З метою регулювання валютних відносин та валютних курсів, кожна країна здійснює формування та реалізацію валютної політики.
Валютна політика – це сукупність організаційних та економічних заходів, спрямованих на регулювання державою валютних відносин.
Механізм реалізації валютної політики являє собою комплекс заходів нормативного і регулятивного характеру, що здійснюється державними органами для впливу на суб’єктів валютних відносин.
Нормативні заходи передбачають реалізацію валютної політики через сукупність законодавчих і нормативних актів. Ці акти регулюють:
порядок і принципи здійснення валютних операцій на території країни; порядок валютних операцій резидентів з нерезидентами; порядок ввезення-вивезення, пересилення і переказ валютних цінностей;
повноваження органів валютного регулювання і санкції за порушення валютного законодавства.
Регулятивні заходи утворюють сукупність економічних засобів впливу центрального банку на поведінку суб’єктів ринку при здійсненні ними валютних операцій.
Залежно від того, який рівень охоплює валютна політика – національний чи міжнародний, вона поділяється на два види:
поточну; довгострокову.
Поточна валютна політика включає заходи щодо повсякденного оперативного регулювання валютного ринку країни. ЇЇ цілями є:
підтримання рівноваги платіжного балансу; створення сприятливих умов для зовнішньоекономічної діяльності.
Основними формами реалізації поточної валютної політики є:
1) дисконтна політика, тобто зміна центральним банком облікової ставки;
2) девізна політика, що проводиться через валютні інтервенції на ринку;
3) курсова політика;
4) міжнародна кредитна політика;
5) управління золотовалютними резервами.
Довгострокова валютна політика являє собою сукупність механізмів щодо здійснення структурних заходів у міждержавних валютних відносинах. Основними її цілями є:
поглиблення міжнародного економічного співробітництва; уникнення чи ефективне подолання наслідків валютних криз.
Основною формою реалізації довгострокової валютної політики є участь країни у міждержавних переговорах і угодах в рамках МВФ, Світового банку та регіональних міжнародних валютно-кредитних організацій.
Інструменти реалізації валютної політики – це сукупність заходів, за допомогою яких центральний банк здійснює вплив на ті макроекономічні параметри, що є проміжними цілями грошово-кредитної політики.
Усі інструменти з реалізації валютної політики центрального банку поділяються на: загальні; спеціальні.
Загальні інструменти передбачають реалізацію валютної політики шляхом впливу на валютні відносини через регулювання грошової маси та процентних ставок. Основними загальними інструментами валютної політики є:
Дисконтна політика.
Політика обов’язкових резервів.
Політика відкритого ринку.
Дисконтна політика (політика облікової ставки) – це система заходів центрального банку щодо встановлення і періодичної зміни процентних ставок за позиками, які він надає комерційним банкам. Облікова ставка є основною базовою нормою процента, що стягується центральним банком при видачі позичок комерційним банкам, що у свою чергу позначається на їхньому кредитному потенціалі, а відтак впливає на динаміку грошової маси.
Реалізація дисконтної політики центрального банку має як внутрішні, так і зовнішні аспекти. Внутрішній аспект передбачає вплив центрального банку на динаміку внутрішніх кредитів, грошової маси і цін. Напрям зміни облікової ставки центрального банку залежить від типу грошово-кредитної політики (рестрикційного чи експансіоністського).
У разі проведення рекстрикційної політики центральний банк має на меті подорожчання процесу рефінансування комерційних банків, а тому він підвищує облікову ставку, що зумовлює такі наслідки:
зниження попиту комерційних банків на кредитні ресурси центрального банку; обмеження ресурсної бази комерційних банків; зростання ринкових ставок за позичками, що надають комерційні банки;
скорочення попиту на банківські кредити з боку економічних агентів; обмеження кредитування економіки, а відтак і росту грошової маси в обігу;
подорожчання вартості національних грошей на внутрішньому валютному ринку. При експансіоністській політиці метою центрального банку є розширення
кредитних можливостей комерційних банків, а тому він знижує свою облікову ставку. У зв’язку з цим увесь причинно-наслідковий процес за такої дисконтної політики набуває протилежного характеру.
Зовнішній аспект дисконтної політики передбачає вплив зміни облікової ставки центрального банку за такими двома основними напрямками:
міжнародний рух капіталів, що передбачає стимулювання притоку або відтоку іноземних капіталів шляхом відповідного підвищення або зниження облікової ставки та ринкової норми процента. Це позначається на динаміці попиту на національну валюту, а тому опосередковано впливає на рівень її обмінного курсу; стимулювання виробництва і експорту продукції – передбачає вплив політики облікової ставки на конкурентоспроможність підприємств реального сектора, які експортують власну продукцію, оскільки процент за кредит є важливою
складовою собівартості продукції.
Політика обов’язкових резервів – це інструмент монетарного регулювання економіки, суть якого полягає у встановленні для комерційних банків мінімальної обов’язкової норми ресурсів у процентному відношенні від величини залучених пасивів. При рестрикційній політиці норма резервування підвищується, що веде до обмеженнягрошової маси, а відтак – росту валютного курсу. При експансіоністській політиці норма резервування понижується, що призводить до протилежних наслідків.
Політика відкритого ринку – це сукупність операцій щодо купівлі або продажу центральним банком цінних паперів з метою впливу на ресурсну базу комерційних банків. Операції центрального банку щодо купівлі або продажу цінних паперів із власного портфеля безпосередньо позначаються на кредитних можливостях банківської системи загалом.
При рестрикційній політиці центральний банк продає цінні папери, списуючи відповідні суми з кореспондентських рахунків банківських установ, тим самим обмежуючи їхні ресурсні можливості. При експансіоністській політиці центральний банк купує цінні папери у комерційних банків, що призводить до зростання їх ресурсної бази, а відтак веде до збільшення грошової маси і зниження курсу національної валюти.
Спеціальні інструменти валютної політики призначені для безпосереднього впливу на валютний курс, що позначається на кінцевих цілях монетарної політики.
Основними спеціальними інструментами є:
девізна політика;
диверсифікація валютних резервів;
управління режимом валютного курсу;
девальвації і ревальвації;
подвійний валютний ринок;
валютні обмеження.
Девізна політика – це інструмент валютної політики, що полягає у впливі на валютний курс шляхом масованої купівлі чи продажу іноземної валюти. Девізна політика проводиться у формі валютних інтервенцій.
Валютна інтервенція – це пряме втручання центрального банку в операції на валютному ринку з метою регулювання курсу національної валюти.
З метою підвищення курсу національної валюти центральний банк продає іноземну валюту. Для зниження курсу національної валюти центральний банк купує іноземну валюту. Метою проведення валютних інтервенцій є стабілізація кон’юнктури на валютному ринку країни. Джерелом для проведення інтервенцій є офіційні золотовалютні резерви центрального банку.
Обмеження на використання даного інструменту центральним банком пов’язані із наступними чинниками:
продаж іноземної валюти має чергуватися з її купівлею; за умов кризових явищ на валютному ринку девізна політика не спроможна
утримувати обмінний курс на заданому рівні.
Диверсифікація валютних резервів – це інструмент валютної політики центрального банку, який полягає у регулюванні ним структури офіційних валютних резервів країни. Дане регулювання передбачає включення до складу офіційних резервів різних іноземних валют з метою:
забезпечення міжнародних розрахунків країни; проведення валютних інтервенцій; захисту від валютних ризиків.
Механізм реалізації даного інструмента передбачає продаж нестабільних валют і купівлю більш стійких, як правило тих країн, які відіграють провідну роль у світовій економіці.
Диверсифікація валютних резервів залежить від впливу ряду факторів: кон’юнктури світових валютних ринків;
темпів зростання економік провідних країн (передусім США, ЄС, Японії);
Управління режимом валютного курсу – це інструмент валютної політики, що передбачає визначення порядку встановлення і зміни курсового співвідношення валют різних країн. Центральний банк може використовувати один із двох ключових видів режимів валютного курсу:
Фіксований валютний курс, що визначається на базі однієї валюти або валютного кошика.
аваючий валютний курс, що змінюється під впливом коливань кон’юнктури на валютному ринку.
Девальвації і ревальвації – це інструмент валютної політики, що передбачає цілеспрямовану зміну центральним банком офіційного курсу національної валюти по відношенню до іноземної.
Девальвація передбачає офіційне зниження курсу національної валюти. Основними результатами девальвації для економіки країни є наступні:
девальвація є вигідною для експортерів, тому що при обміні інвалютної виручки вони отримують девальваційну премію, а тому при збереженні власної рентабельності можуть знижувати ціни на зовнішніх ринках.
девальвація є невигідною для імпортерів, так як їм доводиться витрачати більше національної валюти, призначеної для придбання іноземної, з метою оплати імпортних контрактів;
подорожчання імпортної продукції може стимулювати розвиток інфляційних процесів;
девальвація є негативним чинником для залучення в країну іноземних капіталів і
кредитів, так як іноземні інвестори будуть нести втрати при репатріації прибутків, а іноземні кредитори – при поверненні сум іноземних позичок.
Ревальвація – це офіційне підвищення курсу національної валюти по відношенню до іноземної. Ревальвація за своїм економічним змістом має прямо протилежні наслідки для експортерів, імпортерів, зарубіжних інвесторів.
Подвійний валютний ринок – це інструмент валютної політики, що полягає у одночасному запровадженні державою фіксованого і плаваючого валютного курсу. Метою застосування даного інструменту є регулювання руху капіталів між національними та міжнародними валютними ринками.
Механізм використання подвійного валютного ринку полягає в тому, що за зовнішньоторговельними операціями встановлюється офіційний фіксований курс національної валюти, а за фінансовими операціями – плаваючий курс. Таким чином зниження офіційного курсу дозволяє стимулювати зростання обсягів експортних операцій, а плаваючий курс стимулює притік капіталів в країну. Якщо різниця між курсами стає надто великою, центральний банк вдається до інтервенцій.
Валютні обмеження – це інструмент валютної політики, що включає сукупність заходів центрального банку щодо регламентації порядку здійснення операцій з валютними цінностями на території даної країни. Валютні обмеження можуть передбачати:
Ліцензування валютних операцій.
Обов’язковий продаж валютної виручки.
Обмеження на купівлю-продаж іноземної валюти та її пересилання за кордонКонтроль за рухом іноземних капіталів і кредитів.