Загальна криза та розпад світової системи соціалізму

Антикомуністичні революції 1989 р. у Східній Європі та крах соціалізму у Радянському Союзі 1991 р. не були історично випадковими. Це стало закономірними результатами глибокої неспроможності реального соціалізму у духовній, політичній, науковій та економічних сферах. Крім того, соціалізм уже давно перебував на смертному одрі. Економічний занепад настав уже наприкінці 50-х років. У 70-х роках уряди країн Східної Європи вже зверталися за послугами до міжнародних кредиторів, намагаючись з їхньою допомогою підтримати на плаву приречену систему. У другій половині 80-х років тим самим шляхом рушив Радянський Союз.

Як правило, політичні лідери Східної Європи та Радянського Союзу використовували всі існуючі засоби, щоб продовжити своє перебування при владі. Коли економічна ситуація заходила у безвихідь, вони починали імпровізувати. В усьому регіоні уряди припускались перевитрат бюджету, вдавалися до істотних іноземних позичок, скорочували обсяги капіталовкладень на користь поточного споживання, недбало ставились до економічних проблем, постійно підвищували заробітну плату з метою умиротворення незадоволення населення й одержання підтримки суспільства. Таке імпровізування не тільки не розв’язало головних проблем, а, навпаки, поглибило економічну кризу.

Колосальний дефіцит бюджету дедалі сильніше розкручував інфляцію. Збільшення заробітної плати завдавало величезних збитків підприємствам, які в результаті вимагали нових і нових субсидій. Іноземні кредити нарешті виснажилися, і міжнародні кредитори почали вимагати повернення значних зовнішніх боргів.