Суб’єктами власності виступають носії відносин власності, тобто, які перебувають у зазначених відносинах, ті, кого стосуються відносини володіння, користування та розпорядження майном та іншими благами. Основними суб’єктами відносин власності є домогосподарства, підприємства, держава та закордонні суб’єкти (іноземні громадяни, фірма, держава). Окрім того, суб’єктів власності поділяють на: фізичних (приватних) осіб, юридичних осіб, резидентів та нерезидентів тощо.
Соціально-економічні перетворення, пов’язані із сучасною науково-технічною революцію, вносять суттєві зміни у сферу об’єктів та суб’єктів власності.
В умовах інформаційної економіки до об’єктів власності, крім традиційних (засобів і предметів праці, робочої сили та ін.), відносять досягнення науки та інформації. Ті, хто найбільшою мірою стали власниками цих об’єктів, посилили свою економічну могутність, конкурентоспроможність.
Однією з принципово нових важливих рис науки та інформації як об’єктів привласнення є те, що вони, на відміну від традиційних, не можуть тривалий час перебувати у власності окремої фірми, компанії. Крім того, їх носіями не лише з техніко-економічного, а й із соціально-економічного боку певною мірою стають особи найманої праці. Так, в умовах розгортання інформаційної революції зростає інформатизація праці, а її учасниками стає широке коло найбільш висококваліфікованих працівників, які внаслідок цього є носіями нового об’єкта привласнення.
Інформацію, завдяки її специфіці, неможливо відокремити від найманих робітників і службовців, на відміну від засобів виробництва. Тому навіть після роботи вони значною мірою залишаються носіями інформації, знають, як використовувати її в іншій компанії і т. п. Внаслідок цього робітники і службовці певною мірою стають співвласниками даного об’єкта привласнення, що є одним із найвагоміших чинників зростання вартості їхньої робочої сили, а отже, й розміру заробітної плати, а також участі у процесі придбання акцій і привласнення дивідендів.
Це стосується й інтелектуальної власності, яка формується на основі такого якісно нового елемента системи продуктивних сил, як наука.
Мал. 4.2. Типи, види i форми власності
Американські науковці розрізняють три основні види інтелектуальної власності:
1) приватна власність, що закріплюється у формі патенту або ліцензії;
2) суспільна власність, яка існує як сума знань та ідей, перебуває у розпорядженні всього суспільства і не може бути закріплена за юридичною особою. При належному обміні інформацією цей вид власності може стати надбанням усього людства;
3) проміжна форма власності, або власність, що «просочується» і являє собою інноваційну науково-технічну інформацію. Її не можна закріпити у формі патентів і ліцензій на тривалий час, оскільки на основі такої інформації можна створити продукцію у зміненому вигляді.
Еволюція об’єктів власності зумовлює глибокі зміни в суб’єктах власності. Ці зміни полягають, насамперед, у тому, що частина висококваліфікованих науковців і спеціалістів, працюючи за наймом у науково-дослідних лабораторіях корпорацій, університетах тощо, паралельно займається підприємницькою діяльністю, організовує свою ризикову, або венчурну, справу. Крім того, вони можуть працювати за контрактом у кількох фірмах або суміщати роботу за наймом (працювати у науковій лабораторії та викладати в університеті).
Отже, власник такої висококваліфікованої робочої сили, працюючи за наймом, може водночас стати суб’єктом приватної власності (в індивідуальній, якщо сам організовує венчурне підприємство, або в колективній формі, якщо у цьому беруть участь інші науковці та спеціалісти). Така полісуб’єктність певною мірою поширюється і на частину найманих робітників і службовців нижчої кваліфікації, якщо вони стають власниками визначеної кількості акцій фірми.
Ще однією важливою рисою сучасних відносин власності у розвинутих країнах Заходу є, з одного боку, процес певної деперсоніфікації (зменшення частки в руках окремих осіб) крупних капіталістів-власників і перехід її (власності) до рук юридичних осіб (компаній, банків, інших фінансових інститутів). Так, в Японії на початку 90-х років частина юридичних осіб серед власників акціонерного капіталу становила близько 78 %, а з-поміж них фінансовим інститутам належало близько 80 % капіталу. У США частка юридичних осіб в акціонерному капіталі майже у два з половиною рази менша.
Персоніфікація власності. З іншого боку, відбувається процес зростання персоніфікації (збільшення частки в руках окремих осіб) власності через механізм придбання акцій. Частково цей процес здійснюється і через пенсійні та страхові фонди. У США, наприклад, кількість пайщиків пенсійних фондів на початку 90-х років становила близько 70 млн. чол. Водночас в управлінні фондами існує висока концентрація влади. Так, незважаючи на те, що у США діє близько 1,5 тис. крупних пенсійних фондів, право схвалювати рішення про інвестиції має невелика група осіб (кілька сот чоловік).
Купівля акцій частиною трудящих, особливо за пільговими цінами (наприклад, в американській компанії ІБМ наймані робітники і службовці мають право витрачати до 10 % заробітної плати на придбання акцій за цінами, що становлять 85 % їхньої ринкової вартості), дає їм змогу в обмежених розмірах привласнювати частину прибутку, частково долає їх відчуженість від засобів виробництва.
Таким чином, по-перше, тих, хто привласнює дану річ (благо, ідею тощо) називають суб’єктами права власності. Суб’єктами права власності можуть бути фізичні особи, групи (об’єднання) людей, держава; по-друге, те, що привласнюється, називають об’єктом права власності. Об’єктами права власності є не лише матеріальні речі, а й різноманітні права, цінні папери, інтелектуальні досягнення тощо; по-третє, кожний об’єкт власності може володіти певним набором прав власності і мірою їх реалізації.
Як правило, серед багатьох прав власності виділяють три основні – володіння, розпорядження та використання. Вони становлять ядро власності.
У більш широкому масштабі повна інвентаризація прав власності передбачає такі права власності:
На володіння, тобто право виключного фізичного контролю над об’єктом права власності;
На користування – право особистого використання об’єкта права власності;
На розпорядження (управління) – право схвалювання власником рішення про те, хто і яким чином даний об’єкт власності може використовувати;
На дохід або від попереднього особистого використання об’єкта права власності, або від дозволу іншим особам користування ним;
На відчуження, споживання марнотратство, зміну або знищення об’єкта права власності;
На захист від експропріації об’єкта права власності;
На передання об’єкта права власності у тимчасове користування або назавжди (спадщина);
На безстроковість, за яким об’єкт права власності належить власнику доти, доки він існує;
Заборони шкідливого використання об’єкта права власності;
Відповідальність, тобто можливість відчуження об’єкта права власності у разі потреби сплати боргу;
На відновлення порушених через певні причини прав суб’єкта власності.
Суб’єкт власності вважається повноцінним (справжнім) власником, якщо він володіє всіма переліченими правами власності, тобто володіє всім “пучком” прав власності.
