Функціонування фінансової системи спрямовано на вирішення певних завдань, що стоять перед суспільством. Цим завданням підпорядковуються й організація фінансових відносин у суспільстві, і процеси руху й розміщення фінансових ресурсів і ціноутворення на них, і пропорції між їх централізацією й децентралізацією, і порядок формування, розподілу й перерозподіли доходів, і спрямованість витрат окремих суб'єктів підприємницької діяльності, громадян і держави, і структурне співвідношення між окремими сферами й ланками фінансової системи, і характер взаємовідносин між ними, і пропорції між індивідуальним і суспільним споживанням.
При цьому можлива практично безмежна кількість варіантів організації фінансових відносин і фінансової діяльності, з яких необхідно вибрати саме той, який найбільше пасує даній країні тепер. Вибір цих варіантів і становить основу фінансової політики, що здійснюється державою.
Фінансова політика відображає суб'єктивну сторону функціонування фінансів.
Самі по собі фінанси й фінансова система є об'єктивними явищами. Вони існують незалежно від волі окремих суб'єктів фінансових відносин і взагалі відображають об'єктивні закономірності розвитку.
Але механізм функціонування фінансів, організація фінансових відносин і рух грошових потоків, хоча й підпорядковуються цим об'єктивним закономірностям, не працюють самі по собі, їх організовують конкретні суб'єкти, які керуються різними факторами політичного, економічного й гуманітарного характеру, поєднуючи при цьому як загальнодержавні, так і власні інтереси. Тому фінансова політика завжди є переплетенням широкої гами різноманітних інтересів окремих політичних партій і владних структур, центральних і місцевих органів влади й управління, різних верств населення й т. п.
Суб'єктом вироблення фінансової політики є держава в особі вищих органів влади й управління й основні фінансові органи — Міністерство фінансів і центральний банк, а суб'єктами реалізації — фінансові органи й установи.
При цьому формування фінансової політики передбачає концептуальне визначення основ і напрямків цієї політики з позицій вирішення поставлених завдань соціально-економічного розвитку (вищі органи влади й управління) і розроблення конкретних заходів щодо реалізації поставлених завдань (Міністерство фінансів і центральний банк).
Склад фінансової політики. Фінансова політика розглядається в широкому й вузькому розумінні.
У широкому розумінні вона відображає всі сторони функціонування фінансів і охоплює монетарну (грошово-кредитну) і фіскальну політику.
Монетарна політика являє собою комплекс дій і заходів у сфері грошового ринку, її механізм ґрунтується на пропозиції грошей і їх вартості як фінансових ресурсів.
Фіскальна політика характеризує дії держави щодо централізації частини виробленого ВВП і його суспільного використання. Вона здійснюється шляхом упровадження різноманітних методів мобілізації державних доходів і розподілу цих коштів за окремими напрямками державних витрат. Саме фіскальна політика становить основу фінансової політики в її вузькому розумінні. Разом з тим ця політика більш широка, оскільки охоплює також політику в сферах фондового й страхового ринків і міжнародних фінансів.
Фіскальну політику умовно можна поділити за двома напрямками - на податкову й бюджетну.
Податкова політика характеризує діяльність держави в сфері оподатковування — установлення видів і співвідношення податків, визначення платників і підходів до них (уніфікований або диференційований), установлення ставок оподатковування, надання податкових пільг і т.п. Вона відображає як потреби держави в коштах, так і вплив податків на діяльність підприємств і громадян.
Бюджетна політика являє собою діяльність з формування бюджету держави, його збалансування, розподіл бюджетних коштів і т.п. Залежно від структури бюджетних витрат ця політика може мати соціальний, економічний або військовий напрямок. Крім того, бюджетна політика визначає основи бюджетного устрою країни й побудови її бюджетної системи, а також організацію міжбюджетних відносин.
Фінансова політика в сферах фондового й страхового ринків характеризується діями держави щодо їх розвитку й регулювання, створення відповідних гарантій клієнтам страхових компаній і інституціональних інвесторів. Оскільки зазначені фінансові установи є самостійними комерційними структурами, держава може впливати на них, як і на інших суб'єктів підприємницької діяльності, тільки засобами регуляторної політики.
Фінансова політика в сфері міжнародних фінансів пов'язана з налагодженням взаємовідносин держави з міжнародними організаціями й фінансовими установами, членство в яких є добровільним. З одного боку, воно передбачає членські внески, а з іншого, – можливості одержання фінансової допомоги. Сутність політики полягає у визначеності щодо участі в цих організаціях і установах і у встановленні основ співробітництва.
Важливою складовою фінансової політики є боргова політика держави. Вона починається з визначення співвідношення між податковими й позиковими фінансами. Перші ґрунтуються на формуванні доходів бюджету за рахунок податків і обов'язкових платежів, а другі – на використанні в певних межах державних позик. Боргова політика визначає межі й умови державного запозичення, співвідношення між його формами, між кредиторами держави, а також порядок і механізм погашення державного боргу. Дієздатність фінансової політики значною мірою визначається погодженістю її окремих складових.
І монетарна, і фіскальна, і податкова, і бюджетна, і політика фінансового ринку, і боргова політика держави повинні бути спрямовані в один бік. Тільки скоординована й погоджена політика може дати позитивні результати.
Фінанси являють собою єдиний організм, у якому всі складові досить тісно взаємозалежні, а тому прорахунки у будь-якому напрямку фінансової політики неодмінно ведуть до негативних наслідків.