Тема 23 Соціалістична економічна система та її еволюція. Теорія і практика економічної системи соціалізму
Людство ще з давніх-давен жило мріями про справедливий соціальний устрій суспільства. Вони знайшли яскраве виявлення у вченнях соціалістів-утопістів: А.Сен-Сімона, Ш. Фур’є, Р. Оуена, М. Чернишевського, О. Герцена. Критикуючи недоліки того капіталістичного світу, в якому жили, вони пов’язували свої думки про майбутнє із суспільним (а не приватним) веденням господарства і колективізмом. На вищій стадії розвитку капіталізму з’явились наукові соціалістичні теорії. Зокрема К. Маркса та Ф. Енгельса, які, на їх погляд, обґрунтували необхідність переходу до нового ладу – соціалізму. Соціалізм розглядався як суспільство, в якому влада належить трудящим, приватна власність замінена суспільною власністю, знищена експлуатація (економічний гніт) людини людиною і відносини між людьми виступають як відносини співробітництва членів єдиної трудової асоціації. У ньому економічний розвиток підпорядкований не інтересам приватних власників, їхній наживі, а задоволенню потреб суспільства і всебічному розвитку кожного його члена: відповідно анархія виробництва в масштабі суспільства замінюється на суспільно-планомірне регулювання.
Основними працями, в яких обґрунтовано перехід від капіталізму до соціалізму та економічна суть останнього, були “Капітал” К. Маркса, його ж “Критика Готської програми”, Ф. Енгельcа “Анти-Дюрінг”, В. Леніна – “Імперіалізм як вища стадія капіталізму”, “Держава і революція”, “Про кооперацію”, “Економіка і політика в епоху диктатури пролетаріату”, “Про продовольчий податок ”, “Чергові завдання Радянської влади” та інші.
Основні положення теорії соціалізму такі.
У капіталізмі на його вищій стадії формуються об’єктивні та суб’єктивні передумови переходу до соціалізму. Такими передумовами є:
високий рівень розвитку продуктивних сил;
суспільний характер крупного машинного виробництва;
надзвичайне загострення основної економічної суперечності капіталізму – між суспільним характером виробництва і приватною формою привласнення його результатів;
наявність революційного робітничого класу на чолі із своєю партією.
Між капіталізмом і соціалізмом існує так званий перехідний період. Суть його зводиться до заміни приватної власності на суспільну на основні засоби виробництва та перехід до планомірної організації суспільного виробництва замість стихійної. Політичний лад перехідного періоду дістав назву епохи диктатури пролетаріату. Теорія перехідного періоду передбачала багатоукладність і різноманітність форм господарювання. Згідно з цим вченням типовими для перехідного періоду є три основні форми суспільного господарства: 1) соціалістичний, що виникає внаслідок революційних перетворень у відносинах власності; 2) приватнокапіталістичний, який залишається від попереднього ладу, але змушений бути заміненим на соціалістичний; 3) дрібнотоварний. Крім них можуть мати місце патріархальний і державний капіталізм. У СРСР, в тому числі і в Україні, в період так званого Непу існували всі п’ять економічних укладів.
При соціалізмі, як нижчій фазі комуністичного ладу, ще зберігається товарність суспільного виробництва та гроші (тобто товарно-грошові відносини). Однак вони вживаються, співіснують із відносинами планомірності. Тобто товарно-грошові відносини мають планомірний характер, що виявляється в свідомому використані суспільством і його членами економічних законів товарного виробництва, і, насамперед, вартості.
Кінцевою метою суспільного виробництва є не прибуток, а задоволення зростаючих особистих та суспільних потреб. На підприємствах поєднання інтересів суспільства, колективу та особи виявлялось у так званому господарському розрахунку, який приходить на зміну комерційного розрахунку, який притаманний капіталістичному господарюванню.
Соціалізму притаманні дві форми розподілу частини продукту, призначеної для споживання: а) розподіл за працею; б) суспільні фонди споживання. Визнавалось існування закону розподілу за працею.
Стихійна організація виробництва в масштабі суспільства замінюється на його планомірну організацію.
Побудова соціалізму була оголошена в країнах, де при владі стояли комуністичні партії, зокрема в СРСР, Угорщині, Східній Німеччині (НДР), Чехословаччині, Польщі, Румунії, Болгарії, Албанії, Югославії, Китаї, Північній Кореї, В’єтнамі, Лаосі, Камбоджі, в Монголії та на Кубі. Економічно більшість з них була інтегрована в Раду Економічної Взаємодопомоги (РЕВ).
Однак практика соціалістичного господарювання в 1917 – 1990 рр. XX ст. виявила суттєві відхилення від теоретичних положень, що призвело до кризи та розпаду світової системи соціалізму. Насамперед, це знайшло вияв у тому, що соціалізм виявився саме командно-адміністративною, тоталітарною економічною системою.
Основні причини цього можна звести до переліченого нижче. Соціалізм будували країни з відносно низьким рівнем продуктивних сил (порівняно з розвинутими капіталістичними країнами).
Стартовою складовою було обрано політичну (соціалістичну) революцію, внаслідок якої націоналізація крупних підприємств здійснювалась шляхом конфіскації приватної власності, що вилилось в тотальному одержавленні економіки і призвело до відчуження виробника від засобів виробництва і результатів праці; монополізм корпорацій замінено на монополізм державного органу управління, який не несе матеріальної відповідальності за результати виробничо-фінансової діяльності підпорядкованих підприємств, галузей і народного господарства в цілому і не заінтересований у розвитку, технічному удосконаленні виробництва, в забезпеченні оптимальної, орієнтованої на задоволення потреб населення, структури економіки.
Індустріалізація як форма створення крупного машинного виробництва здійснювалась (особливо в СРСР) в умовах жахливого насильства, величезних людських жертв, грубого порушення комплексного збалансованого розвитку всіх галузей народного господарства.
У жертву індустріалізації, зокрема розвитку військової промисловості, були принесені сільське господарство, легка і харчова промисловість, екологія.
Унаслідок цих та інших причин, виявилось, що модель суспільства, яка ґрунтується на тотальному одержавленні економіки, неспроможна дати високих економічних і соціальних результатів; лише насильство над закономірностями суспільного розвитку, навіть з найкращими намірами, є безплідним і веде до краху суспільної системи: що й сталося на практиці.