Найбільш високорозвиненою і досконалою формою розвитку регіональних валютних угрупувань є Валютний союз країн ЄС (ВС).
На початку 70-х років, за умов зростання амплітуди коливань курсу американського долара, розпочалися активні пошуки виходу зі своєрідного критичного стану передусім країн-членів Європейського економічного співтовариства («Спільного ринку»), спрямовані на створення власної регіональної валютної системи. Щоб протистояти гегемонії долара у світовій валютній системі, у березні 1979 р., тобто через рік після набрання чинності Кінгстонської угоди, було створено міжнародну (регіональну) валютну систему – Європейську валютну систему (ЄВС). У ній беруть участь країни-члени Європейського економічного співтовариства (ЄЕС).
Європейська валютна система – специфічна організаційно-економічна форма відносин країн ЄЕС у валютній сфері, спрямована на стимулювання інтеграційних процесів, зменшення амплітуди коливань курсів національних валют та їх взаємну прив’язку.
Європейська валютна система функціонувала за принципом «валютного кошика», в якому курси національних грошових одиниць змішані залежно від котирування тієї чи іншої валюти. Її ще називають «валютна змія», перевага якої полягає в тому, що сама «змія» в цілому більш стійка, ніж кожна з її складових. Саме на цій основі будується паритетна сітка двосторонніх курсів валют та визначається фіксована межа їх відхилення. Так, остання становила спочатку для всіх країн ±2,25 %, за винятком Італії та Іспанії, для яких межа була більш широка (для Італії, наприклад, ±6 % ). Пізніше ця межа була розширена до ±15 %, а згодом – до ±30 %. Метою створення ЄВС були досягнення валютної стабільності та створення єдиної валюти, яка б оберталася в ЄЕС, вирівнювання основних економічних показників та уніфікація економічної політики, розробка та впровадження засобів колективного регулювання валютної сфери, стабілізація економічного становища країн-членів Європейської валютної системи. У зовнішньому плані – створення західноєвропейського валютного полюсу в поліцентричній валютній системі.
Створення ЄВС продиктовано насамперед прагненням Західної Європи до більшої фінансової самостійності й стабільності за рахунок ослаблення прив’язки європейських валют до долара, що дало б змогу не тільки уникнути втрат за рахунок періодичних криз цієї валюти, а й більш успішно протистояти заокеанській конкуренції.
Європейська валютна система включала три складові:
зобов’язання щодо узгодженої зміни ринкових валютних курсів у взаємозумовлених кількісних межах за допомогою валютного втручання центральних банків, у тому числі шляхом підтримки коливань ринкового курсу валют у звужених кордонах;
механізм кредитної допомоги урядам, які натрапляють на фінансові труднощі при підтримці ринкового валютного курсу на двосторонній основі за рахунок коштів спеціального Європейського фонду валютного співробітництва (ЄФВС), який згодом було реорганізовано у Європейський валютний фонд (ЄВФ). Ці кошти використовували для короткотермінового (від 3 до 6 місяців) і середньострокового (від 2 до 5 років) кредитування;
спеціальну європейську розрахункову одиницю – ЕКЮ (англ. European Currency Unit, ECU), яка була колективною міжнародною валютою і мала визначений валютний курс, розрахований на базі «валютного кошика» національних валют країн-членів ЄВС з урахуванням їх частки в сукупному валовому національному продукті.
Успішне функціонування ЄВС створило необхідні передумови для формування ЄС. Стратегічною метою союзу визначалося запровадження єдиної валюти і єдиного центрального банку.
Перший етап розпочався з 1 червня 1990 р., коли в більшості країн «Спільного ринку» були зняті обмеження на рух капіталів у межах єдиного внутрішнього ринку.
Другий етап розпочався 1 січня 1994 р. При цьому було запроваджено жорсткий обмінний курс європейських валют і створено Європейську систему центральних банків.
Третій етап (з 1 січня 1997 р.) завершився введенням єдиної валюти – євро, чому передувало заснування єдиного центрального банку, зовсім незалежного від урядів, свого роду «наднаціонального координатора» валютно-фінансової політики всього Співтовариства (згідно з Маастрихтською угодою).
Після створення Європейської валютної системи ЕКЮ слугувало, головним чином, засобом міжнародних розрахунків та існувало тільки у вигляді записів на рахунках центральних банків країн-членів ЄВС у Європейському фонді валютного співробітництва.
Усередині грудня 1996 р. лідери Європейського Союзу в Мадриді прийняли рішення про перехід з 1 січня 1999 р. на єдину валюту країн ЄС – «євро» (колишня ЕКЮ) шляхом заміни в обігу 15 національних грошових одиниць однією.
За підрахунками фахівців, впровадження євро дало змогу щорічно заощаджувати приблизно 100 млрд. французьких франків – суму, в яку обходиться країнам і громадянам ЄС різниця у валютних курсах при розрахунках. Єдина валюта надає імпульс розвитку взаємної торгівлі в межах ЄС, зміцнює його економічну стабільність, знижує інфляцію і робить євро конкурентоспроможною валютою на міжнародних валютних ринках. Впровадження євро і створення Центрального банку ЄС стало найбільшим досягненням Валютного союзу країн ЄС.
У Мадриді був розроблений новий перспективний план переходу до Валютного союзу країн ЄС шляхом поетапного введення євро і паралельного створення структур Європейського центрального банку:
1. Початок 1998 p. (підготовка):
а) кваліфікація країн за економічними результатами 1996-1997 pp. і прийняття рішення за кожною країною окремо про входження в Європейський Союз;
б) заснування Європейського центрального банку і мережі національних центральних банків.
2. 1 січня 1999 р. (початок):
а) встановлення «незмінного» обмінного курсу національних валют щодо євро;
б) початок використання євро Центральним банком, міжнародними банками і валютними біржами;
в) опублікування «нового» державного боргу кожної країни-члена ЄС у європейській валюті.
1 січня 2002 р. (завершення):
а) випуск банкнот і монет у євро; б) переведення системи роздрібних платежів у євро.
1 липня 2002 p.:
а) відміна попередніх валют держав – членів ЄС;
б) євро стає єдиним законним платіжним засобом.
Дбаючи про надійність спільної валюти, країни-члени Європейського Союзу поставили жорсткі вимоги щодо фінансово-економічних показників країн, які бажають користуватися євро (Маастрихтські критерії):
дефіцит державного бюджету не може перевищувати 3% від ВВП; сукупний державний борг має становити не більш як 60 % від ВВП;
річна інфляція не може бути вищою середнього рівня інфляції у трьох країнах ЄС із найнижчим рівнем інфляції більш як на 1,5 %;
середнє номінальне значення довгострокових відсоткових ставок не повинно перевищувати 2% від середнього рівня цих ставок трьох країн ЄС із найнижчими показниками;
країни, що переходять на нову європейську валюту, мають дотримуватися встановлених меж коливань валютних курсів у діючому механізмі європейських валютних систем.
Економічними перевагами переходу країн ЄС до єдиної валюти є такі:
По-перше, за різними оцінками країни ЄС втрачали від 15 до 30 млрд. ЕКЮ щорічно з причини циркуляції багатьох валют на досить тісному економічному просторі. Суб’єкти ринку ЄС, страхуючись від можливих коливань валютних курсів, втрачають значну частину своїх активів.
По-друге, завдяки різниці масштабів цін досить важко зіставляти ціни на однорідні товари різних країн-виробників. Введення єдиного засобу платежу дає змогу зіставляти ці вартості, що посилює конкуренцію між постачальниками товарів та послуг, особливо за умови широкого використання систем електронної оплати. Це сприяє зростанню мобільності платежів і безперешкодному доступу до товару виробника у будь-якій точці Європи.
По-третє, відбувається певне зниження відсоткової ставки за кредит, іпотеку тощо, однак і зменшення депозитних відсоткових ставок. По-четверте, утворення міцної валюти на економічному просторі Європи привело до виходу цієї валюти на міжнародні фінансові ринки і утвердження її в статусі резервної. Ця валюта за могутністю конкурує із доларом США і водночас є його противагою.
По-п’яте, кожний громадянин ЄС, виїжджаючи за межі своєї країни, зустрічається з тим же масштабом цін і тією ж валютою, що й у його державі. Подібність основних економічних показників країн ЄС поступово усуває перешкоди пересуванню громадян у межах економічного простору об’єднаної Європи.