Важливою складовою ланкою світового господарства є міжнародні валютні відносини. Їх функціонування і розвиток пов’язані з обслуговуванням усього комплексу економічних зв’язків, що складаються між окремими країнами, юридичними суб’єктами ринку і приватними особами. Йдеться про обслуговування зовнішньої торгівлі, вивіз капіталу, надання позичок і кредитів, науково-технічний обмін, розвиток туризму, інші державні та приватні відносини.
Розвиток валютних відносин зумовлено об’єктивними передумовами – удосконаленням міжнародного поділу праці та спеціалізації виробництва, інтернаціоналізацією всього комплексу виробничого відтворення та суспільно-політичного життя народів. Визначальний вплив на поглиблення їх справляє формування на світовому ринку інтернаціональної вартості товарів і послуг, розвиток на цій основі інтернаціоналізації грошових відносин.
Валютна система – це певна форма організації валютних відносин. Розрізняють національну, міжнародну (регіональну) та світову валютні системи.
Національна валютна система – це державно-правова форма організації валютних відносин даної країни з іншими країнами та міжнародними економічними і політичними структурами. Вона визначається національним законодавством з урахуванням норм
міжнародного права. Основними елементами національної валютної системи є:
національна валюта – грошова одиниця країни (в Україні – гривня);
склад, режим формування та використання золотовалютних резервів;
валютний паритет та режим курсу національної валюти;
режим обігу національної валюти та характер валютних обмежень;
форми та організація міжнародних розрахунків;
статус національних установ, які регулюють валютні відносини, та ін.
Міжнародна (регіональна) валютна система – це договірно-правова форма організації валютних відносин між групою країн. Прикладом такої системи є створена в 1979 р. Європейська валютна система.
Основними елементами регіональної валютної системи є:
міжнародна грошова одиниця (в ЄЕС – спочатку екю, нині – євро);
міжнародні (регіональні) валютні фонди;
узгоджений режим регулювання валютних курсів;
міжнародні (регіональні) кредитно-розрахункові установи.
Світова валютна система – спеціально розроблена державами та закріплена міжнародними угодами форма організації валютних відносин між усіма чи значною кількістю країн світу. Містить низку окремих елементів, кожний з яких юридично визначається відповідними міжнародними договорами та угодами:
форми міжнародних засобів обігу та платежу (золото, національні валюти, долар США, міжнародна валюта – євро, СДР);
склад і структура міжнародної валютної ліквідності;
узаконений режим валютних паритетів та курсів;
уніфіковані форми і правила міжнародних розрахунків;
умови взаємної конвертованості валют;
статус міжнародних валютно-кредитних організацій та ін.
В історичному плані розрізняють три світові валютні системи:
1. Система золотого стандарту, або система фіксованих валютних курсів та золотого стандарту.
Система золотовалютного (золото-доларового) стандарту, або система регульовано-фіксованих курсів (Бреттон – Вудська система).
Система вільно “плаваючих ” курсів, або кероване плавання валютних курсів у нинішній (Ямайській) валютній системі.
Перша система склалась наприкінці XIX ст. і проіснувала до середини 30-х років XX ст. (з 1879 до 1939 р.). Вона передбачала практично фіксовані валютні курси, в основі яких був золотий паритет грошової одиниці. Вважалось, що країна входить до системи золотого стандарту, якщо виконує три умови:
Встановлює золотий уміст своєї грошової одиниці.
Підтримує строге співвідношення між власним запасом золота і внутрішньою пропозицією грошей.
Дозволяє вільний експорт та імпорт золота.
Наприклад, у 1925 – 1935 рр. англійський фунт стерлінгів містив 7,322382 г золота, а американський долар – 1,504663 г. Звідси монетарний паритет фунта до долара становив:
1 ф. ст. = 7,322382 : 1,504663 = 4,867 дол.
Відхилення від золотого паритету були незначними. Межі відхилення валютного курсу від монетарного паритету називали золотими мітками. Нижня межа дорівнювала монетарному паритетові за вирахуванням витрат на пересилання золота. Вона відповідала мінімальному курсові національної валюти і називалася нижньою золотою міткою. Зі зниженням курсу валюти країни до її нижньої золотої мітки золото вивозилось з цієї країни. Тому таку мітку називали ще експортною золотою міткою. Верхня межа відхилень валютного курсу від монетарного паритету дорівнювала монетарному паритетові плюс витрати на пересилання золота. Вона відповідала максимальному курсові валюти країни і називалася верхньою золотою міткою. З підвищенням курсу валюти до цієї мітки золото надходило до країни. Тому верхню золоту мітку називали імпортною золотою міткою.
У попередньому прикладі витрати на пересилання золота з Англії до США у розрахунку на 1 ф. ст. становили 2,7 цента. Тому максимальний курс фунта стерлінгів у доларах (імпортна золота мітка) дорівнював 4,867 + 0,027 = 4,894 дол., а мінімальний курс (експортна золота мітка):
4,867 – 0,027 = 4,840 дол.
Золотий стандарт не лише фіксував курси валют, а й автоматично коригував дефіцит і надлишки платіжних балансів.
Хоча золотий стандарт мав такі переваги, як стабільні валютні курси та автоматичне коригування дефіцитів і надлишків платіжного балансу, в ньому були й недоліки. Головний – жорстке “прив’язування” національної валюти, а отже, і всієї економіки, до золота, що заважало:
макроекономічній перебудові економіки в період економічних криз, безробіття та інфляції;
проведенню незалежної монетарної політики, насамперед державами, які не добувають золота та ін.
Найповніше недоліки системи золотого стандарту далися взнаки в період світової економічної кризи (Великої депресії) 1929 – 1933 рр. Унаслідок цього система золотого стандарту зазнала краху.
Для закладення підвалин нової міжнародної валютної системи у 1944 р. в американському місті Бреттон-Вудсі, штат Нью Гемпшир, відбулася міжнародна конференція союзних, у Другій світовій війні, країн. На цій конференції було досягнуто домовленості про створення системи регульовано-фіксованих валютних курсів. Цю систему назвали Бреттон-Вудською. Для регулювання валютних відносин країн було створено Міжнародний валютний фонд (МВФ). Ця світова валютна система проіснувала до 1971 року.
Бреттон-Вудська система характеризувалась такими ознаками:
кожна країна – член МВФ установлювала номінальний золотий вміст своєї грошової одиниці, що визначало паритет валют, а відтак і валютний курс;
кожна країна зобов’язувалася дотримуватися незмінного курсу своєї валюти щодо валют будь-якої іншої країни;
країни – члени втратили право на необмежену кількість девальвацій своєї валюти. Девальвацію можна було провести лише з дозволу МВФ.
поряд із золотом роль світових грошей офіційно було закріплено за доларом США.
США взяли на себе зобов’язання обмінювати долари, якими володіли країни – члени МВФ, на американське золото. Була встановлена ціна на золото – 35 дол. за тройську унцію (31,1035 г золота). Таким чином, у Бреттон-Вудській системі роль валютних резервів виконували одночасно золото та долар США.
Завдяки тому, що світові запаси золота зростали повільно, долар США ставав дедалі вагомішим світовим резервом. Тобто країни намагались нагромаджувати долари. Одночасно золотий запас США зменшувався. Суттєве перевищення маси доларів у світі, особливо в Європі (євродолари) над золотим запасом США змусив останніх відмовитись від вільної конвертованості доларів у золото (Рішення президента Ніксона від 15 серпня 1971 р.).
Це означало кінець Бреттон-Вудської системи. Зокрема поклало край політиці продажу золота за долари за ціною в 35 дол. за унцію, яка тривала 37 років. Нова політика розірвала зв’язок між золотом і міжнародною вартістю долара, що відпустило долар у вільне “плавання ” і дало змогу ринковим силам визначати його вартість. Тобто золото стало не грошима, а звичайним металом, який використовується лише завдяки його фізичним та хімічним властивостям.
У січні 1976 р. в м. Кінгстон (Ямайка) на нараді представників країн – членів МВФ була підписана угода, що започаткувала створення третьої (нинішньої) валютної системи, яку називають Ямайською, або Кінгстонською.
У цій системі валюти “плавають ”, і час від часу центральні банки здійснюють інтервенції, щоб стабілізувати або змінити ці курси. Проте загалом нинішня система валютних курсів досить складна, бо частина валют у своєму “плаванні ” прив’язана до інших валют. Країни використовують дві основні системи “плаваючих ” вільних курсів:
Вільні курси, або незалежне “плавання ” валют.
Регульовані курси, кероване “плавання ” валют. Тепер детальніше зупинимось на сутності валютного курсу. Як уже зазначалось, грошовою одиницею кожної країни є її валюта. Щодо обміну валюти однієї країни на валюти інших країн розрізняють валюти:
вільно конвертовані;
частково конвертовані;
неконвертовані (замкнені).
Вільно конвертовані валюти без обмеження обмінюються на будь-які інші іноземні валюти – грошові одиниці інших країн. До цієї групи валют належать: долар США, марка Німеччини, ієна Японії, фунт стерлінгів Великої Британії, євро ЄЕС та деякі інші.
Частково конвертованими є валюти держав, які вводять певні валютні обмеження. Частково конвертованими є валюти менш розвинутих країн із перехідною економікою (гривня України, злотий Польщі та ін.).
Неконвертованими (замкненими) є валюти країн, які не обмінюють їх на грошові одиниці інших країн. В основному до цієї групи належать валюти країн із командною економікою.
Пропорція обміну валют називають валютним, або обмінним курсом (1 дол. = 5,35 грн України, або 130 ієн Японії, або 1,70 марки Німеччини).
У період золотого стандарту основою валютного курсу був монетарний паритет – співвідношення золотого вмісту грошових одиниць, тобто монет, в одній грошовій одиниці. У сучасних умовах валютні курси бувають двох видів: фіксовані та “плаваючі ”.
Фіксовані валютні курси діють на основі міждержавних угод. Об’єктивною основою фіксованого валютного курсу валюти є її реальна купівельна спроможність. Співвідношення купівельної спроможності валют визначають через вартість однакового набору товарів і послуг у різних країнах.
Плаваючі валютні курси складаються на валютних ринках під впливом взаємодії попиту та пропозиції.
Розрізняють також номінальний та реальний валютні курси.
Номінальний валютний курс – це відносна ціна валют двох країн. Коли кажуть “обмінний”, або “валютний ” курс, то мають на увазі саме номінальний курс обміну валют. Існують два способи визначення номінального валютного курсу: європейське числення, або пряме котирування, та британське числення, або обернене котирування.
Європейське числення – це визначення кількості національної валюти, яка потрібна для купівлі одиниці іноземної валюти (1дол. США = 5грн 35коп.).
Британське числення – це оцінка одиниці національної валюти певною кількістю іноземної (1 грн = 1/5,35 дол. = 0,18 дол.= = 18 центів).
Реальний валютний курс – це відносна ціна товарів, що вироблені в обох країнах. Він показує, в якому співвідношенні товари однієї країни можна обміняти на ті самі товари іншої. Реальний обмінний курс називають умовами торгівлі.
Якщо 1 кг рафінованої української олії коштує 5 грн, а 1 кг російської олії – 50 руб., а номінальний курс: 1 грн = 5 рос. руб., то реальний курс = 5 • 5/50 = 0,5.
Для широкого набору благ реальний обмінний курс розраховується за формулою:
Якщо реальний обмінний курс менший за одиницю, купівля вітчизняних товарів на національному ринку вигідніша за імпорт аналогічних товарів. Якщо реальний обмінний курс більший за одиницю, то імпорт є вигіднішим за купівлю товарів вітчизняних виробників. У цілому можна дійти висновку, що:
Зі зниженням реального обмінного курсу експорт зростає, а імпорт зменшується, що збільшує чистий експорт, а стан торговельного балансу країни за інших рівних умов поліпшується.
Зростання реального обмінного курсу супроводжується зростанням імпорту й скороченням експорту, тобто зменшенням чистого експорту, та погіршенням за інших рівних умов торговельного балансу країн.
