Автокефалія (від грец. «авто» сам і «кефалі» — голова) —, самоврядування, адміністративна незалежність певної православної церкви. Автокефалія водночас є ознакою національної церкви, її підтримки ідей національної незалежності і національно-визвольних змагань. Внаслідок цього автокефальна церква часто зазнавала переслідувань з боку колоніальної влади в разі поневоленого стану нації, яка складала духовну паству автокефальної церкви. Перші автокефальні церкви — Константинопольська, Александрійська, Антіохійська, Єрусалимська — виникли в IV ст. внаслідок відособлення патріархій і митрополій Візантії. Це було зумовлено намаганням здобути незалежність від імператорської та церковної влади, зосередженої в руках константинопольського патріарха.
Церква Київської Русі після прийняття християнства підпорядковувалася константинопольському патріархові, який призначав митрополитів. Київський митрополит був офіційним главою Київської митрополії та всіх православних церков на Русі. В 1051 р. за князювання Ярослава Мудрого собор єпископів у Києві обрав на митрополичу кафедру киянина Іларіона. З метою розширення прав Київської митрополії і поступового звільнення її з-під опіки константинопольського патріарха Ярослав домагається у 1072 р. канонізації своїх братів — Бориса та Гліба. Повторну спробу проголосити автокефалію Київської митрополії було здійснено за великого князя Ізяслава Мстиславича в 1147 р. Тоді собор єпископів обрав на митрополичу кафедру князівського ставленика Климента Смолятича. Але всі спроби церкви здобути автокефалію були невдалими. Після татаро-монгольської навали 1237—1240 pp. кафедра митрополитів київських формально продовжувала залишатись у сплюндрованому Києві, але фактичним місцем перебування їх став спочатку Володимир (1299 p.), а потім Москва (1325 p.). Оскільки західні та південно-західні руські землі опинилися у політичній залежності від Великого князівства Литовського, на початку XIV ст. створюється Литовська митрополія. У 1354 р. константинопольський патріарх висвячує двох митрополитів: Алексія з титулом «Київський і всія Русі» (з центром у Москві) і Романа — на митрополита Литовського, до юрисдикції якого входили землі Білорусі та України. Спроба митрополита Романа утвердитися в Києві не вдалася. У 1363 р. князь Ольгерд домігся відновлення Київської митрополії. 1380 р. митрополит Київський Кипріан на запрошення Дмитрія Донського переїздить до Москви, яка стає загальноруським релігійним центром.
Намагання великих князів литовських відокремити православну церкву від впливу Москви призвело до фактичного поділу Київської митрополії у 1458 р. на Литовську (Київську) та Московську. Напередодні без згоди ^Констан-тинополя на Київську митрополію обрано митрополита Иону. Він був останнім, хто мав титул митрополита «Київського і всія Русі». Цю дату вважають початком автокефалії Руської православної церкви (РПЦ). Константинопольський патріарх 1459 р. висвячує на митрополита Київського Григорія Болгарина. В 1587 р. в Росії було встановлено патріаршество. Після Брестської унії 1596 р. польський уряд поставив православну церкву на українських землях фактично поза законом.
У 1620 р. православна ієрархія в Україні була відновлена єрусалимським патріархом Феофаном за допомогою братств і запорозького козацтва. Митрополитом Київським обрано ігумена Києво-Михайлівського монастиря, ректора Київської братської школи Іова Борецького.
1685 р. у Москві луцький єпископ Гедеон Святополк-Четвертинський був призначений митрополитом Київським і прийняв присягу на вірність Московському патріархові.
У 1686 р. константинопольський патріарх дав згоду на перехід Київської митрополії під юрисдикцію московського патріарха — з цього часу бере початок рух за автокефалію православної церкви в Україні.
У середині XIX ст. національно-демократична громадськість України знову порушує питання про автокефалію православної церкви в Україні. Йдеться передусім про діячів Кирило-Мефодіївського товариства, одним із завдань яких було «знесення папської церкви», «домовини України», «утворення нової, творчої, живої церкви». Цей рух виявився так само у роки першої російської революції, коли Руська православна церква вже перебувала у стані внутрішньої кризи.
Справжній рух за автокефалію православної церкви в Україні, як реальну силу, виявився після лютневої революції 1917 р. Серед віруючих тоді користувалися підтримкою ідеї демократизації та національного оновлення церковного життя. Один з активних діячів цього руху протоієрей Василь Липківський пов’ язує воєдино революційне оновлення суспільства і відродження церкви: «Народна воля і Христова свобода — це два світлих голоси, котрі поведуть нашу рідну Україну по дорозі правди і світла».
Пастирські збори у березні 1917 р. створюють «Виконавчий комітет духовенства і мирян». Цей комітет проголошує ідею скликання Всеукраїнського церковного собору. Прибічники автокефалії православної церкви в Україні обстоюють цю ідею на Всеросійському церковному з'їзді у Москві (червень 1917 p.). Українська фракція Всеросійського церковного з'їзду висловила такі побажання: а) необхідність забезпечити Україні свободу церковного самовизначення; провести в життя начала соборності й українізації на всі сторони місцевого церковного життя; надати Україні свободу, в недалекому майбутньому скликати Всеукраїнський церковний з'їзд духовенства і мирян. Позитивної відповіді не було отримано.
Ідею автокефалії православної церкви в Україні намагалося здійснити «Братство воскресіння Христа» на чолі з архієпископом РПЦ Алексієм (Дородніциним), яке виникло восени 1917 р. У листопаді того самого року створюється комітет із скликання собору, який трохи пізніше реорганізовують у тимчасову Всеукраїнську православну церковну Раду (ВПЦР). Патріарх Тихон підтримує ініціативу скликання собору, направляє до Києва митрополита Платона — голову Всеросійського Помісного собору РПЦ.
Собор розпочав роботу 7 січня 1918 р. На першій сесії були присутні 279 делегатів. Члени собору розподілилися за секціями: вищого церковного управління; єпархіального управління; українізації церкви; освіти («учбова комісія»); економічна комісія. Пленарних засідань було дев'ять. На них, окрім організаційних питань, були заслухані привітання від різних організацій та осіб, декларації уряду, вирішувалися поточні справи тощо. Однак на соборі питання про автокефалію православної церкви в Україні фактично не було поставлене.
Вже 19 січня відбулось останнє засідання цієї сесії собору. Було обрано комісію для організації нової сесії, яку очолив митрополит Київський і Галицький Володимир. Майбутній собор мав обговорити питання українізації богослужіння, автономії та автокефалії церкви. Умови громадянської війни в Україні змусили перенести дату скликання другої сесії собору (вона відбулася у травні — червні 1918 p.). Внаслідок трагічної загибелі митрополита Володимира на Київську митрополію було обрано Антонія (Храповицького).
Головним питанням сесії був розгляд проекту положення про тимчасове вище церковне управління в Україні. Оскільки багато делегатів собору, прибічників автокефалії, не мали змоги потрапити на собор, промонархічно настроєні ієрархи РПЦ в Україні доклали зусиль, щоб дискредитувати членів Української церковної ради. Це вдалося. У результаті собор прийняв вигідне їм рішення «Про тимчасове Вище управління православної церкви в Україні». Згідно з цим документом православна церква в Україні проголошувалась автономною, яка перебувала в канонічному зв'язку з патріархом Всеросійським. Церква не відокремлювалася від держави; посередником між церквою та державою вважався митрополит Київський, а між державою і церквою — міністр віросповідань. Постановою собору положення повинне бути затверджене патріархом Московським і схвалене державною владою. Представник гетьманського уряду, присутній на соборі, не наполягав на автокефалії, а підтримав ідею автономії української церкви. Крім того, він виступив проти відокремлення церкви від держави.
Члени ВПЦР, не задоволені рішенням другої сесії Всеукраїнського церковного собору, шукали шляхів для відміни цих рішень на Всеросійському соборі. Член Ради протоієрей Нестор український на аудієнції у патріарха Тихона вручив йому заяву про надання автокефалії православній церкві в Україні. Патріарх, за свідченням Шараїнського, заявив, що стосовно автокефалії не може бути й мови, а найширша автономія — в руках собору.
У листі митрополиту Антонію патріарх Тихон повідомив, що священний Синод визнав за можливе прийняти проект Положення про вище тимчасове управління церкви в Україні. Проте за таких умов православний єпископат в Україні, залишаючись нерозривною частиною єдиної Православної Російської Церкви становить церковну область її з особливими перевагами на основах автономії; автономія української церкви поширюється на місцеві церковні справи — адміністративні, освітні, місіонерські, благочинні, монастирські, господарські, суддівські і не поширюється на справи загальноцерковного значення; постанови Всеросійських церковних соборів, а також постанови і розпорядження патріарха мають обов'язкову силу для всієї української церкви; єпископ, представники кліру і мирян українського єпископату беруть участь у Всеросійських соборах. Митрополит Київський за посадою й один із архієреїв українських єпархій по черзі беруть участь у священному Синоді; патріарх може посилати своїх представників на український церковний собор; він затверджує митрополитів і правлячих архієреїв українського єпископату; патріарх зберігає щодо української церкви всі права, передбачені Соборними положеннями.
Третя сесія Всеукраїнського церковного собору відбулась у жовтні 1918 р. Ця сесія прийняла до керівництва грамоту патріарха Тихона про автономію православної церкви в Україні і нову редакцію положення про вище церковне управління.
Не мала успіху так само спроба Директорії проголосити автокефалію церкви державним декретом 1 січня 1919 р. Це пов'язано передусім з тим, що Директорія не лише виступала проти відокремлення церкви від держави, а й сама активно втручалась у церковне життя. Було створено міністерство культів, а згодом і віросповідань Директорії. Проголосивши автокефалію церкви, Директорія поставила над нею Синод. Йому належало відати справами віри, богослужінь і суду, інші ж справи мало розглядати міністерство віросповідань. У законі про віру вказувалося, що верховна влада в УНР «не може ісповідувати іншої віри, крім православної». Цей закон був дискримінаційним щодо інших релігій.