Роль науки як засобу пізнання істотно зросла в XX ст. і продовжує зростати. Саме науці людство зобов'язане величезним приростом знань про навколишній світ, проникненням у таємниці макро- і мікросвіту. Здобуті знання істотно розширили горизонти бачення людиною природи і творчого її освоєння. Проте зростання знань про навколишній світ не привело до автоматичного відмирання релігії, як це вважалося з точки зору просвітництва. Взаємодія науки та релігії виявилась значно складнішою. Розвиток науки пов'язаний не тільки з досягненнями, а й з втратами. Успішне вирішення одних проблем породжувало інші, часто драматичні, проблеми. В наш час зростає попит не тільки на наукові знання, а й на моральну оцінку цих знань, особливо діяльності людини в сфері економіки, нових технологій, політики. Людство зіткнулось з гострими екологічними проблемами. В такій ситуації релігія виступає як критичний чинник щодо матеріально-технічної бази сучасної цивілізації, яка досить швидко розвивається. Триває діалог науки і релігії з глобальних проблем сучасності, обговорюється майбутнє людської цивілізації.
У сучасну епоху в теології здійснюється переосмислення взаємин науки та релігії, співвідношення наукових знань і релігійної віри. Богослови висловлюють різні точки зору з цього приводу.
Найбільш поширеними є богословські погляди на сутність конфліктів між наукою та релігією.
І. Деякі богослови вважають, що конфлікт спричинила сама церква. Протистояння науки і релігії, на їх думку, зумовлене нерозумінням Святого Письма, в якому Бог чітко наказав людині панувати над світом і цим самим зобов'язав її займатися наукою, пізнавати світ. Без допомоги наукових знань неможливо виконати настанови Творця. Англійський фізик і протестантський богослов А. Хайард вважає, що самі служителі церкви часто спростовували наукові теорії як не сумісні з Біблією, навіть не ознайомившись з ними. Вони, на думку А. Хайарда, виступаючи проти науки, вважали, що захищають Біблію і віру, а насправді вони захищали власну, часто невірну інтерпретацію Біблії і формували в людей хибну думку, що християнство суперечить науковим знанням.
II. Найпоширеніша серед богословів точка зору, що винуватці конфлікту — і наука, і релігія. На думку німецьких католицьких богословів Е. Фера і О. Шпюльбека, австрій ського протестантського богослова Н. Янга, причина конфліктів між наукою і релігією полягає в тому, що вчені та богослови
переходили межі своїх досліджень і вторгались у сфери, де вони неспроможні висловити компетентних думок. Теологи вимагали від учених, щоб результати їх досліджень узгоджувались з релігій ними догмами, а вчені спростовували ці домагання і твердили, що їх наукові досягнення підтверджують хибність релігійного світорозуміння та уяви про Бога. Наслідки такого протиборства, на думку богословів, виявилися плачевними для церкви. Вчені, вивчаючи закономірності природи, тепер не звертаються за допомогою до релігії і не беруть на себе моральної відповідальності за соціальні наслідки своїх наукових відкриттів. Церква могла б стати «моральним арбітром» у запровадженні нових технологій у виробництво.
Без примирення науки і релігії цього досягти неможливо.
III. Окремі богослови висувають ідею про можливість доповнення релігією і наукою одна одної. Вони виходять з того, що кожному явищу властиві сутність і значення, їх наукова інтерпретація грунтується на принципі причинності, а релігій на — на переконанні. Звичайно, вчений, на думку богословів, може виявити і з'ясувати сутність окремих явищ чи предметів, але розкрити сутності світу як цілісної системи, він не може. Тому
наука не може вказати людині життєвих орієнтирів, визначити мету її існування. Релігія допомагає осягнути повну істину на основі зміни, вдосконалення самої людини, допомагаючи їй зрозу міти сенс і цінність життя. Можна вважати, твердить американський філософ X. Ролстон, що «наука шукає знання, а релігія —мудрість. Вони не виключають одна одну, а частково доповнюють, наука пояснює і інформує, а релігія відкриває і реформує». Оскільки людське життя не поділене на сепаратні частини і переживається як цілісна, взаємозв'язана система, тому наука і релігія, на думку
богословів, можуть доповнювати одна одну.
IV. Іноді богослови намагаються ототожнювати науку та релігію. Основою такого підходу є теза, що наука і релігія, пізнаючи навколишній світ, користуються понятійними конструкція ми, які є продуктом мислення. Наприклад, фізики користуються поняттям «нейтрино», за допомогою якого описуються властивості та фізичні процеси, які неможливо з'ясувати за допомогою класичної фізики. Те ж саме можна сказати і про теологічне визначення Божественної Трійці. На думку американських теологів Г. Гріна і К. Петерса, поняття «Трійця» так само є понятійною конструкцією, характеристики якої не можуть бути описані в класичних термінах. Безпосереднє спостереження того чи іншого явища, неможливість його зображення зовсім не означає, що дане явище не існує. Заперечувати існування Бога лише на тій підставі, що він не видимий, не більш логічне, вважають богослови, ніж заперечувати існування елементарної частки «нейтрино» по тій же причині. Наука і релігія, на їх думку, тотожні.
Богослови впродовж століть, особливо сьогодні, у добу науково-технічного прогресу, намагаються примирити релігійну віру та людський розум, науку й релігію. При цьому вони намагаються зберегти недоторканими основні релігійні догми.
Форми примирення богословами науки і релігії.
I. У минулому й нині богослови намагаються принизити розум і звеличити віру, релігію. Вони проголошують розум
причиною першого гріха у світі і причиною втрати райського блаженства. За біблійною легендою, перші люди, Адам і Єва, жили
з насолодою в раю доти, доки з намови диявола не побажали «скуштувати плодів пізнання». Біблія стверджує; «Мудрість світу
цього є безумством перед Богом». Блаженний Августин, християнський богослов IV ст., вважав, що розум вартий поваги лише у
тому разі, якщо він слухняно прямує за релігійною вірою. «Щоб твердо знати, треба спочатку повірити», — повторював він.
Отже, однією з форм розв'язання конфлікту між вірою, релігією і розумом, наукою богослови вважають незаперечне визнання, в тому числі науковцями, примату, первісності віри перед знаннями й практичним досвідом.
II. З розвитком культурного прогресу вагомішими ставали успіхи розуму та науки в поясненні дійсності. Це розуміли й богослови. Вони висунули ідею «гармонізації» розуму, науки з релігією: «Гармонія між наукою і релігією настає тоді, — стверджував Фома Аквінський, — коли розум
не втручається у богослов'я, коли він шукає засобів виправдання віри в Бога».
Відповідно до такої «гармонії» в епоху Відродження сформувалася теорія так званої двоїстої істини, за якою і утворилися істина віри й істина розуму. Внаслідок цієї теорії істинним, з погляду віри, є положення про те, що Христос помер і сам себе воскресив; що існує Бог, але він у трьох особах. З погляду ж розуму це виглядає неприйнятним. То й що? Хай розум цього і не сприймає, але залишить все це у недоторканому стані релігійній вірі.
Теорія двоїстої істини відіграла прогресивну роль, оскільки припускала існування науки за неподільного панування релігії та церкви.
ІII. Богослови посилаються на труднощі процесу пізнання і неоднозначність наслідків науково-технічного прогресу.
В цьому аспекті вони висувають тезу про особливу роль церкви, релігії в усуванні його негативних наслідків, розв'язанні спричинених ним суспільних конфліктів, власне в гуманізації науково-технічного прогресу. У процесі пізнання наука, вирішуючи одні завдання, розпочинає вирішувати
нові, більш складні. Здобуті знання збільшують острів знань, водночас розширюють межі дотику цього острова з невідомим.
Посилаючись на це, богослови твердять, що наука виявляє своє безсилля, оскільки більше ставить проблем, ніж їх вирішує, що
вона нічого повністю вирішити не може. І це при тому, що наука постійно озброює нас все новими й новими достовірними знаннями.
Приниження релігійної віри і звеличення розуму призвело, заявляють богослови, до створення зброї масового знищення, виснаження природних ресурсів, екологічних катастроф, — усе це, мовляв, — розплата за претензії розуму. Негативні наслідки науково-технічного прогресу є результатом не наукових або технологічних процесів, а соціальних чинників.
Людство не може відмовитися від здобутих наукою знань, від досягнень науково-технічного прогресу — електроенергії, виплавки металів, від телевізорів, літаків. Людство вже не в змозі повернути у печерний час, до натурального господарства. Процес незворотний. Запобігти ж негативним наслідкам науково-технічного прогресу можна лише соціальними заходами.
IV. Задля обгрунтування можливості «узгодити» науку та релігію богослови нерідко посилаються на релігійність окремих учених, в особі яких начебто органічно поєднувалися релігійна віра й наукове пізнання. Звідси богословська теза про можливість співіснування іфри і науки у науковій діяль ності, технічному прогресі. Проте серед учених найменший, порівняно з іншими верствами суспільства, відсоток віруючих. Саме стан релігійності поміж учених підтверджує істину: чим більше науки, тим менше віри. Крім того, досліджуючи природу, виявляючи в ній прояв природничих закономірностей, а не надприродних сил, навіть віруючий учений заперечує Бога в царині свого дослідження. Віруючий вчений-психолог не впускає Бога у психологічне життя людини, біолог — у живу природу, астроном — у Всесвіт.
Ім'я будь-якого вченого-віруючого ми знаємо не тому, що він віруючий, а тому, що він учений. Авторитет ученого з галузі науки не слід переносити у галузь релігійної віри, оскільки за характером релігійності вчений-віруючий нічим не відрізняється від звичайних віруючих.
У питаннях відкритих наукових істин між усіма вченими, у тому числі віруючими, встановлюється повна єдність поглядів. З питань же релігії серед вчених — те саме протистояння, яке ми спостерігаємо поміж віруючими взагалі. Однак учений-віруючий став віруючим не через вивчення науки, а внаслідок виховання в дитинстві, дотримується релігійних поглядів за традицією своїх батьків, домашнього оточення, співвітчизників. Наприклад, фізик Архімед був язичником, фізик Макс Планк — католиком, фізик Альберт Ейнштейн — іудеєм, фізик Андрій Сахаров — православним. Учених об'єднують наукові знання, а не релігійні вподобання.
Віруючий впевнений, що Бог його чує, допоможе, збереже, вилікує. «Про що б не молилася людина, вона молиться про чудо», — зазначав російський письменник Іван Тургенев.
IV. Геоцентризм і антропоцентризм — визнання Землі центром Всесвіту, а людини — центром світових подій, центром турбот Бога.
V. Існування безсмертної душі, а звідси — віра у загробне життя, потойбічний рай, переселення душ тощо.
VI. Провіденціалізм — віра у заздалегідь визначену долю людини, історичних процесів, скінченність світу у вигляді Армагеддону, Страшного суду, пекельних мук. Критичний аналіз головних положень релігійного світогляду є складовою частиною процесу становлення й утвердження наукового світогляду.
Релігійний світогляд, як і будь-який інший, дає віруючому систему узагальнених поглядів на світ і місце людини в світі. І хоча все у релігійному світогляді розглядається крізь призму надприродного, у світогляді віруючої людини, у релігійному віровченні поряд з релігійними ідеями і концепціями співіснують і нерелігійні елементи.
Релігійний світогляд складається з певної сукупності своєрідних положень. Ці положення виражають собою віру людини в існування світу надприродного, визнання якого виключає науковий підхід до пізнання дійсності; існування, реальність якого спростовується всією сукупністю наукових досягнень.
Головні положення релігійного світогляду
I. Визнання існування надприродних істот — богів, дияволів, духів, бісів та інших ілюзорних сил, їхнього верховенства над
світом реальним, природним.
II. Креаціонізм (від лат. «креаціо» — творю) — творення світу з нічого, творення живих істот, людини, душі тощо.
III. Чудеса — порушення законів природи внаслідок втручання божества. Без віри в чудеса, без демонстрації чудес не
існувала і не може існувати жодна релігія, жодне віросповідання, хоч у кожній релігії, віросповіданні подається свій, специфічний
набір чудес. Поновлення ікон, нетлінність мощей, явлення Богородиці — це загальновизнані чудеса для християн-православних
і християн-католиків, а для християн-єговістів — це явне святотатство.
Однак будь-який віруючий переконаний, що Бог творить чудеса, що він постійно управляє світом, втручається у хід подій. Без такої віри не може бути, наприклад, молитви.