загрузка...
 
Всесвітня історія. Cередньовіччя і нові часи - Крип'якевич : 12. Між балтійським та чорним морями
Повернутись до змісту
Швеція в другій половині XVII ст. Коли королева Христіна зреклася шведської корони, наслідником став її небіж Карл X Г устав (1654—1660). Він наново підняв славу шведської зброї і своїй державі запевнив провідне становище у Східній Європі. Проти кандидатури Карла виступив польський король Ян Казимир і наново підніс претензії польських Ваза до шведського престолу. Це дало почин до довголітньої шведсько-польської війни. Шведські війська ввійшли у Великопольщу й Лівонію та здобули Варшаву й Краків. А тому що рівночасно проти Польщі виступили Богдан Хмельницький і Московщина, Ян Казимир мусив залишити свою державу і втікати на Шлезьк. Але Карл не зміг утримати здобутих широких просторів. Проти небезпечного зросту Швеції виступили цісар, Данія, Голландія. Не прихильне становище займали також Московщина та Пруссія. Карл рушив проти Данії, перевів своє військо позамерзлому морю до Зеландії і розпочав облогу Копенгагена.
Король Фрідріх III мусив погодитися на некорисний мир і віддати Швеції деякі острови, між іншим Борнгольм (1658 p.). Але невдовзі війна відновилася, і тоді Данія за Петро І допомогою союзників добула собі кращі умови. У тому самому часі Ян Казимир зорганізував наново сили Польщі, і шведи поспішно уступили на північ. Коли умер Карл X, прийшло до миру в Оливі коло Данціга 1660 р. Швеція не добула ніяких нових провінцій, але також не втратила нічого з своїх територій; Ян Казимир зрікся прав до шведського престолу. З уваги на те, що всі сусіди були ослаблені, Швеція утримала за собою провід на Балтійському морі
За Карла XI (1660—1697) найважливішою державною справою була направа фінансів, що дуже підупали з причини довгих війн. Король наказав передусім так звану редукцію доменів, тобто відібрання державних земель із „приватних рук. Магнати, в яких руках були ці маєтності, противилися тому, але король знайшов допомогу з боку міщан, селян, духовенства та дрібної шляхти й переводив свої плани з незвичайною енергією. Все, що коли-будь належало до корони, він відбирав безоглядно, і багато магнатських родів втратило своє значення. Король обнизив також самовільно наполовину державні борги, зараховуючи до них заплачені проценти. Такими гострими засобами він довів державний скарб до рівноваги.
Боротьба з вельможами допомогла Карлойі XI утвердити абсолютну владу. У 1693 р. шведський сейм прийняв так звану декларацію суверенності: король як суверенний володар мав право видавати закони за своєю волею, не потребував скликати сейму і взагалі не був відповідальний «перед ніким на землі». Ніколи ще королівська влада у Швеції не була така широка. Але своєї влади Карл XI уживав на скріплення сили держави; намагався підняти промисловість у дусі меркантилізму, опікувався гірництвом, будував нові дороги й канали, збільшував військо. Залежні від Швеції провінції у Північній Німеччині, Лівонії й Іспанії він використовував до крайніх меж, а це розбуджувало серед їх населення ненависть до шведів.
Карл ХІІ. Північна війна. Син Карла XI, Карл XII (1697— 1718), коли батько помер, мав тільки 15 років, але за дозволом Стани перебрав владу в свої руки. Молодий вік короля заохотив сусідів виступити проти Швеції. Здавалося, що не-досвідний володар не зможе оборонити держави і шведська імперія втратить своє провідне становище. До протишведсько-го союзу увійшли Росія, Данія і Саксонія з Польщею. Московський цар Петро Великий за наЯважніше своє завдання уважав добути Московщині доступ до Балтійського моря і бажав добути собі побережжя Фінського заливу. Данський король Фрідріх IV хотів відібрати утрачені недавно надморські провінції, а Фрідріх Август, саксонський курфюрст і польський король, виступив із претензіями Польщі до Лівонії.
Рівночасно ударили данці на Гольштайн, що був у союзі зі Швецією, польсько-саксонські війська на Ригу, а цар на Естонію. Почалася так звана Північна війна 1700—1721 pp. Але на дивовижу всієї Європи Карл XII не налякався грізної коаліції, але скорим виступом погромив ворогів. Насамперед він вирушив із флотом проти Данії і напав на столичний Копенгаген. Фрідріх IV відразу упокорився, прийняв мирні умови Карла XII і покинув союз із Петром та Августом у 1700 p.
Після цієї перемоги Карл перекинув своє військо до Естонії і під Нарвою переміг московське військо. Перемога була блискуча, бо шведів було всього 8000, а москалів рахували на 40000. З Естонії король перейшов до Лівонії в 1701 p., обсадив Курляндію і загрозив Польщі війною. У 1702 р. увійшов до Варшави, переміг польсько-саксонське військо під Клішевом і здобув Краків. Під впливом цих успіхів шведської зброї поляки відвернулися від Августа, а Карл XII перевів вибір на короля свого прихильника, Станіслава Лещинського, в 1704 р. Невдовзі шведські війська увійшли до Саксонії і дійшли до Ляйпціга. Фрідріх Август мусив прийняти некорисний мир в Альтранштеті 1706 p.; він зрікся польської корони й союзу з Росією. Обидва королі з'їхалися тоді разом, і сучасники зазна-чували, як незвичайно вони відрізнялися один від одного. Курфюрст був зразком елегантного кавалера на французьку моду, любив окружати себе жіночим товариством і навіть під час нещасливої війни уладжуівав величаві бенкети. Зате Карл був передусім вояком. Не любив розкоші, зимою й літом носив простий жовнірський мундир з мосяжними ґудзиками та високі рейтарські чоботи, не відхилявся від ніяких воєнних трудів, вдо-вольнявся простими стравами, не пив вина. І цей суворий вояк диктував мир елегантному курфюрстові.
Жертвою саксонсько-швед-ського порозуміння упав лівонський шляхтич Рейнгольд Паткуль. Він разом з іншими панами виступав проти шведської влади у Лівонії й особливо проти шведських реквізицій, від яких дуже терпіло населення. Він був посередником між Августом і Петром і довів до їх союзу. Але на домагання Швеції Август видав тепер Паткуля. Карл віддав його на муки й засудив на смерть за зраду держави.
Карл задержався на цілий рік у Саксонії, відживив там своє військо й тоді розпочав похід проти третього противника, царя Петра. У 1708 р. він здобув Гродно й Вільно, перейшов Березину і попрямував на Смоленськ. Але, бачучи труднощі походу серед околиць, спустошених московським військом, рішився перейти в Україну і тут злучитися з гетьманом Мазепою. Та цей несподіваний похід на південь показався помилкою, бо Мазепа зі своїми однодумцями до війни з Московщиною не був ще підготовлений. Цар Петро ударив наперёд на шведські резерви під проводом Левенгаупта, що поспішали на допомогу Карлові, і розбив їх під Лісною на Білій Русі. Цим він відрізав Карла від його балтійської бази. Мазепа й запорожці злучилися з Карлом, але разом шведсько-українські сили були заслабі, щоб протидіяти великій армії Петра. Під Полтавою 8 липня 1709 р. царські війська погромили шведів. Карл із Мазепою мусили уступити до Молдавщини.
Занепад Швеції. Незважаючи на цю тяжку катастрофу, Карл не втратив енергії. У таборі в Бендерах він зібрав розбиті полки й почав приготовляти їх до дальшої боротьби. Повелося йому приєднати собі султана, і Туреччина виповіла війну Московщині. Петро мусив чимскорще стягати військо на Україну, щоб виступити проти шведсько-турецької коаліції.
До зустрічі прийшло над рікою Прутом 1710 р. Цар Петро зі своїм військом загнався задалеко, й турки зі шведами окружили його табір. Ситуація була така тяжка, що Петро мало не попав у полон. Але він розпочав переговори з великим візиром, перекупив турецьких достойників і добився миру. Він зрікся Азова, зобов'язався не втручатися у справи Польщі й дозволив свобідний перехід шведам через свої країни. Це перемир'я було новою катастрофою для Карла, — він втратив надію на перемогу. Незважаючи на це, він залишився на п'ять років у Бендерах, продовжуючи війну з Росією. Помагав йому Орлик, що через своїх висланників намагався викликати повстання на Правобережжі. Остаточно турки рішили позбутися Карла, напали на шведський табір і підпалили його. Король боронився хоробро, але таки турки його здобули і присилували короля забратися з Туреччини. Король відбував подорож верхи, майже без перерви, через Угорщину й Німеччину упродовж 14 днів, і так заїхав до Штральзунда 1714 р.
За той час змінилися відносини у північних країнах. Три давніх противника Швеції знову обновили союз і почали війну на всіх фронтах. Август II випер із Польщі Лещинського і наново здобув польську корону. Данський король Христіан напав на Швецію. Цар Петро поширив свої здобутки на балтійських побережжях, займаючи Естонію, Лівонію і частину Фінляндії. Уперше появився на Балтійському морі російський флот. До протишведського союзу приступив також прусський король Фрідріх Вільгельм І і заатакував шведське Помор'я. Між ворогами Швеції знайшовся також англійський король Георг, що, як власник Ганновера, хотів усунути шведів із Німеччини.
Карл XII з незвичайною енергією кинувся рятувати свою державу. Він не хотів погодитися на ніякий мир, а всю надію бачив у воєнній перемозі. Але не міг він уже дати ради численним ворогам. Він пробував боронити Штральзунд, але коли прусські війська здобули сусідні місця, мусив кинути Німеччину і переїхати до Швеції. Тут він зайнявся упорядкуванням господарських відносин. Шведський скарб так зубожів, що король був примушений випускати низькопробну монету, яку нарід не хотів приймати. В 1718 р. він рушив на Норвегію, щоб звідти прогнати москалів, алепід час облоги пограничного замку Фрідріхштайн поляг від ворожої кулі. Смерть його прийшла так ненадійно, що сучасники думали, що король загинув з руки скритовбивника. Так марно покінчив життя володар, що своїми походами зачудував всю Європу, заршув, нічого не доконавши.
Із смертю Карла XII покінчилОся великодержавне становище Швеції, що від часів Густава Адольфа упродовж століття утримувала гегемонію на півночі Європи. Шведський сейм обрав королевою молодшу сестру Карла ХП Ульріку Елеонору (1719—1720), а коли вона зреклася корони,ч— її чоловіка Фрідріха (1720—1751) з династії Гессен-Кассель, При тій нагоді обмежено королівську владу на річ державної ради, до якої належали представники аристократії. У 1721 р. Швеція підписала мир у Ніштадті і зреклася всіх територій по другому боці моря. Данія забрала частину Шлезвігу, Ганновер, князівства Бремен і Ферден, Пруссія — Західне Помор'я із Штетином, Росія — Лівонію, Естонію, Інгрію та частину Карелії. За ці втрати Швеція дістала невелике грошове відшкодування (4 мільйони талерів), але втратила європейське значення.
Петро Великий. Місце Швеції на Балтійському морі зайняла Росія під проводом царя Петра Великого (1689—1725). Петро, син царя Алексія і Наталії Наришкіної з визначного боярського роду, народився 1672 р. У десятому році життя збунтовані стрільці проголосили його царем, разом із братом Іваном. Регенцію в їх імені вела сестра Софія (1682—1689). З молодих років Петро проявляв цікавість до техніки і військовості і, як підросток, пробував зорганізувати собі свою гвардію. У Москві він познайомився з переселенцями з Західної Європи, що мали тут свою колонію. Це були англійці, голландці і німці, здебільше купці і промисловці, люди доволі освічені, що своїм побутом значно перевищували московську аристократію. Через них він познайомився уперше з західним життям, наукою і технікою. Найбільший вплив на Петра мав шотландець Патрік Гордон, пізніше генерал, дорадник царя у військових справах. Гордон перебував також в Україні і залишив інтересні мемуари. Другим близьким приятелем молодого царя став швейцарець Франц Лефорт, товариш його забав.
Петро цікавився морем і флотом, відбув дві подорожі до Архангельська, що був тоді єдиним московським портом, і там почав студіювати будову кораблів. Під час війни Росії з Туреччиною він уперше вивів на Азовське море новий флот, побудований за голландськими зразками, і за його допомогою добув твердиню Азов (1696 p.).
Щоб краще пізнати життя Західної Європи й особливо розвиток техніки, Петро відбув у 1697—1698 pp. подорож по західних землях. Подорож відбулася під видом виїзду московського посольства до європейських держав під проводом Лефорта. Між 200 учасниками місії скривався й цар під іменем Петра Михайловича. Посольство виїхало з Риги, об'їхало побережжя Лівонії, Пруссії і Помор'я, відвідуючи значніші порти. Потім Петро поїхав до Берліна і через Німеччину до Амс- -Щ тердама. Тут за допомогою знайомих голландців він добув учителів математики, астрономії, будови кораблів та ін., відвідував музеї та лабораторії, студіював господарство та торгівлю Голландії, знайомився з ученими, ремісниками й робітниками, про все розпитувався і всього учився. Щоб краще пізнати техніку будови кораблів, він працював як простий робітник у теслі й коваля, а пізніше у корабельних майстернях Східноіндійської компанії. З Голландії їздив до Англії на запросини Вільгельма III, приглядався морським маневрам, найняв собі до Росії парусот техніків і робітників та закупив багато корабельних засобів для свого флоту. Поворотну подорож відбув через Німеччину й Австрію. У Відні вів довгі розмови з цісарем Леопольдом І про плани турецької війни. Бажав він іще їхати до Венеції і там познайомитися з будовою галер, але ! вістка про бунт стрільців приспішила його поворот. їхав через ' Галичину і в Раві Руській вів переговори з Августом П про виступ проти Швеції.
Зв'язки царя з чужинцями і його захоплення західними обичаями викликали велике невдоволення серед представників , консервативного боярства та міщанства. Петро підозрівав, що в обороні давнього ладу готові стати стрільці, що були царською гвардією, і перед своїм від'їздом вислав їх на польську границю, а до Москви стягнув нові полки під проводом чужоземних офіцерів. Але стрільці збунтувалися і рушили на столицю. Заки Петро вернувся, генерал Гордон уже їх погромив і частину взяв у полон? Петро тгіддав бунтівників різнородним мукам і коло 1000 покарав смертю, а стрілецькі полки зліквідував. Регентку Софію, що була в порозумінні з бунтом, за кару Петро детронізував і віддав силоміць до монастиря.
Невдовзі почалася Північна війна. Спочатку Петрові не велося, і Карл XII під Нарвою малими силами розбив велику московську армію. Але щведський король залишив Естонію, поспішаючи на захід, і тоді цар почав систематично здобувати шведські твердині і врешті захопив цілу Інгрію, а пізніше Естонію і Лівонію. В 1703 р. він заснував при усті Неви нову столицю Санкт-Петербург, до фортечних робіт уживаючи українських козаків. Це мало бути для Росії «вікном до Європи». Новий похід Карла ХП в 1708 р. мало не знищив царських планів, але бій під Полтавою віддав у руки Петра перемогу. У Ніштадському мирі він задержав усі свої здобутки. Ледве закінчилася шведська війна, як уже Петро кинув свої війська на інший фронт — на схід. Уже не перше експансія Московщини зверталася до Азії. Тепер Петро рішився завершити давні завоювання. Внутрішня боротьба, що почалася у Персії, дала йому змогу вислати з Астрахані флот на Каспій. У війні 1722—1723 pp. він здобув усі побережні твердині, від Дербента до Баку. У поході брали участь також українські полки. Але рівночасно проти Персії виступила Туреччина, і цар мусив порозумітися з султаном про поділ сфери впливів.
Рівночасно московська займанщина побільшувалася у Сибіру. В 1689 р. прийшло до першого російсько-китайського договору у Нерчинську: Китай застеріг собі область ріки Амуру. В 1697 р. московські козаки здобули Камчатку.
Реформи Петра. Завдяки усім перемогам дуже високо піднявся авторитет царської влади. Петро прийняв титул імператора і володів якповний самодержець. В управі держави він перевів реформи на зразок західного абсолютизму. На місце давньої боярської Думи він назначив Сенат як найвищу адміністраційну й судову установу. Усякі самоуправні колегії втратили своє значення, а вся влада була в руках царя і назначених ним урядовців. Всі важливі справи цар регулював своїми «указами». Петро змінив також основно церковний устрій: він зніс уряд московського патріархата і на це місце завів так званий Найсвятіший Синод як найвищу церковну установу, і сам назначував його членів. Столицю держави в
1712 p. Петро переніс з Москви до Петербурга. Старовинна, консервативна Москва з нехіттю відносилася до його реформ, і він волів будувати новий лад у новому центрі. Петербург він далі розбудовував і прикрашував новими будовами та палатами (Петергоф, Оранієнбаум). На сторожі столиці стояла по-західному укріплена фортеця Кронштадт.
Петро займався пильно піднесенням господарства своєї держави. Все перед очима він мав добробут західних країн і намагався піднести Росію до того самого рівня. Особливу його опіку стрічали ремесло і промисловість; він поширював годівлю овець, площу засіву конопель, тютюну й ін., щоб забезпечити нові майстерні сирівцями, протегував усюди гірництво, будував дороги, перекопував канали, щоб облегши-ти комунікацію на величезних слабо залюднених просторах. Війну з Персією вів головно тому, щоб добути Росії шлях експорту. Упорядкував фінанси держави, добув нові джерела доходів, так що не тільки сплатив борги по шведській війні, але й забезпечив свій скарб на дальші роки.
З незвичайною упертістю цар Петро намагався перевести до Московщини західну культуру. В 1716—1717 р. відбув іще одну європейську подорож через Данціг, Штетин, Копенгаген, Амстердам до Парижа, щоб іще раз приглянутися до західних обичаїв. Він охоче приймав на своєму дворі чужинців і приміщував їх на відповідальних становищах. Звернуа увагу також на освіту й заводив школи на західний зразок. Великою допомогою стали йому в тому українці, як Прокопович, Явор-ський та ін. Довгими десятиліттями всі вищі шкільні становища в московських землях займали вихованці київської Академії. Цар заснував у Петербурзі Академію наук, що почала перші наукові досліди.
Цар старався змінити також московський побут, жадав, щоб люди вищих чинів носили європейські одяги, стригли бороди, примінювалися до західних культурних звичаїв. Але ці зверхні переміни викликали найбільшу опозицію. Як представник консервативної течії виступав навіть царський син Алексій, що критикував реформи Цетра й відгрожувався, що колись приверне давні обичаї. Через те між Петром та сином прийшло до відкритої ворожнечі; цар у гніві віддав сина д в'язниці, і там він умер від тортур у 1718 р.
Для російської держави Петро мав незвичайне значення я: творець новочасної Росії; але його ідеї не скоро ще прийняли ся в московському громадянстві.
Катерина II. Петро визначив наслідницею свою другу жінку, Катерину І (1725—1727). Вона була донькою курляндського селянина і віддалася за шведського драгуна, але в Марієнбурзі попала в російський полон і так сподобалася цареві, що він узяв її собі за дружину. В її імені рядив дорадник Петра Александр Меншиков як голова «таємної ради». Після смерті Катерини царем став Петро II (1727— 1730), син Алексія; він заслав Меншикова до Сибіру, а сам дістався під впливи боярського роду Долгоруких, залишив Петрові реформи і переніс столицю до Москви.
Коли Петро в короткому часі помер, таємна рада віддала престіл сестрин-ниці Петра Великого, Анні Іоаннівні (1730—1740), вдовиці по курляндському князеві. її дорадниками були курляндець Бірон і німці Остерман і Мініх. Анна була при- .-хильницею Петрових реформ і знову перенесла свою рези- . денцію до Петербурга. Анна вела разом з Австрією війну проти Туреччини (1736—1739). Російські війська добули тоді Азов, Перекоп, Очаків і частину Молдови. Але Австрія склала передчасно мир, і Росія, залишена своїм силам, змогла задержати тільки Азов. Все-таки від того часу російська держава звертала велику увагу на Чорне море.
Анна назначила наслідником свого малолітнього сина Івана (1740—1741). За управу держави почали вести між собою боротьбу три міністри цариці. Консервативна партія використала це, детронізувала Івана і проголосила царицею наймолодшу доньку Петра І, Єлизавету (1741—1762). Нова цариця не цікавилася політикою, і всі державні справи вели в її імені любимці, що не раз бували знаряддям у руках інших держав. Росія спочатку стояла по стороні Франції і Пруссії, пізніше перейшла до союзу з Австрією.
Наслідник Єлизавети, Петро Ш (1762), був гарячим симпатином прусського короля Фрідріха П, зірвав австрійський союз і став по стороні Пруссії. Він відкликав із заслання Бірона і Мініха та намагався провести деякі реформи, але консервативна партія виступила проти нього, і він упав жертвою заговору.
Царський престіл добула тоді жінка Петра, Катерина II (1762—1796). Вона походила з німецької династії (князів Ангальт), але зуміла придбати собі симпатії аристократії та духовенства своєю обережною політикою, в якій вона лавірувала між консерваторами та прихильниками реформ. У своїй політиці вона брала собі за взір Петра Великого, побудувала йому величезний пам'ятник і дбала про те, щоб здійснити його великодержавні наміри. Так само як Петро, вона змагала до поширення границь російської держави і піднесення її добробуту й культури.
Катерина мала значну освіту й залюбки вчитувалася у тодішню раціоналістичну літературу. З визначними представниками французької літератури стояла у постійній переписці, гостила у Петербурзі видавця славної Енциклопедії Дідро, допомагала йому у виданні великого твору і заявляла, що вона «серцем республіканка». Так само як Петро, намагалася перещепити до Росії західну культуру. Багато молодих людей висилала до європейських шкіл, особливо до Німеччини, заснувала нові школи різних типів, звернула увагу на освіту жіноцтва аристократичних родів. Але вся її культурна праця була не така глибока і консеквентна, як Петрова. Все ж таки її західні приклонники славили її як «Семіраміду півночі».
В управі держави проводила далі повний абсолютизм. Всі справи вирішувала сама за допомогою «таємної ради», або «кабінету», до якого допускала своїх любимців. Зреформувала в дечому центральну управу, "поділила Сенат на кілька спеціальних відділів, побільшила число губерній.
Катерина відродила наново чорноморську політику Петра L У першій турецькій війні 1768—1774 pp. російські війська зайняли Бессарабію, значну частину Молдови та Волощини, До-бруджу та головні міста Криму. Російський флот уперше в'їхав на Егейське море й погромив турецький флот під Чес-мою коло острова Хіос. На Пеллопоннесі греки підняли повстання проти турків. У мирі в Кючук-Кайнарджі 1774 р. Ту-реччина відступила Росії Правобережжя по Буг, зреклася зверхності над Кримом і кавказькими народами та дозволила торгівлю на Чорному й Егей-ському морях.
У найближчому часі Катерина поширила свою владу на Крим. Царський генерал Потьомкін використав внутрішню боротьбу між татарами, переміг завзятий опір Орди й захопив цілий Кримський півострів у 1783 р. Для планів боротьби з мусульманським світом цариця приєднала Австрію. У 1787 р. відбувся з'їзд Катерини з цісарем Иосифом П у Херсоні, і тут складено було план дальшої орієнтальної політики. У другій турецькій війні 1787—1792 pp. російські війська знову зайняли Молдову, добули Очаків і перейшли Дунай. У мирі в Яссах 1792 р. російська границя пересунулася на ріку Дністер. Таким чином Росія добула собі український берег Чорного моря.
Під час тієї боротьби за море Катерина зруйнувала остаточно автономію України.
Кінець козацької держави. В 1660-х роках осередки козацької держави почали переходити на Лівобережжя, де життя було спокійніше і населення густіше. Лівобічні гетьмани зрезигнували з самостійницької політики і погодилися на автономію під владою царя. Вони були представниками козаків-землевласників, що для розвитку господарства бажали миру і готові були жертвувати ширші державні аспірації. Цим шляхом ішов спочатку також гетьман Іван Мазепа (1687—1709). Він займався головно культурними справами, опікувався київською Академією, будував церкви, протегував мистецтво. Але безоглядний режим царя Петра, що намагався звести на ніщо автономію України, примусив гетьмана й старшину шукати оборони державності в союзі із Швецією.
Нещасливий вислід бою під Полтавою захитав козацьку автономію, але не зломив її остаточно. Гетьмани Іван Скоропадський (1708—1722), Павло Полуботок (1722—1724), Данило Апостол (1727—1734) і Кирило Розумовський (1750—1764) разом із старшиною всіма силами і засобами боронять останки самостійності, — то йдучи на компроміси з царським урядом, то видвигаючи давні традиції. З господарського боку Гетьманщина розвивалася успішно, а культура її проявляла високий рівень та багаті форми (архітектура, малярство, граверство, ужиткове мистецтво).
Щойно Катерина II довершила плани Петра І: в 1764 р. знесла гетьманство, а в 1782 р. скасувала останки державної автономії України. В 1775 р. була зруйнована також Запорозька Січ, що найдовше утримувала традиції самостійності
Занепад Польщі. Експансія Росії за Катерини П звернулася також на Польщу. Польська держава вже від століття переживала внутрішню кризу, що все більше поглиблювалася. Після абдикації Яна Казимира королем став Михайло Вишне-вецький (1669—1673), син ворога козаків Яреми. Тоді проти Польщі виступила Туреччина, підпираючи козацького гетьмана Петра Дорошенка. Турки здобули Кам'янець і по Бучацько-му мирі в 1672 р. зайняли Поділля. Ян Ш Собеський (1673— 1696), славний войовник, добув престіл завдяки перемогам над турками. Його похід під Віднем у 1683 р. мав європейське значення, але Польщі не приніс реальної користі. Польська держава переходила все більше під впливи великих держав, спочатку Франції й Австрії, пізніше Росії. Владу захопили магнати, що уживали її для своїх егоїстичних цілей.
За австрійською допомогою королем став саксонський курфюрст Август II (1697—1733). Він наслідував Людовіка XIV і змагав до скріплення королівської влади. У Карловацькому мирі 1699 р. добув для Польщі Поділля. Але Північна війна, що її розпочав укупі з царем Петром, принесла йому спочатку самі невдачі, так що він мусив зректися польської корони. Його місце зайняв шведський ставленик Станіслав Лещинський (1704— 1709). Пізніше Август П вернувся знову до Польщі,, але країна була вже знищена війною і король не зміг перевести ніяких реформ. За Августа Ш (1733—1763) внутрішній занепад ішов іще далі. За впливи у державі вели боротьбу могутні магнатські роди (Потоцькі, Чарторийські й ін.), занепала публічна мораль, розвинулася релігійна нетолеранція, підупали міста, селянство дісталося у повну залежність від шляхти.
Останній польський король Станіслав Август Понятов-ський (1764—1795) був кандидатом Катерини II і в своїй політиці був цілком залежний від Росії. Зате він намагався підняти польське господарство й культуру, заснував військову школу, опікувався письменством, збирав твори мистецтва. За впливи в державі вели змагання дві партії — одна
філоросійська, друга консервативно-національна, що зв'язались у два ворожих союзи (конфедерація у Радомі 1767 р. і Барі 1768 p.). їх боротьба привела Польщу до повної анархії і стала притокою до першого розбору польської держави в 1772 р. Росія забрала Білорусь по Двину, Австрія — Галичину, Пруссія — устя Вісли і землі по р. Нотець.
Тоді зорганізувалася так звана патріотична партія, що намагалася провести у державі найконечніші реформи. Так званий чотирилітній сейм у 1788—1792 pp. ухвалив побільшити число війська, поширити податки шляхти і зреформувати устрій міст. Конституція 3 травня 1791 р. скріпила королівську владу, завела спадщинність престолу, зліквідувала «ліберум вето». Але ці реформи не були на руку могутнім сусідам, і 1793 р. прийшло до другого розбору Польщі: Росія забрала білоруські й українські землі до лінії Дінабург — Пінськ — Збруч, Пруссія — Великопольщу.
Польські патріоти відповіли на це повстанням під проводом Тадеуша Косцюшка в 1794 р. У перших боях під Рацлавицями повстанці перемогли й опанували західні землі та Варшаву. Але під Мацейовицями Косцюшко програв рішальний бій і дістався у російський полон. Тоді три сусіди Польщі приступили до третього її поділу в 1795 p.: Росія добула Литву по Німан і Підляшшя та Волинь до Бугу, Пруссія — Варшаву й частину Підляшшя, Австрія — землі по два боки Вісли до ' Шліци і Бугу (з Холмщиною).


загрузка...