Суспільне виробництво перебуває в постійному процесі зміни і розвитку, джерело якого — протиріччя між продуктивними силами і виробничими відносинами. Будь-яке протиріччя включає моменти тотожності і розходження і є наслідком їхніх взаємин. Щодо протиріччя продуктивних сил і виробничих відносин, це означає:
По-перше, усяке виробниче відношення є також продуктивною силою, і навпаки. Так, кооперація, характеризуючи взаємозв'язок між людьми, складає виробничі відносини, але саме функціонування виробничих відносин означає народження нової продуктивної сили (кооперація праці індивідів дає можливість робити те, що кожен окремо зробити не може). З іншого боку, будь-яка продуктивна сила, наприклад, система машин на фабриці, — це упредметнені виробничі відносини. У самих машинах, їхньому способі функціонування закладена необхідність певного способу взаємодії між людьми.
По-друге, продуктивні сили і виробничі відносини не тільки тотожні один одному, а й відрізняються та є відносно самостійними. Так, одна й та сама техніка як елемент продуктивних сил може використовуватися в суспільствах з різною організацією виробничо-економічних відносин. А ті самі економічні відносини можуть ґрунтуватися на застосуванні різних елементів продуктивних сил. Хоча ця самостійність має свої межі. Зрозуміло, що якщо сільське господарство — основна галузь у суспільстві, то на такій основі не може затвердитися товарне виробництво. І навпаки, натуральне господарство виключає індустріальне виробництво.
По-третє, певний розвиток способу виробництва як єдності продуктивних сил та виробничих відносин виступає прогресуючим протиріччям, що включає моменти тотожності, збігу, моменти розходження (на певній стадії — протилежності) продуктивних сил та виробничих відносин. Так, загальне одержавлення економіки колишнього СРСР явно не відповідало рівню розвитку продуктивних сил. Тому єдності продуктивних сил і виробничих відносин не досягалося, що призводило до поглиблення диспропорцій, або досягалося через різні перетворення та перекручування економічної форми (тіньову економіку, витратний механізм господарювання і т.ін.). Протиріччя між продуктивними силами та виробничими відносинами тут не знаходили адекватної форми розвитку і тому накопичувалися й загострювалися. Тепер вони вирішуються шляхом роздержавлення і приватизації, перебудови господарського механізму, ринкової трансформації економіки.
Протиріччя між продуктивними силами й виробничими відносинами — загальне протиріччя способу виробництва, що вміщує в собі цілу систему протиріч між різними елементами суспільного виробництва (між виробництвом і споживанням, технікою і технологією, робочою силою та засобами виробництва тощо). Внутрішні протиріччя між різними елементами способу виробництва — це джерело, а елементи у своїх взаєминах виступають рушійними силами економічного розвитку. Можна сказати, що рушійними силами економічного розвитку є продуктивні сили, виробничі відносини, їхні елементи: людина, потреби, інтереси, стимули та ін.
Потреби визначаються як наявний в людині або суспільстві нестаток благ, необхідних для підтримки своєї життєдіяльності, економічного, соціального, духовного розвитку. Потреби окремої людини індивідуалізовані і специфічні. Одним замало всіх багатств світу, інші дотримуються етики стародавнього філософа Епікура, який вважав: усе, що необхідно людині — це голівка сиру, пляшка доброго вина і гарний співрозмовник, треті порівнюють свої потреби з можливостями їхнього задоволення.
Потреби класифікуються за різними критеріями. Найвідомішою є класифікація Абрахама Маслоу, який на перше місце ставив фізіологічні потреби (голод, спрага, секс). Якісна їжа, одяг, забезпеченість житлом і багато чого іншого, без чого людина не зможе жити, — найнагальніші потреби. Проте задовольнивши потреби, вони втрачають здатність виступати як рушійний мотив виробничої діяльності людей. І хоча, за Гюставом Флобером, людина — це єдина істота, яка спроможна їсти, не відчуваючи голоду, і пити, не відчуваючи спраги, рано чи пізно насичення досягається, одночасно виникають нові потреби, які виступають імпульсом подальшого прогресу. Серед них потреби в безпеці людей — економічній, соціальній, правовій. Вищими вважаються потреби духовні — в саморозвитку, самоствердженні, соціально-культурних умовах життя, вільному часі. Важко не погодитися з класиком, який твердив, що вимірником багатства майбутнього суспільства буде не робочий, а вільний час. Не всі потреби людини можна назвати економічними. Але оскільки переважну частину їх складають життєві блага, що створюються людьми в умовах дефіциту ресурсів, постійного вибору альтернативних варіантів їхнього використання (а це й є економічні блага), економічні потреби вважаються провідними.
Важливою особливістю економічних, втім, як і інших видів, потреб, є їхня однобічна еластичність — вони змінюються в один бік — розширення. З розвитком виробництва потреби постійно зростають. Змінюється їхня структура та обсяг. Найчастіше творча особистість характеризується розмаїтістю потреб та інтересів. Різноманітність потреб, їхнє зростання відображені в загальному економічному законі підвищення потреб. Проте прагнення до повного задоволення потреб є нездійсненним, оскільки потреби подібно до обрію відсуваються кожного разу, коли люди наближаються до мети.
Прагнення задовольнити економічні потреби викликає у людей різноманітні інтереси. За влучним зауваженням Джона Стюарта Мілля, добра справа рідко увінчується тріумфом, якщо з нею не пов'язані чиїсь інтереси. Система економічних інтересів складна та різноманітна, як і потреби людей. Зводити її до тріади інтересів — суспільні, колективні, особисті — означає необґрунтовано спрощувати їхню різноманітність до примітивної схеми, яка не відбиває суворих реалій суспільства. Сучасна спільнота людей — це численні соціальні групи, класи, індивіди — кожний зі своїми, властивими тільки йому, інтересами. Але щоб реалізувати інтереси, людям необхідно взаємодіяти з іншими людьми, тому що поодинці, взаємодіючи лише з природою, людина неспроможна задовольнити всю різноманітність потреб. Приклад з Робінзоном, героєм Даніеля Дефо, де розглянуто відносини людина — природа, є некоректним, бо це «чистий експеримент», подібний до ідеального газу, ідеальної рідини, що існують лише в лабораторії. Люди ж у системі суспільного виробництва тісно взаємодіють та співробітничають одне з одним. Більше того, дбаючи про свій інтерес, як помітив Адам Сміт, вони більшою мірою турбуються про інтереси суспільні, ніж якби вони це робили навмисно. Класичний приклад — бджоли, що збирають нектар, запилюють рослини, які знову і знову плодоносять, обдаровуючи кожної весни своїх мимовільних помічників.
Сукупність інтересів знаходиться в складній субординації, вони тісно пов'язані один з одним у суперечливій єдності, постійно змінюються та розширюються. У радянський період декларували пріоритет суспільних, загальнонародних, тобто державних інтересів. Зараз люди розуміють всю безпідставність ототожнення державних і загальнонародних інтересів.
У демократичних державах, які ґрунтуються на законах ринкової економіки, ієрархія інтересів будується на інших засадах. Тут пріоритет мають інтереси індивідуальні, приватні, а відносини між центральною владою та регіонами виключають диктат центру. Регіональне і місцеве самоврядування, федеративно-земельний устрій надають регіонам значної самостійності та ініціативи в господарській діяльності, різноманітних можливостей у реалізації своїх інтересів. Разом з тим держава в ринковій економіці зобов'язана виступати арбітром, що утримує протиборство соціальних спільнот в цивілізованих межах, забезпечуючи певний баланс їхніх інтересів. Досить могутнім спонукальним стимулом є властиве природі людини прагнення до успіху, самореалізації, що викликає таке соціальне явище, як змагання, конкуренція. Але й вони найчастіше спричинені потребами та інтересами — безперечно головними двигунами суспільного прогресу, удосконалювання людини. «Найближчий розгляд історії, — писав Георг Гегель, — переконує нас у тому, що дії людей випливають з їхніх потреб, їхніх пристрастей, їхніх інтересів... І лише вони відіграють головну роль».
В історичному плані можна назвати й інші фактори, Що спонукували людей працювати. Це, насамперед, насильство. Але саме насильство породжувалося інтересами тих, хто його застосовував. Причому економічні системи, що ґрунтувалися на насильстві, і в найдавніші, і в нові часи виявилися неефективними та зійшли з історичної сцени. Бо насильство могло дати тимчасовий ефект, коли люди працювали за допомогою примітивних знарядь праці. Лом, кувалда, лопата — їх можна було використовувати, застосовуючи насильство.
У столітті комп'ютерної техніки, інформаційних технологій насильство як чинник, що спонукає людей до праці, вичерпало свої можливості.
Соціальний ентузіазм як імпульс суспільного прогресу можливий тільки у винятково короткий період. Він може підштовхнути суспільство на прискорення змін. «Соціалістична» або «оксамитна» революція, здобуття країною незалежності викликає сплеск соціального ентузіазму в частини населення, але цей підйом неминуче спадає через короткий проміжок часу. По-перше, не можна очікувати довгого перебування людей в екстатичному стані, бо це суперечить природі людини. По-друге, неминуче розчарування в несправджених надіях людей, які очікували «манни небесної» від політиків, що її наобіцяли.
Які ж джерела має у своєму розпорядженні економічна сфера?
Джерела економічної сфери різноманітні і не всі з них можна віднести до економічних, але без їхнього комплексного використання люди не зможуть реалізувати свої цілі та вподобання.
Джерелами суспільного економічного розвитку є: по-перше, ресурси — природні, трудові, накопичені у виді засобів виробництва та споживання, фінансові і грошові; по-друге, освіта, наука, інформація, інновації; по-третє, організація економічних відносин, праці та виробництва, їхня продуктивність; по-четверте, трудова, професійна і загальна культура; по-п'яте, моральні установи та цінності, якими керується населення країни; по-шосте, національна психологія і релігія.
Таким чином, джерелом суспільного прогресу поряд з матеріальними є й позаекономічні, нематеріальні чинники. Це духовна культура країни, моральні установи і цінності, своя національна етика та менталітет народу. Усі ці цінності обрана модель трансформації суспільства має обов'язково враховувати. Інакше велика частина населення з об'єктивних причин не зможе зрозуміти і сприйняти пропоновані владою заходи для реформування економіки, вона просто буде не готовою до цього через свою духовно-моральну, національно-психологічну сутність.
Не можна не погодитися з тими вченими, які вважають: головна причина руйнівних тенденцій в економіці та моральній сфері останніх років — ігнорування національної духовно-моральної специфіки народу. Досвід країн традиційної ринкової економіки, які спираються на протестанську етику, не можна автоматично переносити в зовсім далеке від неї середовище східнослов’янської цивілізації. Принаймні це тривалий процес, який за «500 днів» не може закінчитися успішно. Спроби форсувати його нічого, крім шкоди країні, народу, економіці не дадуть. Вітчизняний досвід підтверджує це з часів Петра І. Західна модель більшовицькими чи необільшовицькими методами ствердитися не може, бо вона загрожує самим основам цінностей країни. І справа тут не в нових спробах пошуку якогось особливого шляху, що вже принесли незліченні лиха країнам пострадянського простору. Йдеться про вибір моделі, яка відповідає фундаментальним духовно-моральним та економічним цінностям, властивим цій країні, її народу. Закон мінімальної трансформації, сформульований наукою, має об'єктивну основу. Справді, з усіх варіантів перетворень досягне мети той, хто дає можливість з найменшими витратами адаптувати суспільство до нових умов, які не загрожують фундаментальним цінностям певної цивілізації.