Основне протиріччя дискусії між прихильниками монетаризму і кейнсіанства зводиться до проблеми регулювання сукупного попиту -будь-то з позиції його стимулювання чи обмеження. Дійсно, навряд чи хто з сучасних економістів буде заперечувати важливість цього фактору при формуванні економічної політики. На практиці завжди існує проблема, яку саме політку - грошово-кредитну чи фіскальну - треба проводити, але, на наш погляд, не зовсім правильно розглядати монетарну політику як панацею від усіх бід.
Більше того, при механічному перенесенні на український грунт різних варіантів у підходах до економічної політики існуюче насправді протиріччя між прихильниками монетаризму і кейнсіанства в умовах нормальної ринкової економіки набуває викривленого характеру. Багато українських "кейнсіанців" щиро вірять у те, що дефіцит сукупного попиту - це відсутність грошей у господарюючих суб'єктів. Відповідно, їх рецепти зводяться до тих або інших варіантів збільшення грошової пропозиції і здійснення на підставі цього "монетизації" економіки103. Тим часом самого Кейнса хвилювала прямо протилежна проблема: як заставити тратити гроші в умовах, коли господарські суб'єкти цього робити не хочуть. Не випадково як основний інструмент збільшення ефективного попиту він розглядав фіскальну, а не грошово-кредитну політику, яка спрямована на перерозподіл доходів і веде до посилення схильності до споживання, важливого фактора зростання капіталу.
Не менш суперечливим виглядає в Україні й монетаристський підхід, який має досить суворі логічні протиріччя в умовах нормальної ринкової економіки. Багато дослідників і на цифровому матеріалі, і на життєвих принципах показували, як більш жорстка монетарна політика в сучасних умовах призводила не стільки до обмеження інфляції, скільки до прогресуючого "дефіциту грошей"105. В українській реальності також на цифрах можна продемонструвати, як скорочення державних витрат приводило нас до того, до чого в нормальних ринкових умовах привести не може - ще більшого скорочення доходів бюджету. Це було наслідком провокування поширення бартерних угод і неплатежів, у наших умовах врізання витрат, що не повинно відбуватись у функціонуючих за стандартами ринкових економіках.
Аналізуючи причину такого явища, автор підтримує А. Найдьонова, який підкреслює, що "наша найважливіша відмінність від нормально функціонуючої ринкової економіки полягає в специфічності реакції госпрозрахункових суб'єктів на сигнали ринку". Усі негативні прояви у вигляді неплатежів, бартеру, відриву фінансової сфери від реального сектору економіки, тисячократне перевищення упродовж багатьох років рівня процентної ставки над реальною дохідністю застосування капіталу, в економіці, на нашу думку, це не результат тих чи інших приватних помилок у галузі монетарної чи фіскальної політики, а прояв її глибокої системної деформації.
На практиці існує два шляхи подальшого економічного розвитку України: найкращим чином адаптуватися до особливостей господарської системи, яка склалася. Економічне зростання після 2000 р. показує, що деякі резерви тут є, але в стратегічному плані такий підхід навряд чи виведе Україну на рівень економічно могутніх держав; необхідне здійснення комплексу заходів, які примусили б працювати нашу економіку так, як має працювати нормальна ринкова економіка. Як показують перші кроки нового уряду, у такому напрямі це більш складний шлях, але, на наш погляд, більш перспективний.
Принципово важливим у сучасних умовах для подальшого розвитку є де-факто визнання урядом викривленості економічної системи, яка складалася, і формулювання комплексних заходів (у вигляді так званих структурних реформ), спрямованих на оздоровлення й удосконалення ринкових інститутів. З монетаристської точки зору, головним є завдання наведення порядку в управлінні державними активами. З чисто економічної точки зору, очевидно, що поставлена урядом мета - це забезпечення соціально-економічного розвитку, який включає й економічне зростання. Такі категорії і процеси, як бюджет, інфляція, приватизація, обмінний курс, процентні ставки, податки тощо, служать просто інструментами, що сприяють досягненню цієї найвищої цілі. Вище ми уже намагалися показати, що їх змішування в монетарній політиці може коштувати досить дорого для економіки. У більш широкому монетаристському контексті, враховуючи, що свобода і демократія - це незалежні цінності, виникає дилема відносно того, що чому має підлягати. А. Сен підкреслює, що "свобода - не тільки головна мета розвитку, але й один із найважливіших його інструментів". З таких позицій лібералізація, яку проповідують монетаристи, правильна, оскільки тут робиться акцент на позитивному зворотному зв'язку між свободою і розвитком. "її (лібералізації - Авт.) центральна ідея, - зазначає Р. Дарендорф, - це свобода в рамках закону. Потрібно дозволити людям переслідувати власні інтереси й цілі, обмеживши їхню свободу лише правилами, які не дозволяють обмежувати свободу інших" . У цьому контексті в українському економічному полі при втіленні в життя монетаризму роль держави як гаранта має зростати. Але слід запам'ятати, на що вказують і монетариста, що така синергія проявляється лише в довгостроковій перспективі.
Суттєвим недоліком утілення монетаризму була відсутність ясності у вирішенні ієрархії структурних реформ. Між тим "перестановка ходів" негативно може вплинути на наслідки розвитку. Звернемося до пенсійної реформи. Сьогодні вже майже ніхто не заперечує проти втілення нагромаджувального принципу, проте умова його успішної реалізації - це існування більш-менш розвинутого фондового ринку, який надає пенсійним фондам можливість інвестування у відповідні фінансові інструменти. Оскільки в Україні такий ринок знаходиться у стадії становлення, це примушує пенсійні фонди здійснювати вклади в іноземні цінні папери, але цим самим створюються умови для трансформації українських нагромаджень в іноземні інвестиції, що не відповідає завданню раціонального їх використання для активізації інвестиційної діяльності в Україні. Такою же мірою це стосується й інших окремих галузей.
Для ефективної дії монетарної політики необхідно посилити роль держави у створенні режиму нормального ринкового функціонування економіки. Це перш за все внесення коректив у права власності, які забезпечать орієнтацію підприємств на максимізацію прибутку в короткостроковому плані й чистої вартості фірми - у довгостроковому. Якнайважливішою складовою цього завдання має бути формування ефективно ринкового механізму управління, включаючи й приватизацію, державними активами. Досвід України показав, що держава, маючи крупну власність, якою її власник не керує, негативно впливає на поведінку решти господарських суб'єктів. В умовах відсутності такої керованості з боку держави, на думку А. Алчіана, "яблукам у суспільному садку ніколи не дають дозріти, це є крайнім прикладом твердження, що існування прав власності, які відмінні від приватних, порушує відповідність використання ресурсів їхньої виявленої ринкової цінності".
Не менш важливий аспект успішного прояву монетарної політики і дії ринкового монетарного механізму - необхідність розчистити баланси всіх господарських суб'єктів, включаючи державні, від прострочених взаємних заборгованостей. У протилежному випадку готові жити за ринковими правилами підприємства опиняться просто заблокованими. В умовах існуючої економічної дезорганізації, на наш погляд, інститут банкрутства неефективний. Проведення в масштабах держави такої крупномасштабної операції можна розглядати як різновид грошової реформи. Підкреслимо, що не спосіб стимулювання сукупного попиту, а монетарний інструмент одночасної монетизації економіки, є засобом вирішення системного завдання. "Монетизація (капіталізація), - на думку Ю. Пахомова, - визначає попит, а від його масштабу залежить об'єм ринку. Ринок - об'ємний чи необ'ємний - вирішальним чином визначає статус країни як високорозвинутої або такої, що розвивається, могутньої чи слаборозвиненої".
В умовах структурних змін, які відбуваються під впливом політики монетаризму, роль держави має посилюватися для створення відповідних умов і зменшення можливих негативних соціальних наслідків. Адже у самих структурних змінах, притаманних будь-якій економічній системі, немає нічого незвичного. Але одна справа, коли вони охоплюють не більше однієї галузі, а інша - коли вся економіка починає функціонувати за принципово новими правилами, які диктують якісно нову алокацію ресурсів. У такому разі економіка піддається своєрідній різновидності шоку з боку пропозиції, наслідок якого - серйозні зміни всього економічного розвитку. На думку Г. Колодко, цьому періоду фундаментальних системних змін, які зачепили саму суть процесу постсоціалістичної трансформації, характерна своя специфіка. "Багато явищ, які характерні для нього, передбачити було дуже важко. Цим можна пояснювати, нехай частково, великий розрив між надто оптимістичними заявами й очікуваннями з одного боку і реальністю - з іншого". На наш погляд, саме у цьому суть явищ, які пережили всі постсоціалістичні країни: зростання інфляції при поглиблюючому спаді виробництва, адже стагфляційні процеси взагалі можливі тільки в умовах шоків із боку пропозиції. При шоках зі сторони попиту одночасне прискорення інфляції і поглиблення спаду, як відомо, просто неможливо.
Шокові стани з боку пропозиції значно обмежують ефективність регулювання сукупного попиту. Значна частина вільних потужностей - також результат структурних невідповідностей попереднього виробничого апарату потребам нової економічної системи, а не факторів, які лежать в основі сукупного попиту. Для приведення їх у відповідність потрібні кошти. В умовах дії нормальних ринкових механізмів для алокації додаткових ресурсів, які з'являються в економіці внаслідок їх невикористання, вводяться в дію ринкові механізми: банки, їх стимули, інформаційні ресурси. Це було підґрунтям для ідеї сучасних монетаристів щодо необхідності зміщення фокусу монетарної політики з трансакційних функцій грошей на роль монетарної політики в її впливі на пропозицію кредиту" . При відсутності ефективної дії монетарних інститутів трапляються так звані "переплески" (overshooting). Тобто вибувають не тільки ті виробничі потужності, які "приречені", але й частка тих, які за певних умов цілком можуть бути затребуваними. Створення цих умов покладається також на державу та її монетарну політику.
У період таких структурних змін ресурси не можуть миттєво перерозподілятися відповідно до нових (ринкових) умов діяльності. У цьому розумінні можна говорити про наявність протиріч в економіці. Небезпека їх полягає в тому, що тимчасові неприємності можуть мати дуже серйозні довгострокові наслідки. За довготривалості процесу реструктуризації ті фактори виробництва, які немовби вибули із вжитку тимчасово, можуть назавжди залишитися незатребуваними. Прикладом цього є Україна, значна частина потенціалу якої могла б загалом працювати, але безповоротно втрачена.
Чи змінилися погляди сучасних монетаристів на роль держави в економічній політиці? Так, з огляду описаних структурних шоків, які мають серйозні соціальні наслідки, сучасні монетаристи ставлять питання про посилення ролі держави у створенні надійної "сітки соціальної безпеки" в умовах трансформаційної економіки, необхідність поєднання заходів у соціальній політиці з заходами у сфері промислової політики. Щодо промислової політики, то вона, на їхню думку, може бути двох видів - пасивна й активна. Перша застосовується винятково для пом'якшення структурного шоку. Завдяки активній монетарній і фіскальній політиці держава не дає зразу загинути підприємствам, які опинилися у тяжкому стані. Використовуючи механізми поступового посилення тиску на них ринкових сил, держава дає можливість або адаптуватися до нових умов, або підготуватися для закриття до періоду банкрутства, створивши умови для появи нових робочих місць. Проблема, яка виникає в суспільстві при такій дії держави, на думку Р. Хардіна, - це подолання "ліберальної недовіри"113. Викликана вона тим, що в умовах лібералізації зростає можливість збільшити доходи і багатство як самих політиків, так і їхніх сімей та друзів. І державні бюрократи не залишаються байдужими до можливості отримати фінансову вигоду, а дехто не може встояти перед спокусою корупції. Тому, на думку Корнаі, у цих умовах "держава і суспільні інститути мають бути вибудовані таким чином, щоб реалістично враховувати негативні сторони поведінки політиків-бюрократів".
У процесі активної промислової політики завдання держави полягає в тому, щоб не втратити позиції в галузі високих технологій. У нових умовах лібералізації економіки і переходу до ринкових умов держава виступає як активатор і гарант їхнього розвитку. Держава через систему капіталів, на думку В. Маркіяна, має і повинна сприяти вирішенню наступних завдань:
розвивати таку сферу відтворення творчого потенціалу громадян (а це головний ресурс інформаційної економіки), як система безперервної освіти;
активізувати свідомість, гарантувати загальнодоступність, стабільність функціонування і демократичність інформаційних мереж;
визначати пріоритетні напрями розвитку високих технологій і сприяти здійсненню інвестицій у ці галузі.
Лібералізація економіки може дати більш високу динаміку ВВП у короткостроковому або навіть у середньостроковому плані, але без відповідної підтримки держави значно уповільнюється модернізація економіки, ставиться під сумнів збереження високих технологій і забезпечення достойних позицій країни у світі.
Досвід упровадження монетаризму в умовах лібералізації економіки показує, що при формуванні промислової політики принципово важлива поступовість у впливі сил ринку на пріоритетні види діяльності при безперервному їх посиленні. Не можна, наприклад, обмежуватися встановленням високих мит для захисту визначених виробництв. Має бути чітка перспективна політика їх поступового зниження до нормального рівня для того, щоб збуджувати виробництво, адаптуватися до світового ринку, а не ізолюватися від нього. При цьому важливо враховувати національні особливості й використовувати ті механізми впливів, які більш ефективно будуть спрацьовувати з врахуванням специфічних національних традицій, наявного рівня та способу життя, що дає можливість найкраще використати сильні й подолати слабкі сторони своєї національної спадщини.
Досліджуючи цей феномен, В. Марцинкевич доводить, що "при вільній дії загальних механізмів саморуху відтворення спирання на власні національні форми, як і запозичення зарубіжних, які підходять, відбуваються легко і природно під спонтанним впливом вимог ефективності".
Монетарна політика цього періоду здебільшого має підтримувати неринкові сектори "реальної економіки", адже еквівалентність, рівновага, ефективність відображає не тільки ту частину економічних благ, що реалізуються через ринок, але й які охоплюють весь універсальний спектр збалансованості відтворювальних відносин соціально економічної системи. Неринкова галузь повністю вписується в основні родові поняття та критерії відтворювальної ефективності, співвідношення витрат і результатів. Узятий у всій повноті народногосподарський процес на рівних включає і ситуацію безприбутковості, і приріст корисності для певного економічного суб'єкта, і одночасно зростання корисності або вигоди для всіх учасників соціально-економічних процесів. Завдяки досягненню розумної еквівалентності виробничої й невиробничої галузей при активній ролі держави у перехідний період забезпечується і найбільша або ідеальна кінцева соціальна економічна ефективність. Усі ці аспекти враховуються у так званій теорії сегментації ринку праці, яка також приходить до висновку про необхідність державного втручання, особливо в період трансформаційних перетворень. "Це втручання, - підкреслює А. Аткінсон, - може набувати різних форм: законодавче регулювання мінімальної заробітної плати; гарантії мінімального рівня доходів, підкріплені набором заходів, покликаних компенсувати фактори, що негативно впливають на рівень зайнятості, і модернізувати найбільш вразливі галузі та регіони. На макрорівні відповідальність держави достатньо значна".
Реалізація активної промислової і соціальної політики в умовах трансформаційної економіки, безсумнівно, пов'язана з масштабними перерозподільними процесами, здійснити які у змозі тільки виконавча влада (як центральна, так і регіональна). Висока ефективність проведення такої політики пов'язана з підтримкою високого відносного рівня загальних державних витрат (і прибутків). В Україні урядові витрати нині знаходяться на явно недостатньому рівні (приблизно 40% ВВП)". У найбільш розвинених країнах, які входять в Організацію економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), витрати "розширених урядів" у середньому дорівнюють 50% ВВП . Зрозуміло, що питання стоїть не про те, щоб штучно "накачувати" державну казну, лишаючи ресурсів підприємницький сектор економіки. Але сама постановка питання про активну соціальну і промислову перебудовчу політику залишається порожнім звуком, якщо не будуть забезпечені для цього ресурси. Власне, цю позицію підтримують українські монетариста. На їхню думку, "основою зміцнення державних фінансів, забезпечення макроекономічної стабілізації і зростання є формування раціонального бюджету, який, з одного боку, відповідає можливостям податкової системи щодо мобілізації необхідних надходжень (наявність такої відповідності проявляється у збалансуванні дохідної і видаткової частини бюджету), а з іншого боку, забезпечення виконання державою покладених на неї суспільно-необхідних функцій, не гальмуючи при цьому підприємницької ініціативи та не виснажуючи податкоспроможної платників".
На наш погляд, помилкове уявлення про промислову політику як філантропічне роздавання грошей промисловим підприємствам. Сьогодні активна промислова політика пов'язана з раціональною грошовою політикою. Економіка обезкровлена до такої міри, що надіятися зберегти все, що корисне, навряд чи зможе і нинішній новий уряд. Багато з того, що могло бути покладено у фундамент нової процвітаючої України, безповоротно втрачено, багато знаходиться на межі зникнення. Перспектива для України опинитися на довгі десятиліття в ар'єргарді світового економічного товариства не зникла. Тому вся сучасна монетарна політика уряду має бути спрямована на створення умов для концентрації вкрай обмежених фінансових ресурсів на ретельно відібраних напрямах, які дають шанс на повернення України у розряд економічно передових держав у недалекій перспективі. Жорстким законам ринкової економіки доведеться дати можливість безжалісно вибракувати більшість видів діяльності, що не належать до пріоритетних. Цим визначається зростання ролі держави і відповідальності уряду за створення умов завоювання довіри суб'єкта ринків. Адже дослідження, проведені американськими вченими, показують, що людина, незважаючи на негативний досвід у взаєминах, за сприятливих умов прихильніша до довірливих відносин. А.О. Євтух вважає, що для України залишається найбільш реалістичним та найраціональнішим шлях, "який передбачає створення і розвиток потужного національного взаємокредитного суспільства на засадах "довіри та відповідальності". Такий напрям може сформувати багату націю, здатну посісти передові позиції у світовій економіці".
Проведення активної монетарної політики на підтримку конкурентоспроможного промислового потенціалу країни пов'язано з різними ризиками. При виборі пріоритетів економічного розвитку можна помилитися стосовно перспективних напрямів науково-технічного прогресу. Досвід показує, що не завжди легко врахувати реакцію інших держав і міжнародних організацій на ті чи інші кроки в економічній галузі: у глобальній економіці, що формується, конкурують не тільки фірми, але й держави, навіть цілі регіони. Тому, приймаючи рішення, необхідно враховувати фактор невизначеності. У цих умовах зростає роль фінансових посередників. На думку Дж. Тобіна, "об'єднуючи засоби своїх кредиторів, фінансовий посередник може набагато краще, ніж індивідуальні кредитори, за допомогою диверсифікації зменшити ризик, а також добитися порівняно більшого зниження трансакційних витрат і надати клієнтам зручності завдяки гнучкій деномінації своїх операцій".
Виходячи з важливості в реалізації ефективної монетарної політики грошових посередників (банків), погляди монетаристів щодо державного регулювання їх діяльністю не ідентичні. Одні з них стоять на позиціях автономного функціонування банків при відсутності контролю з боку якогось регулюючого органу. їхні аргументи - зменшення витрат на державне регулювання - лягають тягарем на платників податків. Американські монетаристи, досліджуючи цю проблему, ставлять питання про необхідність регулювання та нагляду. Регулювання, на їхню думку, передбачає як формування спеціальних правил, так і контроль за їх дотриманням.
Більшість сучасних дослідників монетаризму визнають державне регулювання банківською системою для забезпечення стабільного економічного розвитку, підтримки прогресивних тенденцій у трансформації економіки, сприяння адаптації суб'єктів господарювання до змін зовнішнього середовища. Регулюючи банківську діяльність, держава регламентує банківські операції, встановлює кількісні та якісні обмеження параметрів банківській діяльності, використовує механізм стимулювання з метою контролю над грошовим обігом у країні, забезпечення стабільності банківської системи, перерозподілу грошових потоків на користь пріоритетних секторів внутрішнього ринку, підвищення конкурентоспроможності національної економіки. Держава впливає на діяльність банків через створення певних макроекономічних умов їх функціонування та регулювання конкретних її видів.
Отже, основну аргументацію прихильників необхідності державного регулювання банківської діяльності можна звести до наступного:
враховуючи їх важливе значення в діяльності перерозподілу грошових потоків у економічній системі, держава створює умови для їх ефективного функціонування та розвитку;
корисність їх діяльності має враховувати інтереси всього суспільства, а не тільки нечисленних власників банківських установ;
держава має виступати гарантом для посилення довіри до банківського сектору в цілому і ліквідовувати дестабілізувальні фактори для всієї банківської системи. Дж. Сорос підкреслює, що "підтримка стабільності на фінансових ринках має стати ціллю державної політики";
забезпечити таку діяльність банківських установ, яка не повинна загрожувати національній безпеці країни (мається на увазі роль банківської системи в обслуговуванні переважної частки грошового обігу країни та відплив капіталу за кордон).
Державне регулювання діяльністю монетарних посередників, на думку окремих дослідників, "це встановлення державного обмеження для забезпечення стабільного і безпечного функціонування банків та створення умов для досягнення банківською системою макроекономічної ефективності".
Посилення ролі держави в умовах реалізації монетарної політики в трансформаційних економіках обумовлюється й переходом на початку 90-х pp. XX ст. деяких країн до використання бімонетарних систем (термін уведений М. Лукшою). Окремі монетариста цей процес називають "неофіційною доларизацією", "тіньовою доларизацією", "доларизацією de facto". Визнання негласного засобу платежу визначалося надійністю іноземної валюти. До переходу ЄС на єдину валюту найбільш популярними замінними валютами були німецька марка й американський долар. За даними Бюро економічного аналізу і ФРС США та німецького Бундесбанку, у 2002 р. за кордоном знаходилося біля 50% американських банкнот і від ЗО до 69% дойчмарок.
Відмова від національної валюти на користь зарубіжної через високу інфляцію, на жаль, як засвідчив досвід України, часто не вирішує проблему, а навпаки, поглиблює її. Ми могли спостерігати в Україні свого роду самоскручувальну спіраль: інфляція - втеча від знецінених грошей у бік твердої стабільної валюти - скидання національної валюти - девальвація - зростання номінальної заробітної плати - інфляція. Якщо центральний банк не збільшує об'єм грошової маси для компенсації витрат зростання цін, то виникає криза ліквідності. Обидва явища - зростання темпів інфляції і криза ліквідності - порушили нормальне функціонування грошового обігу в економіці, сприяли її переходу на бартер.
Не менші бар'єри виникають у процесі заміщення національної валюти іноземною для інфляційного фінансування бюджетного дефіциту у зв'язку з втратою сеньйоражу для країни-реципієнта на користь країни-донора. А. Фрідмен і А. Вербицький оцінили такий збиток: 10-процентне збільшення масштабів обігу зарубіжної валюти обумовило 50-процентне зниження частка сеньйоражу у ВВП (за умови високих початкових масштабах обігу зарубіжної валюти). Таким чином, населення країни, вибравши зарубіжну валюту для підтримки свого добробуту, тим самим поглиблює економічну нестабільність і підштовхує уряд країни до прийняття радикальних рішень у галузі монетарної політики.
Питання про те, як і коли вводити конвертованість валюти в країнах із перехідною економікою, для багатьох українських та зарубіжних економістів до сьогодні дискусійне.
Аналізуючи світовий досвід, С. Борисов вважає, що поступовий рух країн із перехідною економікою до конвертованості валюти має розпочинатися з уведення зовнішньої конвертованості. На його думку, "зовнішня заборгованість стимулює активність зарубіжних інвесторів, знімає проблему репарації ввезених капіталів і вивозу отриманих прибутків; складається більш-менш стійкий міжнародний попит на таку валюту з відповідним сприятливим впливом на валютний курс і валютний стан країни; створюється і зміцнюється престиж валюти в очах світової спільноти... [вона] вимагає значно менших економічних і фінансових перетворень і валютних витрат, оскільки контингент нерезидентів зазвичай невеликий, порівняно з вітчизняними власниками валюти". До цього можна додати, що такий підхід знімає і таку гостру проблему країн із перехідною економікою, як доларизація економіки та створення "комфортних" умов для "втечі" нагромаджень населення і підприємств за кордон.
Значна частина західних монетаристів не робить акцент на суб'єкті валютних конверсій, а сходиться на думці, що для успіху реформ у країнах із перехідною економікою обмежена форма конвертованості має поширюватися лише на операції щодо капітальних рахунків. Це дозволяє запобігти масовому відпливу капіталу. На думку Р. Маккіннона, у період переходу до ринку, якщо підприємствам дати можливість "вільно брати кредити і відкривати депозити на Заході", позиції вітчизняної банківської системи будуть підірваними.
Незважаючи на відсутність чітких теоретичних орієнтирів цієї проблеми, при здійсненні ринкових реформ більшість країн трансформаційної економіки як перший крок на шляху створення умов для обігу своїх валют віддали перевагу введенню внутрішньої конвертованості. На думку монетаристів і прихильників реформ, у валютній сфері цих країн відмова від державної монополії на валютні операції, лібералізація зовнішньої торгівлі й одночасна ліквідація системи великої кількості валютних курсів у країнах із перехідною економікою може привести внутрішній обіг валют не тільки до створення інститутів валютного ринку, а й до використання їх для розміщення на депозитах банків. Це могло б сприяти інтеграції "чорного" валютного ринку в реальну економіку. Крім того, продаж частини валютної виручки експортерами має на меті забезпечити формування валютних резервів цих країн. Останні, на думку А. Гальчинського, "розширюють можливості Національного банку з регулювання обмінного курсу валютного ринку шляхом здійснення інтервенцій при тимчасових коливаннях попиту і пропозиції, що підвищує забезпеченість критичного імпорту необхідними валютними ресурсами і є надійним засобом страхування життєздатності економіки країни у разі можливого скорочення надходжень валюти".
Реалізація цієї концепції на практиці мала особливості в кожній країні й дала неоднакові результати. У країнах Східної Європи вона значно результативніша, ніж у країнах Центральної і Східної Європи пострадянського простору. Останні, крім Республіки Білорусь, до середини 90-х pp. приєдналися до статті 8 Статей Угоди МВФ, формально вводячи конвертованість валюти за поточними операціями платіжного балансу і відкривши доступ на валютний ринок як нерезидентам, так і резидентам своїх країн. За відсутності обґрунтованої макроекономічної програми і підготовчих заходів таке поспішне введення конвертованості валюти призвело до драматичного падіння курсів національних валют, загострення проблеми інфляції, доларизації економік, відпливу капіталів потенційних інвесторів, а також втрати контролю за експортно-імпортними операціями. У деяких країнах конкурентоспроможність національного виробництва різко знизилась, внутрішні ринки були заповнені імпортними споживчими товарами.
Відомо, що навіть розвиток інтеграційних процесів ЄС углиб (формування з 1 січня 1999 р. на підставі Маастрихтського договору 1992 р. Економічного і Валютного союзу - ЕВС) і розростання інтеграційного об'єднання вшир (збільшення з 1 травня 2004 р. кількості членів до 25 держав) суттєво посилює роль державного регулювання. Така тенденція зумовлюється необхідністю дотримання оптимального співвідношення форм і методів регулювання інтеграційних процесів на національному, міждержавному та наднаціональному рівнях. Це співвідношення знаходиться у постійній динаміці, тому, як зазначає В. Пищик, "роль державного регулювання посилюється, а його форми ускладнюються в міру переходу до більш зрілих стадій валютної інтеграції і втягнення в цей процес нових, менш розвинених країн".
Виділимо фактори, які, на думку монетарист, вимагають обов'язкового втручання держави у їх розвиток із врахуванням національних інтересів:
Загальновизнаною є необхідність залучення іноземного капіталу в національну економіку держав трансформаційної економіки, але важливо на державному рівні забезпечити захист національних ринків від зовнішнього негативного впливу, який пов'язаний, зокрема, із напливом "вільних" грошей, а також із можливим їх відтоком у майбутньому. Тому стабільність національної економіки і фінансового сектору має спиратися: по-перше, на важелі, які попереджають дестабілізувальний вплив короткочасних "вільних" грошей; по-друге, на системні механізми формування інвестиційних ресурсів.
Через зростаючу вольтинність основних курсових співвідношень і котирування світового фінансового ринку передбачуваність міжнародного руху фінансових потоків ускладнилася, що зумовлює необхідність проведення такої монетарної політики, яка значно сприяла б зростанню стійкості національних грошових і валютних ринків. У сучасний період більше 10 країн використовують режим валютного керування, причиною введення якого у більшості з них була некерована інфляція. Численні дослідження показали, що інфляція у країнах, що розвиваються, за режимом валютного керування на середньому рівні становить 6% у рік, що значно нижче за інфляцію при плаваючому курсі (біля 50% у рік) та інших "прив'язаних" обмінних курсах (біля 20% у рік).
Значна лібералізація руху капіталів на національному ринку несе з собою додаткову загрозу економічного й політичного тиску на країни. Тому завдання держави - не допустити стану, коли "потенційно багата країна внаслідок ліберальних реформ відчужена від свого багатства і діє так, немовби воно їй уже не належить".
Лібералізація руху капіталу може призвести до зниження конкурентоспроможності національної банківської системи і фінансового сектору в цілому. На думку монетаристів, у такій стратегічній галузі економіки, як фінансова, ключові позиції мають займати національні грошові влади і національний бізнес. При цьому "грошовим владам потрібно повністю використовувати наявний у них набір важелів і механізмів, які сприятимуть зміцненню економіки і забезпечать ефективне регулювання фінансовою сферою". Такий підхід також зменшить центробіжні сили у співдружності країн СНД, які породжені, на думку дослідників, "слабкістю національних валют і відсутністю дієздатної системи розрахунків".
Збільшення кількості країн, які намагаються забезпечити конвертованість своїх валют, у тому числі за капітальними операціями, - об'єктивний процес. Він зумовлений потребою розширення сфери вигідного застосування "надлишкового" у розвинутих країнах капіталу при порівняно низьких виробничих витратах у країнах, які трансформують економіку в ринкові умови. Водночас можна констатувати той факт, що більшість держав не має можливості ефективно використовувати капітал або встановити контроль за його рухом. Вони продовжують залишатися на позиціях часткової оборотності, проводячи загальну лінію на поступову лібералізацію валютного законодавства. При цьому донині не вирішені найбільш гострі проблеми захисту національної економіки від надлишкового припливу зарубіжного капіталу. "Тому, - на думку П. Жукова, - на практиці валютні курси розвинених країн із конвертованою валютою, як і дохідність вкладів, значно більше залежать не від самого торговельного балансу, а від ставки процента, що і робить можливим довготривалий дефіцит (профіцит)" . Цим пояснюється той факт, що у світовій практиці переважають держави, які, зафіксувавши обмінний курс своєї валюти до долара США, не заявляють про офіційну прив'язаність національних грошових одиниць до нього, наприклад, Китай, або підтримують режим плаваючої девальвації національної валюти стосовно долара США (наприклад, Індія).
Представники грошових влад країн із трансформаційними економіками постають у цих умовах перед вибором: зберігати додаткові конкурентні переваги національної економіки за рахунок штучного здешевлення внутрішніх факторів виробництва через механізм зниження обмінного курсу, допускаючи тим самим перекоси в галузевій структурі економіки, чи дати можливість сформуватися ринковому обмінному курсу відповідно до основних макроекономічних показників (це може призвести до часткової трансформації моделі інтеграції національного господарства в систему міжгосподарських зв'язків). Під впливом тягаря проблем, які нагромадилися в країнах із трансформаційною економікою і зростаючим тиском США на своїх торгових партнерів у напрямі підвищення курсів їх валют відносно долара, нині більшість із цих країн має зробити такий вибір. Це має зробити й Україна.
Не заперечуючи позитивної сторони наслідків різних варіантів курсової політики, аналітики часто залишають поза увагою негативний вплив девальвації на рівень внутрішнього попиту. Стримувальні ефекти девальвації проявляються в тому, що споживчий та інвестиційний попит на імпортовану продукцію внаслідок її подорожчання скорочується, причому це скорочення не може бути компенсоване розширенням попиту на продукцію вітчизняного виробництва. У таких умовах обсяги внутрішнього поглинання (тобто споживчих та інвестиційних витрат в економіці) зменшуються.
На думку окремих монетаристів (М. Монтес і В. Попов) "штучне зниження валютного курсу дозволяє стимулювати експорт, виробництво і заощадження шляхом обмеження імпорту та споживання". Українські і російські дослідники виділяють механізми депресивного впливу на сукупний попит. Такими механізмами є:
перерозподіл доходів на користь економічних суб'єктів із більшою граничною схильністю до заощадження;
інерційність номінальних витрат, яка при підвищенні номінальних цін виливається у зменшення реальних витрат;
зростання цін на імпортовані товари в національній валюті, яке не компенсується відповідним зростанням доходів економічних агентів;
підвищення цін на вітчизняні товари - аналоги імпортованої продукції (якщо конкуренція на внутрішньому ринку не досить висока, то при подорожчанні імпорту ціни на продукцію вітчизняного виробництва теж підвищуватимуться, оскільки виробники захочуть скористатися сприятливими можливостями для нарощування прибутків)144. Отже, стримувальний вплив девальвації на обсяги внутрішньої абсорбції значною мірою реалізується через зниження купівельної спроможності населення, що ми можемо спостерігати сьогодні в Україні. Зростання цін у таких умовах примушує більшість населення скорегувати витрати.
Сучасні дослідники цих процесів наголошують ще й на тому, що в середиьостроковій перспективі нарощування валютних резервів призводить до "стискання" внутрішнього попиту і ВВП країни. За їхніми оцінками, звуження внутрішнього попиту має настільки сильний негативний вплив на випуск більшості галузей промисловості, що він перекриває всі позитивні моменти, зумовлені послабленням курсової позиції національної валюти. Крім того, недооцінка національної валюти порушує нормальний хід розподільчих процесів, адже причиною субсидування експорту за рахунок додаткового оподаткування імпорту є девальвація. Занижений курс національної валюти, на думку В. Маневича, - це своєрідний механізм трансферту доходів (надання експортерам так званої "експортної премії"" за рахунок доходів імпортерів). "Те, що вигідні умови для національного експорту породжуються виключно обмінним курсом і не завдають ніяких збитків для решти економіки, є не більш ніж ілюзія - експортну премію виплачують експортерам покупці іноземної валюти на внутрішньому ринку".
Зниження курсу національної валюти, як доводять В. Волконський і А. Кузовкін, породжує диспаритет цін, а також диференціацію доходів між багатими і бідними країнами, внаслідок чого поглиблюються фінансові труднощі країн, які розвиваються, та посилюється їх кредитна залежність від індустріальних країн148. На думку відомого економіста В. Дорнбуша, існує прямий взаємозв'язок між темпами девальвації та гостротою бюджетних проблем. Девальвація, яка проводиться для підвищення зовнішньої конкурентоспроможності вітчизняних товарів, одночасно підвищує вартість обслуговування зовнішнього боргу в національній валюті та посилює борговий тиск на державні фінанси. Тому, з точки зору нормалізації розподільчих процесів, монетарна політика держави на зниження експортної премії та більш рівномірний розподіл доходів між секторами економіки позбавить експортний сектор необґрунтованих переваг і сприятиме більш динамічному розвиткові галузей, які орієнтовані на внутрішній ринок.
У доповіді Міжнародного Валютного Фонду "Огляд світової економіки за 2000 рік" підкреслюється, що хоч в останній чверті XX ст. точилося багато розмов про бажання "урізати" державний сектор, у жодній із країн за межами колишнього радянського блоку частка державних витрат у ВВП не зменшилась у ступені, який хоч орієнтовно нагадував би збільшення цієї частки після Другої світової війни. Доповідь також містить таку констатацію факту: "Роль держави у створенні соціальної, матеріальної та інституціональної інфраструктури, що забезпечує ефективне функціонування ринків і продуктивне втручання держави для виправлення недосконалостей ринку, загальновизнана. Навпаки, роль держави у згладжуванні циклічних коливань має відносно недовгу історію й суперечливі оцінки"
Головним чинником збільшення частки держави у ВВП було зростання державних соціальних трансфертів. Як згадувалося вище, за прогнозами, у перспективі до 2015 р. у країнах Західної Європи та США їх зростання триватиме. Так що ж відбудеться з державним регулюванням, чи девальвується воно: якщо так, то в чому це виявляється? А можливо, правильніше говорити про еволюцію його форм і механізмів?
В економічній літературі існує поняття "розміри держави". Під ними звичайно розуміють її відносні величини: питому вагу зайнятих у державному секторі в загальній чисельності зайнятих; питому вагу активів, що знаходяться в державній власності, у всіх національних активах; питому вагу продукції, виробленої на державних підприємствах, у сукупному обсязі виробництва; питому вагу державних інвестицій у національних інвестиціях; питому вагу державних витрат у ВВП (останній показник, очевидно, найчастіше використовується в економічній літературі). Набагато рідше термін "розміри держави" застосовують щодо абсолютних величин - абсолютної чисельності державних службовців (чисельності збройних сил), абсолютного розміру державних активів, абсолютної величини державних витрат тощо.
Питанням аналізу економічного впливу відносних розмірів держави присвячено багато наукових праць. Частина новітніх із них подана у статті А. Ілларіонова та Н. Пивоварова153. Звернемо увагу насамперед на неоднорідність економічної літератури, з точки зору її змісту, з цієї актуальної проблематики. Вона спричинена різними підходами до проблеми дослідників, які належать до різних шкіл і напрямів економічної думки. Найбільший внесок в осмислення цієї проблеми зробили американські економісти. "Мілтон Фрідмен навів ряд аргументів на користь того, що велика роль держави зазвичай суперечить інтересам громадян. Роберт Нозі переконливо обґрунтував "мінімальну державу" і виступав проти самонавіяності сучасної державної влади. Джейм Б'юккенен і "конституціональні" економісти знову звернулися до ідеї суспільного договору і поставили вимогу різко обмежити сферу державного регулювання, у тому числі фіскальну систему". Ця тенденція розвитку економічної думки засвідчує подальше відродження лібералізму. Прихильники монетаризму вказують на від'ємну залежність темпів економічного зростання від розмірів держави для країн високого і середнього рівня розвитку.
Дещо по-іншому постає питання ролі держави в транзитивній економіці за умов глобалізації фінансової системи й усієї економіки. Існує три точки зору на сучасний стан та майбутнє національної держави. Серед принципових теоретико-методологічних і практичних питань теми, що досліджується в цьому розділі, можна виділити два. Перше - співвідношення національної макроекономіки і геоекономіки, або глобальної економічної системи, до якої входить сукупність національних господарств. Друге - співвідношення ролі держави всередині національного господарства і на світових ринках.
Автор одного з досліджень проблем глобалізації дотримується точки зору щодо необхідності "перетворення" національної економіки у мікроекономіку на світовому рівні у зв'язку з глобалізацією. "Жодна національна макроекономіка тепер не може знаходитися в системі СКГ (світового комплексу господарства - Авт.) і бути сумісною з нею, - зазначає М. Голанський. - Вона не може незмінною ввійти у цю систему і відразу запрацювати там як мікроекономіка. Перед входженням у систему СКГ будь-яка національна макроекономіка має обов'язково перетворитися в якусь мікроекономіку, тобто повинна знищити власну макроекономічну суть і набути суті мікроекономічної.
Очевидно, судження про взаємодію національних господарств і геоекономіки в такому разі виходять за аналогії стосовно співвідношення мікро- і макроекономіки всередині національного господарства. Але ж і в цьому випадку не відбувається "знищення" ні мікро-, ні макроекономічної суті об'єктів та суб'єктів господарського процесу.
Відсутнє "самознищення" національної економіки як макросис-теми і в межах глобальної економіки, навіть якщо взяти до уваги довгострокову тенденцію до створення єдиного господарського механізму в планетарному масштабі. Проте реально існує проблема різних сфер і рівнів, на яких реалізується економічна роль держави. Перша сфера - національні економіки; всередині кожної з них держава виконує свою роль на всіх рівнях: мікро- , мезо- та макроекономіки. Зрозуміло, що ця роль специфічна в умовах розвиненої (зрілої") ринкової економіки і в умовах переходу від планової до ринкової економіки. З огляду на це, принципово важливо з'ясувати "розміри держави" саме в умовах перехідного періоду, у процесі ринкової трансформації. У теоретичному плані йдеться про необхідність аналізу й визначення кінцевих позицій руху від загального одержавлення до оптимального державного господарства та стабілізації ринкового розвитку.
Друга сфера - регіональні об'єднання та відносини між ними. За даними ГАТТ/COT, у середині 90-х pp. XX ст. у світі налічувалося понад 30 інтеграційних угрупувань різного типу (зони вільної торгівлі, митні союзи, "спільні ринки", економічні союзи). До них належали як середньорозвинені, так і могутні інтеграційні угруповання (Європейський Союз, НАФТА, АСЕАН та ін), у межах яких переміщення фінансових та інвестиційних потоків було практично лібералізоване. Нарешті, це розгляд питання з позицій геоекономіки, її сучасної структури, тенденцій та закономірностей розвитку.
По-перше, усі вищезазначені сфери й рівні існування економіки, а отже, аналізу, найтісніше переплетені, а тому вимагають не ізольованого, а "синтетичного" дослідження. По-друге, по суті справи на кожному з рівнів дослідник має справу не з чисто ринковими відносинами, а з відносинами змішаної економіки, що вже склалися (у розвинених країнах) або формуються (у країнах із перехідною економікою) як у національному, так і світовому масштабах.
Прихильники змішаної економіки у всьому світі, посилаючись на значний історичний досвід її функціонування, підкреслюють, що одна з важливих ознак змішаності - це поєднання державного й ринкового регулювання господарства. Для пом'якшення ринкового ефекту держава діє активно різнопланово - для сприяння зростанню, усунення нерівності, охорони здоров'я людей та довкілля, гарантування безпеки, регулювання і стабілізації монетарних сил тощо.
Найбільш проблемні в цьому плані питання рівня відкритості. За даними Світового банку, темпи економічного розвитку в 80-90-х pp. XX ст. були вищими у країнах із більшою лібералізацією операцій із капіталом. Економетричні дослідження Д. Долара й А. Крау, які ґрунтуються на порівняльному міжкраїнному аналізі, показують, що зовнішньоторговельна відкритість - важлива зміна, яка визначає темпи зростання ВВП на душу населення. Причому зі ступенем відкритості економіки пов'язані не тільки відмінності між країнами в темпах зростання ВВП, але й зміна довгострокових тенденідій економічного зростання для окремих країн . На думку М. Обстфельда і К. Рогоффа, фінансова відкритість господарства знижує нестабільність шляхом диверсифікації ринку. їх основне твердження полягає в тому, що коливання економічної активності у різних країнах не відбувається абсолютно синхронно, і тому торгівля міжнародними фінансовими активами, дохідність яких вимірюється залежно від кон'юнктури, дозволяє послабити зв'язок між об'ємами споживання і рівнем ВВП.
Окремі дослідники доводять, що для країн, які розвиваються, відкритість економіки і темпи інфляцій очевидні: у країнах із більш відкритою економікою темпи інфляції нижчі160. Інші дослідники стверджують, що, на відміну від попереднього періоду, у 90-х pp. XX ст., для яких характерні прискорені темпи фінансової глобалізації, ступінь нестійкості темпів економічного зростання в більш відкритих країнах, що розвиваються, стає вищим. Аналогічна картина і стосовно динаміки приватного споживання: у країнах, що розвиваються, з більш відкритими фінансовими ринками нестійкість темпів зростання споживання за останні десять років зросла, тоді як в інших країнах цей показник помітно знизився. Ці ж дослідники відмічають, що за останнє десятиліття країни з трансформаційною економікою все більше втягуються у процеси фінансової інтеграції, формально зберігаючи високий рівень контролю за рухом капіталу. Проте в цілому, з макроекономічної точки зору, має значення не формальний рівень обмежень, які накладаються державою, а фактичний ступінь мобільності капіталу, що може існувати у період криз. Спеціалісти МВФ у своїх дослідженнях виділяють важливий пороговий ефект: коли фінансова відкритість економіки перевищує визначений рівень, макроекономічна нестійкість значно знижується. Якщо фінансову відкритість вимірювати як відношення валових зарубіжних активів і зобов'язань резидентів певної країни до ВВП, то цей пороговий ефект починає діяти при рівні відкритості біля 50%. У реальній економіці такий рівень досягнутий тільки в промислово розвинутих країнах, які, таким чином, отримують основний виграш від поглиблення фінансової інтеграції. Тому зовнішня рівновага і її погодження з внутрішньою в умовах зростання відкритості має бути однією з основних цілей макроекономічної політики держави.
У сучасній економічній літературі зустрічаються принаймні три різні точки зору щодо трактування співвідношення ролі національної Держави і процесів фінансової й економічної глобалізації - представників революційного, еволюційного та скептичного підходів (табл. 6).
Першу точку зору відстоюють прихильники тези про "руйнування національної держави", "розмивання" її ролі (Б. Баді, К. Ейк, К. Омае, Т. Спайбі, С. Перегудов та ін.). Професор із Нігерії Клод Ейк (1939— 1996) писав: "Протягом тривалого часу ми гадали, що національна держава - це незмінна основна політична організація людства. Однак, як і визначення глобалізації, це припущення починає здаватися простим, тому що глобал ізаційні процеси впливають на національну державу з двох боків. З одного боку - це тиск із метою вийти за межі національних держав і поєднати національні держави ... З іншого тенденція руйнування до рівня складових мовних, національних, релігійних та етнографічних компонентів". На думку К. Ейка, обидві тенденції - до зближення і до руйнування - "з'явилися в результаті зниження необхідності існування і життєдіяльності національної держави". Отже, руйнування національного державного суверенітету відбувається під впливом дії регіональних об'єднань (Євросоюз, НАФТА та ін.), поява яких свідчить про трансна-ціоналізацію економічної діяльності й одночасно дає імпульс для подальшої транснаціоналізації ТНК і транснаціональних управлінських структур (мереж).
Прибічники іншої точки зору (О.Г. Білоус, О.В. Черковець та ін.), навпаки, наголошують на посиленні ролі національної держави як регулятора соціально-економічних процесів усередині національного господарства та організатора успішного представництва підприємницьких сил своєї країни на світових ринках.
По суті проміжну ("примирювальну") і, на наш погляд, досить плідну точку зору висловлюють учені, які розглядають глобалізацію як виклик тисячолітнім підвалинам державності, критично аналізують ці процеси, але водночас роблять загальний висновок про необхідність невизначено тривалого існування національної держави як регулюючого механізму відносин усередині країни.
Згідно з їх позицією державі відводиться роль одного з ланцюгів складного багатоярусного механізму, що регулює глобальні економічні й інші відносини. Тому про обмеження суверенітету держав можна говорити лише в розумінні потреби слідувати загальним нормам і правилам (що навряд чи можна вважати обмеженням суверенітету). У той же час головне - практична реалізація цих норм і правил зазвичай не може відбутися без відповідних державних інститутів, включаючи й фінансові.
При подальшому аналізі вищевикладених точок зору виявляється, що їх представники наводять як вихідні одні й ті самі факти та статистичні показники, але узагальнюючи їх, роблять різні висновки.
У результаті аналізу економічної ролі держави в контексті фінансової й економічної глобалізації приходимо до таких висновків:
1.Досвід ефективного функціонування економіки розвинених країн показує, що неможливе існування ефективної, основаної на сучасних науково-технічних досягненнях, соціальноорієнтованої ринкової економіки без регулюючої ролі держави. Прикладом відходу держави від регулювання соціально-економічних процесів може бути Україна на початкових етапах системної трансформації економіки, перед якою стоїть проблема незахищеної в міжнародному плані держави із соціально незахищеними громадянами всередині країни.
2.Механізми державного регулювання змінюються, але держава завжди зберігає при цьому чітко визначені функції, до яких належать: захист прав власності; забезпечення свободи підприємництва; стимулювання ділової активності й боротьби з монополістичними тенденціями; забезпечення законності та правопорядку в господарській галузі; регулювання грошового обігу; забезпечення стійкості національної валюти; регулювання взаємовідносин між працею і капіталом, між підприємцями та найманими робітниками; регулювання зовнішньоекономічної діяльності, включаючи обмеження митної системи; забезпечення економічної безпеки країни та ін.
У країнах із перехідною економікою, включаючи й Україну, на етапі становлення та розвитку соціального ринкового господарства держава має бути більш активною, ніж в умовах відлагодженої змішаної економіки. На державу покладається завдання проходження "точки повернення" до старої системи й одночасно перетворення своїх попередніх функцій, характеристик для умов централізованої планової економіки. При послабленні (тим більше відсутності) державного втручання на стадії формування ринкової економіки посилюється стихійний розвиток, який сприяє появі нових сил протистояння, що монополізують процеси виробництва. Не менш важлива в умовах перехідної економіки і міжнародна діяльність держави. Держава бере участь у глобалізаційних процесах, світогосподарській конкуренції не лише за допомогою господарської політики. У цих умовах швидко зростає дипломатична складова конкурентоспроможності країни. Здатність відстояти власні інтереси має проявлятися на багатьох ділянках - від лобіювання "своїх" підприємств на міжнародних тендерах до участі в міжнародних дебатах навколо принципів і правил світогосподарських відносин та впливу на поточну діяльність міжнародних економічних організацій.
Для кожної країни при певних загальних принципах масштаби державного регулювання, його конкретні механізми й форми здійснення мають бути різними. Вони мають враховувати історичні традиції країни, її національну культуру, масштаби території, специфіку геополітичного становища тощо. Тому роль держави в країнах Азії має бути іншою, ніж у Європі, в Україні вона відрізняється від інших країн континентальної Європи.
Послаблення макроекономічного регулювання в умовах фінансової та економічної глобалізації супроводжується різким загостренням проблем екстерналізації як усередині країни, так і у світовому господарстві в цілому. Підприємці, корпорації перекладають на державу проблеми захисту навколишнього середовища, вирішення гострих суспільних питань тощо. У межах розвинених національно-господарських комплексів подібні намагання певною мірою обмежуються як свідомим суспільним державним регулюванням, так і ринковими механізмами (ціноутворенням, переливанням капіталів, зрівнянням норм прибутку тощо). В іншому випадку, як це сталося в Україні, вони перекладаються на найбільш незахищені прошарки населення, довкілля тощо.
Отже, нині практично існує єдина точка зору і серед монетаристів щодо необхідності посилення державного регулювання монетарною системою в умовах трансформаційних економік. Викликано це зростання ролі держави при переході до ринкових умов як основного інвестора, виробника й "активатора" суспільних благ, як "анклава" соціально-економічної системи і гаранта стійкого функціонування та розвитку цієї підсистеми як цілого за визначеними "правилами". "Лібералізація зменшила масштаби прямого державного втручання в економічні процеси. Проте, як показує досвід, роль держави в цьому ніскільки не зменшилася, змінилися лише її пріоритети і механізми втручання"168. Загальноприйнятим є і визнання її важливих функцій на більш високому рівні розвитку - постіндустріальному суспільстві169. Питання, яке залишається дискусійним серед монетаристів, - це "розміри" державного регулювання економіки.
