загрузка...
 
28.1. Суть і роль державного бюджету в економіці
Повернутись до змісту
У сучасних умовах державний бюджет відіграє роль одного з регуляторів економічного розвитку. Повністю зберігається і його традиційна роль інструмента забезпечення виконання державою суто політичних та інших неекономічних функцій. За допомогою податкової системи держава концентрує в своїх руках необхідні фінансові ресурси і використовує їх для утримання державного апарату, армії, невиробничої сфери тощо.
У структурі бюджетної системи виділяються державний бюджет і місцеві бюджети. Принципи побудови місцевих бюджетів аналогічні державному. Відмінності полягають головним чином в тому, що дохідну базу місцевих бюджетів складають інші податки, а у витратах домінуючу роль відіграють соціальні - утримання сфер охорони здоров'я, освіти, культури, соціальне забезпечення.
В умовах перехідної економіки і становлення ринкової інфраструктури велике значення має регіональний аспект бюджетної політики. Від того, наскільки оптимальним буде розподіл бюджетних коштів між регіонами-до-норами і регіонами-реципієнтами бюджетних коштів, багато в чому залежить ефективність структурної політики. Стосовно України це означає, що розподіл бюджетних коштів по регіонах повинен враховувати і внесок регіонів у забезпечення дохідної частини бюджету. Однак у сучасних умовах відбувається прямо протилежне. Здійснюється перерозподіл бюджетних ресурсів на користь міста Києва і західних регіонів за рахунок східних. В умовах зосередження в східних регіонах значних по розмірах і чисельності об'єктів інфраструктури це посилює фінансову кризу регіонів, руйнування виробничого потенціалу, занепад соціальної сфери. Особливість соціально-економічного життя в Україні — поширене покладання на певні соціально-економічні інститути виконання невластивих їм функцій. Так, в умовах нестачі бюджетних коштів на оборону виникла тенденція часткового фінансування оборонних об'єктів за рахунок місцевих бюджетів: наприклад, за деякими областями закріплені окремі кораблі Чорноморського флоту, над якими відповідний регіон здійснює «шефство», тобто часткове утримання за рахунок місцевих бюджетів. Ясно, що така бюджетна політика, з одного боку, загострює, бюджетні проблеми на місцевому рівні, а з іншого боку, змушує регіони шукати додаткові джерела фінансування. Одночасно створюється потенційна небезпека виникнення і посилення сепаратистських тенденцій.
Механізм фіскальної політики.
Державний бюджет відіграє центральну роль у фіскальній політиці.
В руках уряду знаходяться два основних важелі бюджетної політики — оподаткування і урядові витрати. Зростання витрат надає стимулюючий вплив на виробництво, а їх скорочення, навпаки, стримуючий вплив.
Розглянемо дію цих механізмів. Почнемо з першого важеля — урядових витрат, в припущенні, що розмір оподаткування не змінюється. Стимулювання державних витрат може використовуватися в періоди економічних спадів, коли спостерігається дефіцит сукупного попиту і має місце безробіття. Якщо в такій ситуації здійснюється зростання без відповідного приросту податкових надходжень, то виникне бюджетний дефіцит. Звичайно його величина фіксується в законодавчому порядку. Міра його впливу на економіку залежить від того, якими способами він буде профінансований.
Теоретично існують два способи фінансування бюджетного дефіциту: по-перше, позики у приватного сектора (у вигляді продажу державних облігацій у ході операцій на відкритому ринку); по-друге, випуск додаткової грошової маси.
При способі фінансування за допомогою позики у приватного сектора уряд фактично перехоплює у приватного сектора певну частку фінансових ресурсів на свою користь, створюючи так званий ефект витіснення. Ціною такого перехоплення завжди виступає загострення дефіциту ресурсів і, як наслідок, зростання відсоткової ставки на ринку позикових капіталів. Це може скоротити інвестиції і особисте споживання, послабивши тим самим стимулюючий вплив бюджетного дефіциту.
Випуск додаткової грошової маси є більш помірним заходом. З його допомогою можна уникнути падіння приватних інвестицій і, отже, при його використанні стимулюючий вплив бюджетного дефіциту буде більш сильним, а помірна інфляція буде сприяти зростанню сукупного попиту.
У період економічного підйому, коли реальною є загроза посилення інфляції і «перегріву» економічної кон'юнктури, для обмеження зростаючого попиту може застосовуватися комплекс заходів щодо обмеження державних витрат. Результатом цих заходів виступає виникнення активного сальдо держбюджету, або бюджетного надлишку (профіциту). Його антиінфляційний ефект залежить від того, як уряд використовує профіцит. Тут також можливі два способи. По-перше, погашення державного боргу, Що раніше виник. У такому випадку держава фактично повертає бюджетний надлишок своїм кредиторам. Це може стимулювати зростання інвестицій і збільшення споживання, тим самим послабляючи антиінфляційний ефект скорочення урядових витрат. По-друге, уряд може заморозити активне сальдо держбюджету, тим самим уникнувши його витрачання. В такому випадку антиінфляційний ефект зменшення урядових витрат буде максимальним.
Який же механізм впливу другого важеля фіскальної політики — оподаткування — на економічну динаміку? За інших рівних умов його ефект аналогічний ефекту зміни державних витрат, але з протилежним знаком. Так, якщо збільшення витрат грає стимулюючу роль у періоди спадів, то в частині оподаткування той же результат може бути досягнутий за допомогою скорочення податків. І навпаки, для боротьби з інфляцією замість зменшення державних витрат може використовуватися комплекс заходів щодо збільшення податкового тягаря. Отже, фіскальна політика може використати заходи щодо зміни величини податкових надходжень і щодо регулювання державних витрат, а також їх поєднання. Якщо ж відбувається однакова зміна величини тих та інших в одному напрямі, тобто буде мати місце збалансований бюджет, то на таку ж величину зміниться і розмір сукупного попиту, рівним чином, як і обсяг виробництва. Перевага одному важелю перед іншим надається залежно від відношення творців фіскальної політики до оцінки ролі держсектора в економіці.
Кажучи про механізми здійснення фіскальної політики, крім двох основних важелів — урядових витрат і податків, виділяють також дві її складові частини — дискреційну політику і політику вбудованих стабілізаторів. Суть дискреційної політики випливає із змісту роботи щодо встановлення того або іншого режиму оподаткування і витрачання бюджетних коштів. Ця робота здійснюється законодавчими органами відповідної країни. Необхідні рішення приймаються звичайно раз на рік при затвердженні держбюджету і не підлягають перегляду. Тому встановлення параметрів податкової політики (передусім ставок оподаткування), рівним чином, як і суми відповідних держвитрат, і складає суть дискреційної (тобто одномоментної) політики. Вплив дискреційних параметрів на економіку досить сталий.
На відміну від цієї складової частини фіскальної політики, її друга складова частина — політика вбудованих стабілізаторів — включає елементи мінливі, які схильні до змін у ході перебігу економічних процесів. Один з елементів такого механізму — система виплат допомоги з безробіття. В періоди економічних спадів відповідні суми автоматично зростають, оскільки «включення» вбудованих стабілізаторів автоматично гасить коливання сукупного попиту в період спаду, підтримуючи тим самим його величину на рівні, достатньому для підтримки існуючого обсягу виробництва, незважаючи на несприятливе попереднє скорочення попиту.
Суворо кажучи, дискреційна політика і політика вбудованих стабілізаторів — це не дві різні політики, а дві взаємопов'язані сторони фіскальної політики. Так, затвердження ставок оподаткування — це функція дискреційної політики, тоді як конкретні суми податкових надходжень, що йдуть до держбюджету в ході економічного циклу — це вбудований стабілізатор. Наприклад, у періоди спадів меншають і податкові надходження (оскільки меншають доходи), що веде до бюджетного дефіциту, фінансування якого в такому випадку відповідним способом надає стимулюючою впливу і тим самим гальмує спад. Кажучи про стимулюючий вплив бюджетного дефіциту на економіку, ми маємо на увазі дефіцит, який уряд створює цілеспрямовано, щоб забезпечити стимулювання економічного зростання. Однак на практиці наявність фактичного бюджетного дефіциту не є достатнє свідчення того, що уряд проводить стимулюючу фіскальну політику. Це відбувається тому, що існують вбудовані стабілізатори. Точкою відліку повинен стати розгляд економіки в стані повної зайнятості.
Припустимо, що це має місце і що при цьому в країні затверджений збалансований бюджет. При такому початковому припущенні розглянемо випадок виникнення спаду. Якщо спад настав, то податкові надходження автоматично падають, і неминуче виникає бюджетний дефіцит. Він є наслідком циклічних чинників, а не свідомої політики, і тому називається циклічним. Трудність полягає в тому, що для оцінки ефективності фіскальної політики треба відстежувати поведінку бюджету протягом року за умов незмінності рівня виробництва. Якщо економіка працює в режимі повної зайнятості цілий рік, і при цьому ми маємо бюджетний дефіцит, то тоді маємо повне право сказати про наявність стимулюючої фіскальної політики. Якщо ж протягом року мають місце коливання рівня виробництва, то за наявністю бюджетного дефіциту такого висновку зробити не можна.
У макроекономічній теорії використовується поняття «бюджет повної зайнятості* (БПЗ). Бюджет повної зайнятості показує, яким був би дефіцит (профіцит) бюджету, якби протягом року економіка функціонувала при повній зайнятості. І якщо, скажімо, в економіці має місце поточний дефіцит, а бюджет повної зайнятості (розрахований за відповідною методикою) виявляється з профіцитом, то це досить надійне свідчення того, що проводиться стримуюча фіскальна політика, результатом чого якраз і став той факт, що виробництво фактично було на рівні нижчому, ніж рівень повної зайнятості. І навпаки, дефіцит бюджету повної зайнятості показує, що проводиться стимулююча фіскальна політика. Такий дефіцит називається структурним (на відміну від циклічного) і означає те, що навіть в стані повної зайнятості податки, що збираються, були б меншими, ніж державні витрати, і повна зайнятість багато в чому була б забезпечена саме за рахунок стимулюючої фіскальної політики.
Стимулююча фіскальна політика може бути частково нейтралізована інфляцією, оскільки переміщення кривої сукупного попиту вздовж кривої сукупної пропозиції може статися на вертикальній дільниці кривої сукупної пропозиції. В результаті фактичний приріст виробництва виявиться меншим, ніж він міг бути, якби не було інфляції. Прихильники «економіки пропозиції» вважають, що стимулююча фіскальна політика здатна привести до зростання виробництва без посилення інфляції. Скорочення ставок податків, наприклад, здатне не тільки збільшити попит, але й розширити пропозицію, тобто змістити одночасно криву попиту і криву пропозиції. Однак це спірна точка зору. Як би там не було, бюджетний дефіцит відіграє важливу роль у механізмі державного регулювання. Однак зворотним боком зростаючого бюджетного дефіциту стає розбухання державного боргу.



загрузка...