість безкоштовно привласнює власник засобів виробництва, що використовує її частково на особисте споживання, частково — на розширення виробництва, у якому відтворюються в розширеному вигляді і відносини експлуатації. Такий процес, постійно повторюючись, має як наслідок результат двоякого роду: по-перше, відбувається поляризація соціальних сил, концентруючи багатство на одному полюсі й убогість на іншому; по-друге, у процесі нагромадження відносно знижується частка капіталу, що витрачається на робочу силу і є джерелом додаткової вартості, що, у свою чергу, породжує тенденцію до зниження норми прибутку. Обидва наслідки відбивають історичну обмеженість капіталістичного способу виробництва, породжують соціальні й економічні конфлікти, що неминуче ведуть до соціальної революції, яка відкриває шлях до соціалістичного способу організації виробництва і розподілу.
Учення Карла Маркса, діставши досить широкого розповсюдження, не залишалося, проте, цілісним і незмінним у трактуванні його послідовниками. В інтерпретації марксизму склалося два основних напрями: реформістський і радикальний. Перший, зберігаючи прихильність соціалістичній ідеї і розділяючи ряд теоретичних позицій, висунутих Марксом, проте, не погоджувався з деякими його висновками, вважаючи за необхідне коригувати його теорію відповідно до мінливості ситуацій в розвитку самого капіталізму, а головне, рух до соціалізму бачив у поступовій, еволюційній трансформації капіталістичних відносин та інститутів. Другий наполягав на непорушності основних постулатів марксистської теорії і магістральний шлях її практичного втілення бачив в революційному руйнуванні капіталістичних порядків і насадженні нових, соціалістичних. Найбільш повно і послідовно таку позицію відбив у своїх працях Володимир Ілліч Ленін. Відправляючись» від положень Карла Маркса про те, що капіталізм загине, розвивши до краю іманентні йому суперечності, Володимир Ленін спробував довести, що цей лад, вступивши у фазу імперіалізму, саме й дозрів для соціалістичної революції. Більше того, така революція через особливості імперіалістичної стадії розвитку стала можливою в одній, окремо узятій країні.
Очоливши революцію в Росії і узявши владу, Володимир Ленін і очолювана ним партія більшовиків зіткнулися з проблемою не тільки руйнування старої системи, але й необхідністю створення нової, про економіку якої в них були лише найзагальніші та не завжди ясні уявлення.
Протягом понад 70 років у СРСР, а потім і в інших країнах проводилися експерименти щодо створення соціалістичного суспільства на основі тих принципів, що, як вважалося, розроблені Карлом Марксом. Виникла досить велика кількість літератури, у якій робилися спроби теоретично осмислити те, що відбувається. Система поглядів у сфері економічних проблем дістала назву політичної економії соціалізму.
Підсумком багаторічного експерименту стала глибока криза побудованої системи і теоретичних уявлень про принципи і методи її функціонування. Пошуки причин сформованої ситуації викликали міркування і дискусії про те, чи винувата сама доктрина, чи невміле її застосування, але безсумнівним стала необхідність перегляду низки положень, що уявлялися непорушними, які набули характеру окостенілих догм, визнання того, що економічне життя підкоряється певним фундаментальним закономірностям.