У добу Просвітництва зріс соціальний статус мистецтва як зосередження духовного життя, що зробило його одним з ведучих факторів розвитку суспільства. Мистецтво наблизилося до науки, соціально-філософської думки, політики, активно долучилося до процесу формування суспільних і моральних ідеалів. Як і в інших сферах духовної культури, просвітницький рух у мистецтві також не був однорідним. Постійно точилася бурхлива полеміка з приводу суспільної та виховної ролі мистецтва, естетичних смаків, ідеалів.
Для XVIII ст. характерна низка художніх напрямів, які нерідко взаємоперетинаються, — зберігаються бароко й класицизм, виникають рококо та романтизм. Вони позначилися на різних жанрах мистецтва і, насамперед, знайшли втілення в образотворчому мистецтві та в архітектурі.
Розквіт англійської національної школи живопису, що увібрала в себе провідні ідеї Просвітництва, пов'язаний з ім'ям У.Хогарта (1697—1764 pp.). Гравюри та жанрові полотна митця зображали тогочасне життя Англії, висміювали його негативні риси ("Історія повії", "Модний шлюб"). Найбільшим досягненням англійського живопису XVIII ст. вважається портретний жанр. У.Хогарт створив у цьому жанрі низку відомих творів, таких, як "Родина Стро-уд", "Єпископ Хоудан", "Автопортрет з собакою" та ін.
У 1768 р. в Англії було відкрито Королівську Академію мистецтва, її першим президентом став видатний живописець, глибокий теоретик естетики, виразник ідей класицизму Д.Рейнолдс (1723—1799 pp.). Він чутливо реагував на нові віяння часу, відображаючи їх у творах. Основну увагу художник акцентував на духовному змісті, особистих якостях персонажа. Рейнолдс відомий також громадською просвітительською діяльністю.
Видатним англійським портретистом був Т.Гейнсборо (1727 — 1788 pp.). Його персонажів вирізняють глибока одухотвореність, мрійливість, інтелігентність. Всю увагу він зосереджує на емоційному стані, внутрішніх переживаннях героїв. Важливу роль у картинах Гейнсборо виконує пейзаж, який створює атмосферу ліризму та чарівності ("Місіс Грехем", "Ранкова прогулянка").
Тенденції Просвітництва в англійському образотворчому мистецтві знайшли подальший розвиток у Франції, яка тривалий час стає центром мистецького життя Європи, законодавцем художніх нововведень. Паростки Просвітництва у Франції сходять на ґрунті рококо (франц. rococo від rocaille — черепашка) — мистецького стилю, що виникає у перших десятиліттях XVIII ст. Рококо — підкреслено світське мистецтво порівняно з бароко, воно камерніше, інтимніше, щиріше й вишуканіше, тісніше пов'язане з побутом. Рококо ніби передає відчуття миттєвості існування, непевності, збентеженості, чутливе до найтонших душевних переживань людини. Можливо тому цей стиль тяжіє до малих форм і виявився головно в ужитковому мистецтві: меблях, посуді, декоративних тканинах, бронзі, порцеляні тощо. Провідна тема художніх творів — кохання, а серед їх сюжетів переважають історичні, міфологічні, жанрові, алегорії.
Природа рококо достатньо глибоко відображена у французькому живописі, передусім у творчості Ж.-А.Ватто (1684— 1721 pp.). На його полотнах життя розгортається подібно до театральної дії. Головним сюжетом творів Ватто стали "галантні свята" — витончені та безтурботні розваги аристократів на тлі пишної природи ("Свято кохання", "Товариство в парку"). Всі нюанси кохання передані у кольорі відтінками тонів, а живописна манера майстра — легка, вишукана. Ще одним сюжетом творів Ватто стало життя справжнього театру, яке він достатньо добре знав ("Жіль").
Іншим відомим представником рококо в образотворчому мистецтві був Ф.Буше (1703—1770 pp.). У його різнобічній творчій діяльності панують ідилічні та пасторальні мотиви, в яких відверто виражено чуттєву насолоду життям ("Тріумф Венери", "Венера з Амуром", "Туалет Венери", "Купання Діани").
Вподобання й ідеали рококо втілені у творах прекрасного живописця Ж.-О.Фрагонара (1732— 1806 pp.). Він працював у багатьох жанрах, зображуючи переважно галантно-любовні сцени — поцілунки, залицяння, флірт ("Поцілунок крадькома", "Щасливі можливості гойдалок"). Світло та повітря, ніжні й вишукані сполучення тонів, точність деталей, багатство фантазії, реалістична манера зображення притаманні його творам.
Портретний жанр, який у Франції був дуже поширений, також зазнав впливу рококо. Знатних аристократок показували в образах богинь, муз, німф (Л.Токке, Ж.-М.Натьє).
Стиль рококо позначився також і на архітектурі — в екстер'єрі й інтер'єрі палаців, замків, церков, готелів, інших споруд громадського призначення. Зовні вони оздоблювалися безліччю дрібних та примхливих ліпних і різьблених прикрас з багатьма завитками, делікатних, однак вигадливих і манірних. Всередині — позолота та ліпний декор, шовк шпалер та кришталь люстр, декоративні панно і дзеркала, живопис і скульптура малих форм — нестримна розкіш, за якою вгадується тонкий і вишуканий смак.
Напередодні та під час Французької революції XVIII ст. архітектура у Франції знов повернулася до класициз>гу — наслідування архітектури стародавніх Греції та Риму. Цей стиль особливо утвердився в роки імперії Наполеона І. Будівлі, портики, меморіальні колони і тріумфальні арки споруджувалися в чітких, величних пропорціях, як у часи імператорського Риму. Всюди можна було бачити військову атрибутику: гармати, щити, римських орлів, бойові колісниці. В такому ж дусі оформлювали численні площі, парки, фасади й інтер'єри багатьох великих громадських будівель. Все це наголошувало на військовій та політичній могутності наполеонівської імперії. Стиль французької архітектури, пов'язаний з часом імперії Наполеона І, прийнято називати ампіром (імперія).
Шедевром французького класицизму другої половини XVIII ст. є Площа Згоди (Пляс де ля Конкорд) у Парижі, створена за проектом видатного архітектора Ж.-А.Габріеля (1698—1782 pp.). Класицизм як основний напрям архітектури широко використовувався і в Англії. В його становленні вагома роль належала у XVII ст. великому англійському архітектору І. Джонсу (1573— 1652 pp.), а найвищого розвитку класицизм досяг наприкінці XVII —початку XVIII ст., що пов'язано з творчістю архітектора К.Рена (1632 — 1723 pp.). Під час великої пожежі 1666 р. у Лондоні згоріло 13200 будинків. Весь лондонський центр (Сіті) треба було зводити заново. На чолі з К.Реном була проведена велика робота з планування лондонського центру, збудовано безліч споруд. Однак найбільшим його досягненням став собор св.Павла, який споруджувався з 1675 до 1710 pp. і вважається шедевром світової архітектури. Напис на могильній плиті К.Рена, похованого в соборі, закликає: "Якщо ти шукаєш пам'ятник будівничому, то оглянься довкола!"
Модним став англійський ландшафтний парк, який на відміну від французького культиваного, ніби й ніколи не зазнавав втручання людських рук і фантазії.
Наприкінці XVIII ст. гостра політична боротьба французької буржуазії проти дворянства відбилася і в живописі. Замість міфологічних сюжетів, розваг дворян і "галантних" сцен художники почали зображати героїв Стародавньої Греції та Риму, які боролися за республіку. Художники створювали картини з образами реальних людей з "третьої верстви", відходили від манірності, властивій "галантному" живопису, писали портрети видатних просвітників XVIII ст. У такому напрямі працював талановитий художник Ж.Б.Грез (1725— 1805 pp.), котрий написав портрет Дені Дідро.
Найвидатнішим представником класицизму став Ж.-Л.Давид (1748—1825 pp.). Ще до Великої французької революції він написав картину "Клятва Гораціїв". На ній зображений батько, який благословляє синів на бій з ворогами республіки у Стародавньому Римі. Під час революції митець голосував за страту короля і вніс у Конвент пропозицію про перетворення королівського зібрання картин та статуй у Луврі в національний музей. Загальновідома його картина "Смерть Марата" в історії живопису стала кроком до реалізму. В подальшому, за часів імперії, Ж.-Л.Давид писав пишні, офіційно-холодні, придворні картини, які звеличували Наполеона і створену ним нову знать.
На останню чверть XVIII ст. припадає виникнення складного, внутрішньо суперечливого духовного руху, що отримав назву романтизм. Найяскравіше романтизм, звернений до внутрішнього духовного світу людини, виявився у філософії та мистецтві. Для романтизму властивий духовний порив, піднесення над реальністю, що зумовлено небажанням змиритися з суперечностями дійсності. Культ особистості та культ мистецтва як сфери свободи творчості пояснюють особливості мистецтва романтизму.
Романтизм, показ героїки національно-визвольної боротьби характерні для творчості великого іспанського художника Ф.Ґойї (1746—1828 pp.). Широко відомий груповий портрет королівської сім'ї, в якому він не побоявся реалістично зобразити обличчя короля з ознаками виродження, відштовхуюче, пихате і злобне обличчя королеви. Водночас картини, присвячені простим людям Іспанії, Ф.Гойя писав з величезною любов'ю. Революційним пафосом овіяні його офорти, зокрема картина "Розстріл мадридських повстанців".
Італійський живопис XVIII ст. представлений переважно венеціанською школою. С.Річчі, Д.Б.П'яцетта продовжували традиції бароко; А.Каналетто, Ф.Гварді були чудовими майстрами міського архітектурного пейзажу ("ведути"), визначні жанрові полотна створював П.Лонгі.
На розвиток музичного мистецтва доби Просвітництва справили вплив панівні у той час такі художні стилі, як бароко і класицизм. Зазначимо таку особливість, як збільшення потреби у
світській музиці, посилення її ролі. Церковна хорова й органна музика, як і раніше, була достатньо поширеною, однак вона іноді наповнювалась світським життєстверджуючим змістом. Велика кількість музичних п'єс писалася для виконання в будинках і палацах знатних і багатих людей. Важливе значення мало створення спочатку при дворах знаті, а пізніше й у великих містах оперних театрів і концертних залів.
Зростання техніки сприяло вдосконаленню музичних інструментів, передусім органу, скрипки, клавесину. Орг?н був обов'язковою приналежністю всіх великих католицьких і протестантських церков. Популярності набув клавесин, з'явилося нове сучасне фортепіано, що збагатило можливості музичної творчості та виконавської майстерності. Ноти музичних творів почали друкуватись у друкарнях.
Основоположником класицизму у французькій музиці був композитор Ж.-Б.Люллі (1632— 1687 pp.), автор 15 опер, серед яких "Альцеста", "Тесей", "Арміда". Відомий представник цього напряму — композитор і музичний теоретик Ж.Ф.Рамо (1683— 1764 pp.), автор п'єс для клавесину, опер, балетів. Вони виступали за наближення мистецтва до життя, за простоту і природність, висували вимогу відповідності музики смисловому й емоційному рухові мови, характерам і психології персонажів. При цьому французькі просвітителі зверталися до італійської комічної опери-буфф. Автором низки таких опер був італійський композитор Д.-Б.Перголезі (1710— 1736 pp.). Гастролі італійської опери-буфф в Парижі у 1752 — 1754 pp. поклали початок жвавій полеміці між табором енциклопедистів і захисниками музичного класицизму (так звана війна буффонів).
У цей період бурхливо розвивалися народна пісенна творчість, а також музичний комедійний театр. Його вистави можна було чути і бачити на вулицях і площах, особливо в дні свят. У роки революцій складалися революційні пісні, чимало їх створено у роки Французької революції, зокрема знаменита "Марсельєза" Р. де Лілля і антимонархічна пісня "Карманьйола".
Прикладом нового підходу до музичного мистецтва слугує творчість великого німецького композитора і органіста Й.-С.Баха (1685—1750 pp.). Він створив сотні музичних творів для церковного хору й індивідуального співу, концертів для оркестрів, п'єс дя органа, скрипки, флейти, клавесина. Композитор використав і переробив величезний матеріал з німецьких, французьких, англійських народних хорів, пісень і танців. Зокрема, в прелюдії та фузі мі-бе-моль мінор зі збірки "Добре темперований клавір" відчутні інтонації народних пісень. Навіть свої церковні твори у багатьох випадках він наповнював світським могутнім, оптимістичним звучанням. Й.-С.Бах широко використовував у творчості багатоголосся (поліфонію) або сполучення кількох самостійних голосів, кожний з яких чітко і виразно веде свою мелодію, чергуючись і переплітаючись з іншими. Його твори вирізняються глибиною і силою почуттів, безперервним і цілеспрямованим рухом.
Видатним музикантом доби Просвітництва був великий австрійський композитор, представник віденської класичної школи В.-А.Моцарт (1756—1791 pp.). Його геніальний талант розвинувся дуже рано. Цьому сприяли рідкісні природні дані, а також сімейне середовище (батько був відомим музикантом). Твори композитора життєрадісні: прозорість і ясність у них поєднується з невичерпним багатством і різноманітністю змісту, досконалістю форми. Опери В.-А.Моцарта "Дон Жуан", "Чарівна флейта", "Весілля Фігаро" дотепер виконуються на кращих сценах багатьох країн, як і концерти, сонати, симфонії й інші твори.
Розглядати музичне мистецтво доби Просвтшцтва неможливо без імені геніальною композитора, новатора в музиці Й.Гайдна (1732 — 1809 pp.). Його справедливо вважають "батьком" симфоній і квартетів, засновником класичної інструментальної музики, родоначальником сучасного оркестру. П.Чайковський писав про нього: "Він обезсмертив ..себе удосконаленням чудової, ідеально розумної форми сонати і симфонії. Не будь його — не було б ні Моцарта, ні Бетховена". Найзнаменитішими творами Й. Гайдна є опера "Несподівана зустріч", симфонії "Ранок", "Полудень", "Вечір", "Ля иассіона", "Паризькі симфонії" та "Лондонські симфонії, ораторії "Створення світу" і "Пори року" тощо.
На службу Просвітництву було поставлене й театральне мистецтво. Відкриттям XVIII ст. стала міщанська драма як відповідь на процес демократизації театру. Великого розквіту досягла комедія, зросло моральне значення трагедії. Зміст дії почав розгортатися в реальному, а не в ідеологізованому суспільстві, на сцені як герої з'явилися прості люди. Особливого розвитку театральне мистецтво досягнуло в Італії. Реформатором італійського театру став К.Гольдоні. Він створив "комедію звичаїв", метою якої була критика суспільних порядків і звичаїв, утвердження моральних чеснот, розкриття людського характеру, ґрунтованого на контрастах і несподіванках. Герої Гольдоні — представники соціальних низів, дотепні й меткі, спритні й внутрішньо шляхетні ("Слуга двом панам", "Хазяйка заїзду").
Творчості Гольдоні ніби протистоїть діяльність іншого великого театрального майстра — К.Гоцці (1720—1806 pp.). Він не поділяв ідей Просвітництва, був противником нововведень, виступав за відновлення старих порядків. Однак у театрі Гоцці створив новий жанр, хоча й пов'язаний із комедією масок. У його ф'ябах (театральних казках) присутні фантазія й реалізм, гротеск й алегорія, мораль й шляхетність, високі взірці героїчної любові ("Любов до трьох апельсинів", "Принцеса Турандот", "Король-олень").
Отже, епоха Просвітництва може бути названа революційною не лише в розумінні соціально-економічних та політичних перетворень, а й перетворень у сфері духовної культури. Внаслідок творчості вчених, філософів-просвітників, літераторів, митців людство отримало принципово нові підходи до розуміння філософських, етичних і естетичних проблем, які не втратили актуальності донині.