Доходи населення: закон розподілу за працею та суспільні доходи споживання
Однією з особливостей, відмінностей соціалістичної економічної системи вважались особливості відносин розподілу доходів, яким приписувалась значно вища справедливість порівняно з відносинами розподілу при капіталізмі. Власне соціалістична ідея і з’явилась завдяки популяризації серед трудящих мас гасел та ідей чесного та справедливого розподілу, відносин рівності всіх у розподілі фонду особистого споживання.
Мірою розподілу життєвих благ між членами суспільства й основним джерелом формування їх доходів вважалась праця, а не капітал, оскільки працівники соціалістичного суспільства вважались рівними господарями засобів виробництва (співвласниками капіталу). Одночасно праця виступала не лише мірою розподілу, а й мірою споживання.
Тобто вважалось, що соціалізму притаманним є закон розподілу за працею: внутрішній, стабільний, об’єктивний причинно-наслідковий зв’язок між працею працівника і її результатами, з одного боку, і кількістю одержаних ним благ – з іншого. Розподіл за працею означав рівну оплату за рівну працю і різну плату – за різну працю. У цілому цей закон виступав як закон розподілу за кількістю й якістю праці.
Одночасно визнавалась об’єктивно необхідною інша форма розподілу – суспільні фонди споживання. З допомогою останніх забезпечувалось (повністю або частково) задоволення суспільно значущих потреб в освіті і культурі, охороні здоров’я і житлі, утримання непрацездатних членів суспільства.
Таким чином, за рахунок розподілу за працею в основному задовольнялись переважно індивідуальні потреби особи, а за рахунок суспільних фондів споживання – задоволення пріоритетних для суспільства і кожного його члена потреб незалежно від доходів за працею, складом сім’ї тощо. Розподіл за рахунок суспільних фондів споживання забезпечував цілеспрямований економічний вплив на структуру витрат і споживання в інтересах всебічного розвитку особи і суспільства в цілому.
За наявності двох форм розподілу вирішувалась певною мірою проблема соціальної справедливості та рівності (зрівнялівки). Мірою справедливості визнавалась праця: від кожного – по можливості, кожному – за працею. “Хто не працює, той не їсть”. Рівність у буквальному розумінні слова перетворюється в зрівнялівку, яка підриваючи соціальну справедливість і матеріальну заінтересованість, визнавалась одним із основних чинників гальмування соціально-економічного розвитку. Це було антиподом соціалізму в розподілі.
Заробітна плата вважалась уже не вартістю робочої сили, а частиною новоствореного продукту (національного доходу), яку одержує працівник відповідно до кількості і якості праці. При цьому заробітна плата виражала складну сукупність економічних відносин між окремим працівником і суспільством у цілому, між працівником і трудовим колективом та між трудовими колективами.
У колгоспному секторі формою розподілу за працею була не заробітна плата, а оплата праці.
В організації оплати праці велика роль надавалась нормуванню праці. Норма – це міра праці, її продуктивність, ефективність. Залежно від умов виробництва норми праці можуть бути визначені у вигляді норм часу, норм виробітку, норм обслуговування тощо.
Норма часу – це час на виготовлення одиниці продукції або на виконання однієї виробничої операції
Норма виробітку – це кількість продукції, яку необхідно виробити або обробити за одиницю часу.
Норма обслуговування визначає, скільки одиниць обладнання або робочих місць повинен обслуговувати робітник за одну зміну.
Система оплати праці в промисловості організовувалась на основі тарифної системи, яка включала тарифно-кваліфікаційний довідник, тарифну сітку та тарифну ставку першого розряду.
Однією з особливостей оплати праці в колгоспах (кооперативах) було поєднання грошової форми оплати з натуральною. Одночасно свого часу мірою затрат праці був трудодень – денна норма виробітку, за допомогою якої кількісно порівнюються різні види праці.
Таким чином, заробітна плата в командно-адміністративній системі, виступаючи як частина в доході підприємства або суспільства (фонд заробітної плати, фонд матеріального заохочення), яка розподілялася між робітниками за працею, прив’язувалась до створеного продукту, розглядалась як його частина, залежала від його величини, виступала своєрідним “залишком ”, який розподілявся “за працею”.
Такий погляд дозволяв й досі дозволяє відповідним органам державного управління працею довільно встановлювати розміри заробітної плати без будь-якого наукового обґрунтування й без урахування об’єктивно зумовленого рівня потреб різних груп населення, які відрізняються одна від одної рівнем розвитку робочої сили й відповідно величиною затрат суспільної праці на її відтворення. Унаслідок в організації оплати праці виникли численні диспропорції, одна з яких – відносно високий рівень заробітної плати робітників (навіть з низькою кваліфікацією) порівняно з оплатою праці інженерно-технічних, наукових працівників.
Ніякого зв’язку з затраченою працею заробітна плата практично не мала й не могла мати. Зв’язок цей проголошувався лише формально, про що свідчить викладене нижче.
Величина коштів, призначених для виплати зарплати (фонд заробітної плати), визначався не тоді, коли був створений продукт і відбувалася його реалізація, а до початку виробництва.
Робітник отримував заробітну плату навіть тоді, коли він не працював (з виробничих чи інших причин) протягом частини або всього робочого дня.
Нарешті, праця не може бути мірою заробітної плати, тому що вона сама вартості не має. Праця створює вартість товару. Однак сама вона вартості, а відповідно й ціни, мати не може. Чинниками, які перетворюють ціну робочої сили на заробітну плату й створюють видимість, що це плата за працю, є: тарифна система пов’язування заробітної плати з тривалістю праці (при відрядній оплаті з кількістю виробленої продукції); виплати заробітної плати після закінчення процесу праці.
Плутанина в теорії й практиці визначення заробітної плати в командно-адміністративній системі пояснюється такими обставинами:
Довгий час проблема існування товарного виробництва при соціалізмі була спірною. Тому й заробітна плата вважалась поза товарно-грошовими відносинами.
Основою збудованої економічної системи, яку називали соціалізмом, вважалася суспільна власність на засоби виробництва, яка передбачала, що всі члени суспільства є її співвласниками, працюють на себе, наймана праця відсутня.
Якщо відсутня наймана праця, то не існує купівлі-продажу робочої сили, тобто остання не є товаром, а отже не має вартості. А раз так, то заробітна плата не стала ні платнею за робочу силу, і не доходом, який одержує власник засобів виробництва, а чимось третім, із різними формами, доплатами, 13-ю заробітною платою тощо.
Як відмічалось вище, утвердження ринкових відносин ставить все на свої місця: заробітна плата стає вартістю робочої сили. Саме остання, тобто вартість робочої сили (а отже, вартість життєвих засобів, необхідних для відтворення робочої сили), повинна визначати кількість грошей, що отримує найманий робітник в обмін на свою робочу силу.