загрузка...
 
4. Пізнє Відродження. Модифікація енесансної культури: маньєризм, пантеїзм, макіавеллізм, утопізм
Повернутись до змісту
Цілком закономірно, що в епоху Ренесансу простежуються системи мислення, які прагнули подолати тенденції індивідуалізму й на інших філософсько-естетичних засадах. Ці тенденції виявляються у XVI ст., вони характерні для періоду так званого Пізнього Відродження.
Одним із мистецьких напрямів, що виник внаслідок наростаючої кризи Ренесансу, став маньєризм. Початок маньєризму простежується з 20-х років XTV ст. і стосується Флоренції. Проте мотиви маньєризму відчуваються впродовж майже всього Ренесансу, кризу якого зумовлювали суперечності його ідейно-духовної програми та соціальної дійсності. Процес феодалізації, що знищив вільні міста-комуни, падіння абсолютних монархій, реформація і контрреформація — все це позбавляло культуру Відродження її колишньої соціальної бази. Гармонійне і героїчне світосприйняття Ренесансу набувало внутрішньо-суперечливого і трагічного характеру. З'являються мотиви так званого трагічного гуманізму, властиві Пізньому європейському Відродженню (зокрема, творчості Шекспіра).
У художній творчості маньєризм тяжів до алегоризму і символізму. Твір мистецтва зазвичай все ще трактувався як втілення тих чи інших ідеальних форм. І хоча було висунуто питання про можливість втілення ідеальних форм у матерії, проте таке втілення не завжди вважалося ідеальним. Визнавалися можливими різноманітні методи втілення ідеї в матерії та ідеальної форми у відповідному художньому творі. Звідси походить і сам термін "маньєризм" (італ. тапіега — манера, стиль). Під "манерою" розумілася та різноманітна форма співвідношення ідеї і матерії, питання про яку ще не поставало в період Високого Ренесансу. Весь період Пізнього Відродження, що тривав майже століття, одержав назву "епохи маньєризму". В XVI ст. маньєризм став загальноєвропейським явищем.
На межі XVI —XVII ст. маньєризм змінив стиль бароко. Поема італійського поета І.Тассо "Визволений Єрусалим" (видана 1579 p.), безперечно, ознаменувала кінець італійського Ренесансу, після чого почала розвиватися література бароко та класицизму.
Другий напрям постренесансної культури — італійський пантеїзм XVI ст., який замість особистісно-матеріального буття висунув на перший план саме безособистісну матерію, хоча і одухотворену.
Одну із найзавершеніших і несуперечливих форм пантеїзму в Італії XVI ст. створив філософ і поет Джордано Бруно (1548 — 1600 pp.). Переслідуваний за свої погляди, він змушений був покинути Італію, певний'час жив у Франції, Англії, Німеччині; 1592 р. повернувся на батьківщину. Інквізиція звинуватила його в єресі та вільнодумстві й після восьми років ув'язнення спалила живим.
Сутність краси Дж.Бруно розглядав з позицій послідовного неоплатонізму й діалектики. На його думку, краса — це одухотворений Всесвіт і одушевлені речі, в яких віддзеркалюється і здійснюється весь світ, вся світова душа, весь світовий розум і все-загальна єдина і неподільна субстанція світу, де поєднуються і перебувають у нерозвиненому вигляді всі протилежності. Тут Дж.Бруно використав положення Миколи Кузанського про "збіг протилежностей". Основний онтологічний принцип Дж.Бруно — "все у всьому" — також поєднує його з Миколою Кузанським та античним неоплатонізмом.
Що ж у такому випадку стало причиною трагічної долі Дж.Бруно? Адже за достатньо тривале існування неоплатонізму ніхто з його прихильників не закінчив життя так трагічно. Причиною загибелі Дж.Бруно був не загалом неоплатонізм, а насамперед безособовий неоплатонізм, його боротьба з монотеїзмом, його антихристиянство й антицерковність. Тобто хоча Дж.Бруно і одухотворював свій Всесвіт, він міг говорити про Творця світу лише у переносному значенні, а фактично Творця світу як надсвітової абсолютної особистості він не міг визнати. Основні твори Дж.Бруно — "Про причину, начало і сдине", "Про безконечність, Всесвіт і світи". Виняткове значення для розуміння естетичного характеру пантеїзму Дж.Бруно має трактат-діалог "Про героїчний ентузіазм", де послідовно утверджується теза про пріоритет творчості перед наслідуванням. Концепція героїчного ентузіазму Дж.Бруно — визначне досягнення історії естетики та філософської думки.
Для XVI ст. характерні різні форми модифікації Ренесансу, однією з яких був макіавеллізм. Започаткував її суспільний і державний діяч Флоренції, мислитель, письменник, військовий теоретик Нікколо Макіавеллі (1469—1527 pp.), автор історичних творів — "Міркування з приводу першої декади Тіта Лівія", "Історія Флоренції", "Монарх".
Н.Макіавеллі — особливо суперечлива фігура з-поміж тогочасних гуманістів. Він поділяв віру гуманістів у могутні творчі можливості людини, намагався розкрити закони суспільного розвитку, грунтуючись на даних історії, урахуванні особливостей людської психіки, реальних історичних умов. На його думку, найважливішу рушійну силу історії становить політична боротьба, що часто виявляється як боротьба соціальна.
Проблема соціального відродження завжди актуальна для держави і людства. Як досягти соціальної гармонії? Чи сумісні політика і мораль? Чи може бути насильство, хоча б і революційне, гуманістичним? Такі питання виникають при ознайомленні з творчістю Макіавеллі, а необхідність їх розв'язання на засадах гуманістичного підходу не втратила актуальності і на сучасному етапі розвитку людства.»
Інша форма суспільно-політичної модифікації Ренесансу — утопізм. Представники утопізму — англійський гуманіст, державний діяч і письменник Томас Мор (1478 — 1535 pp.) та італійський філософ, поет, політичний діяч Томмазо Кампанелла (1568 — 1639 pp.).
Всесвітню славу приніс Т.Мору трактат "Утопія" (1516 p.), де він описав одноіменний фантастичний острів, на якому ніби створено ідеальний суспільний лад. "Утопію" характеризує поєднання найрізноманітніших поглядів — від ліберальних до реакційних, за якими зникає власне ренесансний індивідуалізм. Т.Мор вільно поєднав язичницькі, християнські, ренесансні, наукові, міфологічні та марновірні погляди. Відтак ігнорувався стихійний людський індивідуалізм і на перший план висувався модифікований ренесанс. У трактаті Т.Кампанелли "Місто Сонця" (1602, опубл. 1623 p.) описано ідеальне суспільство, де відсутня приватна власність, монарх обирається народом, а релігії належить важлива роль.
д А. Яртись О ")
У творчості французького письменника-гуманіста Франсуа Рабле (1494—1553 pp.) модифікований Ренесанс вже засвідчує про втрату ренесансних ідеалів. Рабле достатньо відверто викривав протиріччя тогочасного гуманізму, але це мало у нього надто натуралістичний характер. Підтвердженням може бути сатиричний роман "Гаргантюа і Пантагрюель". Зображений утопічний соціалізм абатства Толем — це соціалізм дармоїдів. Автор гостро висміяв усе, що суперечило духовному прогресові людства. Серед зачинателів нових європейських літератур (Данте, Боккаччо, Сервантес, Шекс-пір) творчість Рабле органічно пов'язана з джерелами народної культури, що і визначило його художнє світосприйняття.
Творчість Рабле належить до вагомих здобутків французької і світової сатиричної літератури.
Символом величності, як і загибелі ренесансної епохи, с Дон Кіхот — безсмертний образ котрого створив у романі "Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський" знаменитий іспанський письменник Мігель де Сервантес (1547— 1616 pp.). Головний герой твору — цілком ренесансна людина з вірою у лицарську гідність і обов'язки. Проте на той час вже не існували соціально-історичні умови, за яких лицарство вважалось силою, що самовіддано захищала високі ідеали справедливості. Таке протиріччя визначає сутність образу Дон Кіхота, який усвідомлює важливість загальнолюдських духовних цінностей і трагічну неможливість їх утвердження в реальному житті. Отже, новий тип суспільних відносин відкидає піднесені ідеали класичного Ренесансу.
Видатний англійський поет і драматург Уільям Шекспір (1564 — 1616 pp.), як і М.Сервантес, визнавав неможливість існування ренесансного індивідуалізму в нових історичних умовах. Він глибоко усвідомлював кризу ренесансних ідеалів, що засвідчують, зокрема, його трагедії "Юлій Цезар" і "Коріолан". Герої титанічного характеру зображені Шекспіром у трагедіях "Гамлет", "Отел-ло", "Макбет". Ренесанс пронизує всю творчість В.Шекспіра, водночас виявляючи у кожній трагедії власне самозаперечення.
В історії культури не було іншої епохи, яка б так яскраво утверджувала красу і велич людини.


загрузка...