а) Економічна політика як соціально-політичний вибір
Основна мета економічної політики в соціальній економіці - піклування про оптимальне функціонування ринкового механізму з урахуванням соціальних аспектів. Максимізація добробуту суспільства та окремих його членів виступає як вища і загальна ціль економічної політики.
Економічна політика здійснюється для досягнення певних цілей. Вони можуть охоплювати або окремі проблеми (наприклад, політика стабілізації, політика на ринку праці, кон'юнктурна політика) або держава висуває цілі, що стосуються тих чи інших галузей національної економіки (транспорт, вугільна промисловість, зв'язок).
Господарчо-політичне рішення полягає у здійсненні заходів економічної політики, застосуванні певних інструментів для зміни ситуації з точки зору певних економічних цілей. Так, з метою досягнення більшої зайнятості або для зниження безробіття розроблюються заходи щодо створення нових робочих місць.
Носіями рішень в галузі економічної політики є установи і громадяни суспільства, які мають політичні або економічні можливості впливу на господарчу ситуацію. Вони намагаються змінити цю ситуацію, ставлячи певні цілі в інтересах окремих груп або суспільства в цілому. Теоретично на цей процес вироблення рішень впливають і приватні особи, але практично носіями економічної політики виступають політичні партії, урядові органи, управлінські структури. Неабияку роль відіграють корпоративні організації - промислові, торгові, ремісничі і сільськогосподарські палати, страхові відомства, професійні організації і спілки (насамперед, профспілки та їх об'єднання), асоціації підприємців, а також наукові організації (дослідницькі установи, експертні ради тощо).
За умов демократичного суспільства повноваження у прийнятті політичних і соціальних рішень мають розподілятися за принципом розподілу влади між парламентом, в якому поряд з правлячою представлено також опозиційні партії, урядом з підпорядкованими йому структурами, а також судовою владою (особлива роль належить Конституційному судові).
У розвинених країнах економічна політика не може вестися без урахування базових соціальних цінностей - соціально-економічного прогресу, свободи, соціальної справедливості, безпеки. В концепції "соціальної ринкової економіки" соціальна справедливість стоїть в одному ряду з такою вимогою ринку, як максимізація добробуту. Вироблення державних пріоритетів з відповідною політичною стратегією являє собою складний багатосторонній процес. Над цим билися видатні вчені всіх часів і народів, але ця проблема все ще далека від свого розв'язання.* Розглянемо лише деякі її аспекти.
Відразу зазначимо, що зміст усієї системи пріоритетів здебільшого визначається загальною конструкцією соціально-економічної системи. Справді, якщо в основі економічної системи знаходяться ринкові засади, то правляча партія бере на себе зобов'язання укріпляти механізми ринку, розв'язувати ті проблеми, з якими ринок не справляється. Саме тому в системі пріоритетів стоятиме контроль над інфляцією, досягнення нової якості економічного зростання, зниження безробіття тощо. Якщо ж економічна система побудована на зразок командно-адміністративної, то уряд скоріш за все пообіцяє нагодувати народ, прибрати вчасно врожаї, провести деяку реконструкцію застарілих фондів, тобто все те, що в нормальній економіці має забезпечити ринкова система.
Між різними цілями економічної політики існує певний економічний взаємозв'язок. Цілі можуть бути такими, що взаємодоповнюють одна одну, суперечать одна одній, або не торкаються одна одної. Характер цього взаємозв'язку можна встановити лише знаючи про намічені заходи економічної політики і маючи змогу оцінити їх з точки зору пріоритетності. Коли, наприклад, перелік цілей відкривається проблемою інфляції, уряд може розраховувати на успіх своєї політичної стратегії лише за умови, що йому вдалося вірно оцінити громадські настрої населення, яке найбільше занепокоєне зростанням дорожнечі.
Одним із засновників сучасної теорії економічної політики як соціального вибору був К.Вікселль. В його дисертації "Дослідження з теорії фінансів" (1896р.) містилося три найважливіші методологічні положення: методологія індивідуалізму, концепція "людини економічної" (homo economicus) і підхід до "політики як до обміну", тобто вибору.
Вище (див.перші розділи II частини) ми вже показали, що економічна наука розглядає Людину як індивіда, який визначає цінність благ, робить вибір між ними і бере участь у якій-небудь діяльності. Визначальний пункт аналізу - вибір, або рішення обрати одну з можливих альтернатив. Індивіди як покупці та продавці товарів і послуг роблять вибір відповідно до своїх численних уподобань. Індивід, який сьогодні робить вибір між м'ясом чи оселедцями, завтра робитиме вибір між двома політичними діячами. Соціальні інститути, поза сумнівом, впливають на поведінку виборця і цей взаємозв'язок є . основним об'єктом теорії "соціального вибору".
Структура ринків завжди соціальна. Різниця між процесом індивідуального вибору і соціальною структурою ринку стала основою розмежування таких понять, як "ринок" і "економіка". При цьому передбачалося, що ринок означає процес обміну товарів, а змістом економіки є максимізація суспільного багатства. Проблема ефективного розміщення суспільних ресурсів тривалий час розглядалася поза індивідуальним вибором. Поняття "економіка" й "політика" вважалися близькими за змістом, але тільки при поверховому їх розгляді.
Трактування політики як соціального вибору має величезне значення для вироблення прикладної теорії економічної політики. Політика є складною системою обміну між індивідами, в якій останні намагаються досягти своїх приватних цілей, оскільки не можуть реалізувати їх шляхом звичайного ринкового обміну. Тут немає інших інтересів, окрім індивідуальних. Люди йдуть на ринок, щоб обміняти одну річ на іншу, а не для того, щоб отримати деякі соціальні результати, окрім торгівлі і задоволення особистих потреб. Індивіди не усвідомлюють, що процес індивідуального вибору призводить до соціальних наслідків: перерозподілу суспільних ресурсів або іншому їхньому розташуванню.
Основна відмінність між ринковою і політичною системою, на думку К.Вікселя, полягає не в різних типах цінностей та інтересів людей, а умов, в яких вони здійснюють свої різноманітні переконання.
Чому люди погоджуються терпіти примушення, яке є невід'ємною часткою колективних рішень?
Відповідь проста. Індивіди змушені підкорятися примусові з боку держави в тому випадку, коли кінцеві наслідки політичного "обміну" відповідають їх інтересам. Потрібна певна модель соціально-політичного ладу. При відсутності моделі вільного обміну будь-які методи державного примусу прийдуть у суперечність з індивідуалістичними цінностями, на яких засновано даний соціальний лад.
Виробляючи прикладну теорію економічної політики необхідно врахувати певні складності, які пов'язані з нею. Індивіди в політичному процесі не можуть керуватися звичайними правилами торгівлі, оскільки споживачем суспільних благ є не окремий індивід, а суспільство в цілому. Однак і в політиці існує аналог вільної торгівлі. Це - згода між людьми, яка властива будь-якому обмінові. Єдність, яка досягається учасниками колективного вибору в політиці, аналогічна добровільному вибору і обміну товарами на ринку. На ринку люди вибирають м'ясо чи оселедці, а в політиці погоджуються сплачувати податки в обмін на блага, потрібні всім і кожному: від місцевих шляхів до судочинства.
Таким чином, представляється можливість дати оцінку самій політичній системі. Хоча прямих критеріїв оцінки політичної діяльності не існує, але побічною оцінкою може слугувати ступінь оперативності в реалізації індивідуальних уподобань за допомогою політичних механізмів. її слід виміряти не в одиницях наближення до якогось абстрактного ідеалу, що ігнорує людину, а навпаки - в одиницях забезпечення людей усіма потрібними благами, тобто саме тим, що не бере до уваги командно-адміністративна система господарювання.
Розв'язання соціальних і господарчо-політичних завдань ускладнено цілим рядом важко передбачуваних факторів. На загальну економічну ситуацію (отже й на економічну політику) можуть впливати усі вищезгадані носії економічної політики з усіма їх уподобаннями, які не піддаються не тільки точному, але навіть приблизному вирахуванню. Економічна політика завжди здійснюється в певному, цілком конкретному економічному і політичному середовищі, яке висуває численні перепони найрізноманітніших видів. Досконало вивчити це середовище з усіма його компонентами неможливо, а тому неможливо (усіма доступними заходами) надійно передбачити його вплив на господарчу ситуацію. Зрештою, інформація щодо ситуації, яку потрібно змінити, і щодо причин, які її зумовили, найімовірніше виявиться неповною і неточною, а тому аналітики стикаються з труднощами інституціональними, правовими, соціальними і технологічними. Все це позначається на виробленні і прийнятті адекватних економічних рішень.
Загальновідомо, що конкретне життя набагато складніше за будь-яку саму досконалу теорію. Жива реальність рідко укладається в теоретичні схеми. Сучасна економічна наука ще не здатна наділити політиків досконалими рекомендаціями, які б точно відповідали громадській думці, враховували численні уподобання виборців і дозволяли чітко керувати ними.
Вироблення цілей і варіантів економічної політики, сама процедура національних виборів настільки складна і різнобічна, що навряд чи можна в цьому розібратися, співставляючи динамічні ряди, де, скажімо, фігурують рівень безробіття, інфляції та рейтинг того чи іншого політичного діяча. Водночас доведено, що простежуються сталі зв'язки між коливанням індексу популярності уряду і наслідком виборів, з одного боку, і динамікою макроекономічних показників, що характеризують цілі та інструменти політики - з іншого. їх дослідження із застосуванням сучасної економічної теорії, апарату економічної статистики і соціології нині бурхливо розвиваються. Уряди сучасних соціально орієнтованих країн враховують ці дослідження у своїй діяльності. Коли уряд змінює цілі, запускає в хід ті чи інші економічні регулятори, впливає на життєвий рівень населення та його добробут, він, найперше, піклується аби схилити на свій бік громадську думку, отримати підтримку виборців і зберегти владу правлячої партії.
З цієї точки зору надзвичайно цікавими є дослідження західних аналітиків, яким вдалося довести, що існують певні економіко-політичні цикли (political busines cycle), тобто періоди закономірного чергування в економічній політиці. Аналітики (соціологи і економісти) довели, що конкуруючи, політичні сили по-різному поводяться у різні періоди свого політичного життя.
Напередодні виборів уряд намагається створити для себе сприятливу політичну атмосферу. У цей період уряд занепокоєний не стільки розв'язанням економічних проблем, скільки пошуками тих чи інших заходів тиску на своїх майбутніх виборців. Для цього діючі уряди часто вдаються до зниження податків, збільшення державних витрат на соціальні цілі, застосовують інфляційні методи стимулювання економічної активності, які спрямовані на тимчасове зменшення безробіття.
Оскільки головним завданням політиків є одержання перемоги на виборах, то під час виборчої кампанії здебільшого пропагуються різного роду популістські гасла. Організується повсякденне опитування і контроль за громадською думкою, вживаються заходи щодо піднесення індексу популярності. Так, в американській політичній практиці важливим індикатором громадської думки є індекс популярності, який обчислюється на основі опитувань, що проводяться соціологічними службами Інституту Геллапа (це кількість американських громадян, які ухвалюють діяльність президента та його адміністрації). Уряд слідкує, щоб цей індекс не опускався нижче за "відмітку виживання" (тобто становив принаймні 51-52% загальної кількості опитаних).
Зовсім по-іншому поводиться уряд у перші місяці після виборів. Цей період відзначається введенням різного роду програм економії, скороченням бюджетних асигнувань на соціальні витрати. Якщо на виборах перемагає партія, яка знаходилася в опозиції, перші місяці супроводжуються не тільки суттєвою перетряскою всього державного апарату, але й кардинальною зміною економічної політики. У цей період уряд набирає очки на звинуваченнях колишньої адміністрації в розбазарюванні коштів, невмінні керувати і т.ін. Все це неминуче позначається на цілях, формах та інструментах державного регулювання економіки.
Період обмежувальної економічної політики змінюється періодом її експансіонізму, тобто розширенням тих інститутів і важелів, які нині правлячій адміністрації здаються найбільш доцільними для досягнення передвиборних обіцянок. Цей період триває до тих пір, доки уряд не починає піклуватися головним чином про те, як відбудуться нові вибори. Така тактика цілком виправдана, адже інструменти економічної політики дуже інерційні, спрацьовують не відразу, а тому піклуватися слід заздалегідь. Перед новими виборами спостерігається деякий затишок: уряд зробив все, що міг, і тепер всі сили слід зосередити на перемозі у майбутніх політичних баталіях. Такий, коротко, політично-економічний цикл.
Досвід країн з усталеними ринковими і демократичними традиціями переконливо свідчить, що будь-яке погіршення соціально-економічного становища людей відразу позначається на авторитеті політичної влади. І підняти його знову, відновити громадську довіру буває надзвичайно важко, а частіше - просто неможливо. Так, на початку 80-х років економіку США вразила економічна криза і в цей період індекс популярності президента Р.Рейгана почав невпинно падати (на січень 1983 р. він впав до критичної точки в 35% за "Індексом Геллапа").
Адміністрації президента і йому самому потрібно було вжити всіх заходів, аби виправити це критичне становище. Саме в цей період правляча республіканська адміністрація почала вдаватися до заходів, які були традиційно невластиві для цієї партії (послаблення нерівності в доходах, спроби регулювання сукупного попиту й зайнятості, введення деяких ліберальних програм тощо).
Адміністрація знала, що робить. Адже у повоєнні роки троє з кожних чотирьох американців, які ухвалили діяльність певної адміністрації під час попередніх опитувань, потім підтримували цю партію на виборах. Тому не дивно, що спеціалісти з економічно-політичного циклу незмінно входять до Ради економічних консультантів президента США або співробітничають з урядовими службами на постійній основі.
Разом з тим, політична історія розвинених країн знає й чимало прорахунків і розчарувань. Характерний приклад США, де політична система відзначається своєю стабільністю, а економічні орієнтації двох провідних партій - республіканської і демократичної - давно відомі. Уряд демократів, який за традицією підтримують профспілки, віддає перевагу проблемам зайнятості й доходів, їх вирівнюванню. Республіканська адміністрація здебільшого покладається на економічне зростання, встановлення контролю над інфляцією, а для цього вдається навіть до деякого обмеження соціальних програм. Керуючись цим, можна передбачити економічні мотиви поведінки виборців. Якщо в канун виборів високий рівень безробіття, то найскоріше виборці більше схилятимуться до демократів. Розгул інфляції, імовірно, сприятиме республіканцям. Ця формальна логіка часто в політиці обертається прорахунками. Відомі випадки, коли демократичні уряди, використовуючи інфляційні методи регулювання, домагалися відносно низького рівня безробіття і утримували її такою до початку виборів.
І це оберталося проти них. Виборці звикали до високого рівня зайнятості, вважали проблему розв'язаною і підтримували тих, хто тепер мав розв'язати проблему інфляції, тобто республіканців. Взагалі передбачити і повністю врахувати політичні симпатії та антипатії дуже важко. Ми розглянули лише деякі аспекти цієї складної проблеми. Після прийняття соціально-політичного і економічного рішення настає період його практичної реалізації. Це відбувається за допомогою цілої низки форм і методів державного регулювання.
б) Економічна політика: форми і методи державного регулювання
Сучасне соціальне ринкове господарство регулюється побічними (економічними) і прямими (адміністративними) формами і методами. При всій своїй протилежності названі форми й методи мають і певну схожість, їхнє розмежування досить умовне. Адже будь-який економічний регулятор має в собі елементи адміністрування. Так, він контролюється відповідною урядовою службою, яка включає його після прийняття відповідного політичного рішення. Наприклад, економічна система зазнає впливу такого відомого економічного чинника, як кредитна ставка, не раніше, аніж буде прийняте адміністративне рішення щодо її підвищення (або зниження).
З іншого боку, в кожному адміністративному регуляторі є дещо економічне в тому розумінні, що він побічно впливає на поведінку суб'єктів економічної системи. Так, встановлюючи прямий контроль над цінами, держава створює для товаровиробників певний економічний режим, змушує їх переглядати виробничі програми. Це впливає також на економічну поведінку споживачів: їм доводиться переглядати свої потреби й попит.
Цілком зрозуміло, що для ринкової системи за самою її суттю більш органічними являються економічні методи впливу. їх відмітна особливість полягає саме в тому, що вони аж ніяк не стримують свободу вибору, а часто й розширюють її. Вище було показано, що за допомогою економічних регуляторів можна вплинути на інфляцію, стимулювати нову якість економічного зростання. Кожен учасник економічної системи може або брати до уваги, або не звертати увагу на економічні чинники, зберігаючи за собою право на вільне прийняття ринкового рішення. Коли, приміром, держава використовує для регулювання економіки ставку проценту по своїх боргових зобов'язаннях, власник грошового доходу отримує сигнал, що до варіантів розміщення заощаджень додається ще один чинник (банківське вміщення, купівля цінних паперів приватних корпорацій, придбання нерухомості).
Відмінність адміністративних форм і методів полягає в тому, що вони з самого початку обмежують свободу економічного вибору. Це має місце особливо в тих випадках, коли адміністрування набирає рис тотальності і перероджується в командно-адміністративну систему. Контроль стає всеосяжним: регулюються розміри виробництва, кількість і якість сировини, самої продукції, витрати, рівні зарплати, прибутки та їх розподіл, зв'язки постачальників і споживачів, тобто весь економічний процес. Настає, за визначенням відомого угорського економіста Я.Корнаї, "патерналізм" вищого, четвертого ступеню.1 Ця система нам добре знайома з усіма її негативними наслідками.
До економічних форм і методів регулювання слід віднести усю сукупність грошово-кредитного й фінансового регулювання, податкову політику, політику сприяння конкуренції та підтримки стабільності, політику державних витрат, методи управління державним боргом тощо. Систематизованого викладу усіх цих форм і методів ми тут дати не можемо. Обмежимося лише деякими зауваженнями.
У системі економічних важелів впливу на економічні процеси визначальне місце належить грошовій політиці з її основними інструментами - ставка міжбанківського кредиту, норма обов'язкових резервів, операції центрального банку з державними облігаціями на ринках цінних паперів. Цей інструментарій дозволяє державі впливати на інфляцію, інвестиційний процес, виробництво, зайнятість, на курси акцій, отже й на загальну економічну активність.
Надзвичайно важлива роль податкової політики. Адже через податкові регулятори практично можна вплинути на будь-яку економічну (і не тільки економічну) проблему - від стимулювання економічного зростання до впливу на демографічні процеси в країні.
Фінансові інструменти - найбільш поширені засоби здійснення економічної політики, причому, як в плані фінансових пільг, так і в плані фінансових обмежень. Фінансова допомога - насамперед прямі субсидії або податкові пільги дрібному бізнесу, - сприяє розвитку конкуренції. Це основа державної політики стимулювання, за допомогою якої здійснюється побічний вплив на загальну економічну кон'юнктуру. До числа фінансових інструментів стимулювання слід віднести також державні витрати на інфраструктуру. Оскільки остання є неодмінною умовою будь-якої господарчої діяльності, витрати на неї справляють прямий вплив на економічні рішення економічних агентів.
Форми, методи та інструментарій економічного регулювання тісно взаємопов'язані. До податкового регулювання приєднується політика державних витрат, яка допомагає здійснити структурні перебудови в економіці, зменшити регіональні диспропорції, пом'якшити проблеми регіонального
безробіття.
У здійсненні економічної політики не слід також розривати цілі, засоби та застосований інструментарій. Наприклад, фінансові пільги й дотації мають призвести до оживлення інвестиційної діяльності в тих чи інших галузях, чи регіонах. Активізація приватної інвестиційної діяльності при цьому виступає лише однією з проміжних цілей, отже, інструментом для підвищення зайнятості. Остання також є нічим іншим, як проміжною ціллю загальної стратегії збільшення національного доходу і сприяє, в кінцевому рахунку, досягненню вищої цілі економічної політики - підвищенню добробуту суспільства.
Від того, як форми, методи та інструменти, цілі проміжні, часткові та стратегічні взаємодіють і узгоджені між собою, залежить успіх (чи неуспіх) економічної політики. Інформація про механізм взаємовпливу цілей і засобів ніколи не буває повною і дуже часто виникають побічні ефекти. Так, стимулювання інвестицій переслідує одну мету - підвищити рівень зайнятості, але побічним ефектом цього буде зростання ставки проценту.
Це позначиться на інших видах інвестиційної діяльності, наприклад, в житловому будівництві. Виникає конфлікт між стимулюванням інвестицій (економічна активність) і зростанням забезпеченості людей житлом (важлива соціальна проблема).
Політика стабілізації - це напрямок економічної політики, що сприяє вирівнюванню економічної кон'юнктури. її проміжними цілями є досягнення стабільного рівня цін, повної зайнятості і збалансованого платіжного балансу. її інструменти - грошова політика, фіскальна політика, політика прямого втручання.
За теорією, при "правильній" стабілізаційній політиці має бути забезпечений "доход в умовах повної зайнятості". Але коли досягається повна зайнятість, поширення державних витрат (через державні кредити, або збільшення податків) більше не справляє реального впливу на національний доход. Оскільки попит на блага наштовхується на незмінний обсяг пропозиції, ціни починають зростати і одночасно підвищується ставка проценту. При фінансуванні за рахунок податкових надходжень попит з боку держави зростає на шкоду приватним інвестиціям і приватному споживанню. Це відбувається внаслідок того, що підвищення податків скорочує розміри доходів домашніх господарств. Ось такі суперечливі наслідки активного втручання держави в економічні процеси. Вони ще посилюються адміністративним втручанням.
Розглянемо деякі з них дуже коротко.
При будь-якому негативному ставленні до адміністративних методів державного впливу на економіку, слід зазначити, що існують галузі, де адміністративні методи не тільки бажані, але й цілком необхідні. У деяких випадках вони мають явну перевагу над усіма іншими засобами державного впливу і є єдино можливими. І хоча вони певною мірою утискають індивідуальну економічну свободу - все ж цілком виправдані. Особливо це стосується тих випадків, коли максимальна свобода окремих ринкових агентів обертається тяжкими втратами для решти учасників економіки і ринкового господарства в цілому.
Щонайперше, треба зазначити настійну необхідність державного втручання і контролю за монопольними ринками. Ми добре знаємо і переконалися на власному досвіді, що може робити в економіці монополіст, у якого розв'язано руки, і як важко вплинути на нього методами побічного (економічного) втручання. Однак міра й ступінь державного впливу на монополії цілком і повністю визначається її природою. Монополії, як відомо, бувають різні - державні, природні, технологічні.
Там, де визнано державну монополію (фундаментальна наука, оборона чи торгівля алкоголем), слід провадити повномасштабне державне адміністрування. Мається на увазі поточне й довгострокове директивне планування виробництва, витрат і цін, прямий контроль за якістю і споживчими характеристиками продукції, гарантоване матеріально-технічне постачання, що спирається на централізований державний розподіл.
Оскільки деякі монополії мають регіональний характер, відповідно мають вестися й місцеві владні структури. Урядові служби можуть вдаватися до жорстких акцизних ставок оподаткування на деякі види товарів, якщо це корисно для суспільства в цілому.
Дещо іншого ставлення заслуговують т.зв. "технологічні" монополії. Хоча монополія тут природна, вона все ж не державна. Отже, тут має бути порівняно більш м'яким і режим адміністрування. Доцільним може бути перехід від прямого контролю над цінами до визначення певних меж їх коливання тощо.
Існує, зрештою, чимала кількість ринків де монополістичні структури цілком неприродні, економічно недоцільні, а тому держава в цих випадках має просто демонтувати цю монополію як таку, що завдає шкоди всьому суспільству. Іноді від держави потрібно вміле маніпулювання адміністративними методами з перспективою їх заміни економічними регуляторами.
Важливим напрямком державного адміністративного втручання є вплив на ринкове середовище і на невідтворювані ресурси (проблеми, пов'язані з наслідками ринкової економіки). У цій сфері економічні регулятори не просто недостатні, але й взагалі неефективні. Якщо шкідливе виробництво губить ліс, річку чи озеро, то ніякі фінансові санкції, якими б великими вони не були, природі не допоможуть. Тут потрібні заходи превентивного характеру. Йдеться про консервацію частки національних ресурсів. Так, до речі, поступають уряди всіх далекоглядних країн, де вже давно заборонено використовувати невідтворювані ресурси для комерційної експлуатації. Тут, окрім іншого, необхідні жорсткі стандарти, а щодо шкідливих технологій - їх пряма заборона.
Розроблення і тверде проведення у життя стандартів, контроль за їх дотриманням усіма учасниками економічного процесу - важливий напрямок адміністративного регулювання.
Держава та урядові організації визначають і прямо впливають на підтримку мінімальних життєвих стандартів, тобто недопущення злиденного рівня (гарантований рівень заробітної плати, допомоги по безробіттю). Держава також вдається до методів прямого втручання, спрямованих на захист національних інтересів в системі світогосподарських зв'язків.
Як бачимо, економічний простір, де застосовуються адміністративні методи регулювання, досить широкий. У країнах соціальної економіки ці методи давно стали невід'ємною часткою усієї системи господарювання і ніяк не суперечать ані економічним, ані соціальним цілям.
в) Про т.зв. "кон'юнктурну політику"
Коли йдеться про "кон'юнктурну політику", то під цим розуміють регулювання загальноекономічної ситуації в країні. Адже економічне становище будь-якої країни - кон'юнктура - зазнає постійних змін і коливань. Після періоду сприятливої, іноді кажуть "високої кон'юнктури", настає її спад (кажутьрецесія) з наступним занепадом (депресія), після чого може знову початися піднесення (у вигляді чи то пожвавлення, чи навіть бурхливої експансії). Боротьба з різкими перепадами кон'юнктури - чи не найскладніша з проблем, які доводиться розв'язувати урядам різних країн.
Оскільки в кожний даний момент економіка будь-якої країни переживає стадію кон'юнктурного циклу - чи то піднімається в гору, чи то рухається долі - уряд має провадити певну кон'юнктурну політику. Причому на кожному проміжку економічного циклу заходи, до яких вдається уряд, не тільки не тотожні, але можуть бути й протилежними: урядові доводиться всякий раз розв'язувати досить специфічні соціальні та економічні проблеми. Розглянемо три типові ситуації:
Починається спад. Настає надвиробництво. Обсяг виробництва скорочується, робоча сила звільняється, попит на кредити знижується. Деякі фірми зазнають краху, зростає масове безробіття, розвиток економіки уповільнюється.
Під час депресії підприємствам бракує збуту, склади переповнені товарами, на ринку праці панує безробіття. Немає збуту - немає і нових інвестицій.
Мало-помалу економічна кон'юнктура вирівнюється. Пожвавлення виробництва дає змогу залучити нову робочу силу до роботи. Набуває розмаху раціоналізація. Потрібні нові кредити. Рівень проценту зростає.
В усіх перелічених ситуаціях держава не може поводитися однаково.
Щоб досягти головних завдань соціальної ринкової економіки - якнайповнішої свободи особистості, досягнення соціальної справедливості і забезпечення соціальної безпеки - держава має здійснювати "кон'юнктурну політику". Ця політика досить суперечлива, і здебільшого пов'язана із суперечливістю самих цілей, що ставить перед собою держава. Так, для підвищення життєвого рівня населення головною передумовою є постійне економічне зростання. Для його стимулювання держава вдається до збільшення грошової маси в обороті, але це призводить до інфляції. Спроби її приборкати - відразу позначаються на економічній активності та кон'юнктурі з наступними небажаними наслідками - спадом і депресією.
Загальноекономічну кон'юнктуру визначають чотири передумови: розвиток економіки, повна зайнятість, стабільність цін і зовнішньоекономічна рівновага (схема 6).
Уряд будь-якої країни має виявляти неабияку майстерність і навіть мистецтво, аби постійно домагатися усіх чотирьох названих передумов одночасно.
Стремління до повної зайнятості означає надання умов для отримання роботи тими, хто здатний і бажає працювати. Безробіття - це, насамперед, низька купівельна спроможність і спад життєвого рівня. Отже, для підтримання належної кон'юнктури необхідно забезпечити якомога вищий рівень зайнятості населення.
Економічне зростання (розвиток економіки) - це розвиток в напрямку, що забезпечує збільшення виробництва, підвищення якості товарів і послуг. У сучасній економіці тільки це дає змогу розв'язувати цілі "соціально-орієнтованої економіки".
Стабільний рівень цін означає запобігання інфляції, падінню загального рівня цін, яке загрожує розоренням товаровиробникам.
Зовнішньоекономічна рівновага означає, що експорт і імпорт мають бути приблизно врівноважені. Коли внутрішній ринок пропонує дешевші товари, ніж зовнішній, рівень експорту зростає. Але високий загальний попит приведе до інфляції. І, навпаки, надто високі ціни на внутрішньому ринку порівняно із зовнішнім спричинять зменшення експорту. Окрім того, зросте імпорт іноземних товарів. Як наслідок - спад у розвитку
економіки.
Одночасне дотримання усіх чотирьох передумов, як зазначалося, досить складне завдання для держави. Дотримання "магічного чотирикутника" називають справжнім "чаклунством" в економічній політиці. Конкретний приклад такого чаклунства продемонстрував видатний теоретик-економіст і водночас практик - творець "соціальної ринкової економіки" у повоєнній Німеччині Л.Ерхард.