6.3 Законодавча база охорони навколишнього середовища
Створена після Другої світової війни Організація об'єднаних націй (ООН) стала головним міжнародним форумом, у рамках якого здійснюється формування фундаментальних природоохоронних принципів. Першою акцією ООН з цього питання було проведення в 1949 р. у місті Лейк-Саксесс (США) Міжнародної науково-технічної конференції з охорони природи. На конференції зазначалося про безпосередній зв'язок охорони природи зі збереженням і розвитком природних, насамперед харчових ресурсів світу, та виявлено деякі тенденції міжнародного природоохоронного співробітництва, що надалі набуло широкого розвитку в рамках ООН. У 1972 р. у Стокгольмі пройшла перша Конференція ООН з питань охорони природи, в якій взяли участь представники 113 держав та 13 спеціалізованих закладів ООН і де вдалося сформулювати низку важливих принципів та положень, що склали основу декларації конференції.
За своєю юридичною суттю Стокгольмська декларація належить до міжнародних документів, що містять рекомендації стосовно доцільності тієї чи іншої поведінки держави. Принципи, зафіксовані в ній, були враховані у багатьох міжнародних природоохоронних документах. Стосовно країн Європи вони трансформувалися в заключному акті Загальноєвропейської ради з безпеки і співробітництва.
У травні 1982 р. у рамках програми ООН із навколишнього середовища ІОНЕП було проведено спеціальну сесію ради, на якій за участю 105 країн було прийнято Найробійську декларацію, що зафіксувала з урахуванням нових вимог до охорони природи кілька принципів взаємодії держав у цій сфері. У цьому самому році було створено Міжнародну комісію «Довкілля і розвиток» (МКОСК), яка зазначила, що уряди і транснаціональні заклади не мають відокремлювати питання економічного розвитку від питань довкілля. На конференції ООН в Ріо-де-Жанейро (1992 р.) було прийнято такі документи: «Порядок денний на XXI століття», «Декларація Ріо», «Принципи раціонального використання, збереження та освоєння лісів», «Конвенція про біологічне різноманіття і рамкова конвенція про зміну клімату». Ці документи визначають соціально-економічний розвиток з метою забезпечення належного рівня життя нинішніх поколінь без шкоди для майбутніх поколінь.
Ідею екологічної безпеки стійкого промислового розвитку викладено в розробленій у 1992 р. ЮНІДО і затвердженій резолюцією Генеральної Асамблеї ООН в програмі ЕSID («Есоlogicall Sustainable Industrial Development»), яка об'єднує такі критерії:
1) підтримання стійкості біосфери (встановлення й суворе дотримання норм викидів у навколишнє середовище, а потім поступове їх зниження);
2) оптимізація використання ресурсів (зниження енергоспоживання, витрати матеріалів, виходу відходів і підвищення ступеня їх переробки).
Програма ЮНІДО містить визначення екологічно чистого виробництва – це «безперервне використання сукупної превентивної стратегії захисту навколишнього середовища для процесів і виробів з метою зниження ризику для людини і довкілля». Екологічно чисте виробництво – це новий рівень технологій.
Основні напрями екологічно чистого виробництва – зменшення викидів та мінімізація кількості відходів; екологічно чисте виробництво коштує значно дешевше, ніж боротьба з викидами; перехід до екологічно чистого виробництва потребує глибокого аналізу існуючого виробництва; обов'язковим елементом екологічно чистого виробництва є рециклінг (перероблення власних або «чужих» відходів).
Охорона довкілля, національне використання ресурсів, забезпечення екологічної безпеки життєдіяльності людини – невід'ємна умова стійкого економічного та соціального розвитку України.
Одним із перших законів, прийнятих Верховною Радою України, був закон «Про охорону навколишнього середовища», введений у дію з 1 червня 1991 р. У Законі йдеться про те, що екологічні знання є обов'язковою вимогою для всіх посадових осіб, діяльність яких пов'язана з використанням природних ресурсів та зумовлює вплив на стан навколишнього середовища.